Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
— Це надзвичайно, це просто дивовижно! Який героїзм народу! Яка могутність вашої армії! Я в захопленні, я не доберу слів, аби висловити свій захват…
Посол не знав ще цих кінокадрів, щойно надійшли з Батьківщини; тому дивився на екран пожадливо, мріючи побачити когось з друзів чи рідних серед запилених, поранених солдатів, що рвалися на Захід. Але Трумен говорив без упину, дедалі все більше, виявляючи своє захоплення у найвищих ступенях, кожну фразу закінчував запитанням: «Хіба не так?», «Хіба не правда?»; треба було відповідати, відриваючись від екрана, відповідати точно; нелегко було примусити себе забути слова цієї людини, сказані на початку війни; смисл їхній був цинічний і продиктований традиціями дрімучого ізоляціонізму — чим більше німців і росіян загине в цій битві, тим краще для Америки; допомагати треба то одним, то другим — в залежності від обставин.
Після того як показ фільмів закінчився, Трумен запросив на коктейль; так само багато й натхненно говорив про подвиг росіян, про їхній внесок у загальну перемогу над коричневим чудовиськом, про те, як він високо цінить героїзм Рад.
… Посол вніс останню правку в абзац завтрашнього (ні, де там, уже сьогоднішнього) виступу, прочитав його вголос, начебто вийшло:
— Обставини склалися так, що одне з найбільших відкрить людства спочатку знайшло своє матеріальне втілення в певному виді зброї — в атомній бомбі. Однак, хоч до цього часу таке використання атомної енергії є єдиним практично відомим шляхом її застосування, людство стоїть на порозі широкого застосування атомної енергії в мирних цілях на благо народів… Існує два можливих шляхи для використання цього відкриття: один — використання з метою виробництва засобів масового знищення, другий — використання його на благо людства. Парадоксальність становища полягає в тому, що перший шлях більш вивчений і освоєний. Другий — практично невідомий. Але ця обставина не тільки не применшує важливості завдань, що стоять перед Атомною комісією ООН, а навпаки, підкреслює ще більшою мірою значущість цих завдань у справі зміцнення миру між народами…
Громико згадав обличчя Оппенгеймера; великий учений, один з «батьків» атомної бомби, коли вони останній раз зустрічалися, цілком однозначно висловився, підтримавши пропозицію про повну заборону виробництва зброї масового знищення, хоч і не знав тоді, та й не міг знати, що вже щоденно в Штатах вироблялася нова атомна бомба… Проти кого буде спрямовано цю зброю?
Згадав Альберта Ейнштейна; невеличкий на зріст, згорблений, він на одній із зустрічей тихо, якось навіть боляче сказав: «Якби я знав, що у Гітлера не буде атомної бомби, ні за що не став би підтримувати тутешній ядерний проект, ні в якому разі не став би…»
Посол ніколи не міг забути, скільки холоду й затаєного торжества було на обличчі Трумена в Потсдамі, коли він сказав Сталіну про успішне випробування штуки; саме тоді посол згадав, як у Ялті, лише півроку тому, Сталін запросив Молотова і його, посла в США, — протокол, він і є протокол, — провідати Рузвельта, який занедужав, через це в той день засідання Великої Трійки відмінили; президент лежав у кабінеті, відведеному йому на другому поверсі Лівадійського палацу; візиту «дядька Джо» зрадів, заздалегідь приготувавшись до того, щоб прийняти гостей. Уперше посол зрозумів, яка це важка для президента робота — бути як усі, щоб ніхто не помітив недуги, яка завдавала йому непогамовного страждання. Під час передвиборних виступів треба було заздалегідь піднімати коляску Рузвельта на трибуну так, щоб цього не бачили американці, бо лідер мусить бути атлетично здоровий, красивий і усмішливий; кожна нація живе своїм стереотипом керівника; генетичний код історії, інакше не скажеш, хоч і небезсуперечно; а втім, що абсолютне в цьому світі?
Сіре, пооране сильними зморшками обличчя Рузвельта, на яке падало проміння кримського сонця, якось дивно контрастувало з його очима, що світилися то відкритим дружелюбством, роблячи обличчя президента звичним, знайомим по тисячах фотографій, то завмирали, ставали тьмяними, погаслими; посол згадав страшний за своєю точністю вираз: «фаравей лук» — «погляд відчужений».
Спускаючись униз — візит був недовгий, всього тільки двадцять хвилин, — Сталін зупинився на площадці між другим і першим поверхами, витяг люльку, неквапливо розкурив її і, не звертаючись ні до кого, немовби сам собі тихо сказав:
— Яка несправедливість, га? Чудова людина, мудрий політик, і от… Невже кожному видатному державному діячеві не дано часу на те, щоб завершити задумане?
… Переглядаючи кожного ранку провідні американські газети й журнали, відмічаючи для себе, як змінюється тон редакційних статей та коментарів, намагаючись зрозуміти, чим же викликаний такий різкий поворот у ставленні до радянського союзника, навіщо так тенденційно й нечесно нагнітається настрій тотального недовір'я до росіян, посол дедалі частіше згадував той день, коли Молотов прилетів у Штати, — ще на прохання Рузвельта, який вважав необхідним присутність народного комісара закордонних справ на акті врочистого проголошення Організації Об'єднаних Націй у Сан-Франціско навесні сорок п'ятого.
Під час зупинки у Вашінгтоні Трумен, який устиг за ці кілька тижнів відсунути від Білого дому найдовіренішу людину покійного президента Гаррі Гопкінса (соціаліст, лівий, симпатизує росіянам), запросив Молотова на зустріч.
Саме тоді посол і здивувався з тієї переміни, що відбулася в Тру мені за якісь кілька тижнів: у розмові з Молотовим він був гранично жорстокий, підкреслено сухий, роздратований, будь-яку пропозицію, що її висував народний комісар, відкидав, практично не дискутуючи.
Посол віддав належне такту й витримці Молотова: той, немов не помічаючи неприхованої недоброзичливості нового президента, порушував питання, які мали бути вирішені на установчому засіданні Організації Об'єднаних Націй, — адже йшлося про післявоєнну ситуацію в світі, про те, як заздалегідь досягти згоди у всіх спірних питаннях, — щоб людство нарешті мало гарантії безпеки; минуло сорок п'ять років двадцятого століття, всього сорок п'ять, а скільки з них було віддано Молохові війни?!
Трумен нетерпляче човгав ногами, неуважно дивився у вікно. Саме тоді посол подумав: «Чому наркома називають «пан Ні»? По справедливості «містером Ні» треба назвати Трумена».
Молотов усе-таки знову й знову повертався до проблем, що були у фокусі загальної уваги: репарації з Німеччини, трибунал у Нюрнберзі, доля фашистської диктатури Фран-ко в Іспанії, ситуація в Польщі, Греції, Югославії, — Черчілль, як завжди, шаленів, вимагав втручання у внутрішні справи цих країн, докладав усіх зусиль, щоб нав'язати Великій Трійці свою точку зору, досить далеку від тієї, спільної, яку було вироблено в Ялті ще при Рузвельті. Посол дивувався зовсім не відомій йому раніше стриманості наркома; він, зустрічавшись з ним не раз, звик до його тактовної, але незмінно сухої й твердої манери, але зараз не впізнавав Молотова — так легко він вів дискусію, приймав пропозиції президента, котрі давали змогу прийти якщо навіть не до згоди, то хоч якоюсь мірою прийнятного для престижу країни компромісу… Однак досягти нічого практично не вдалося; більше того, порушуючи загальноприйняті норми пристойності, Трумен підвівся перший, перервавши таким чином розмову, — протокол працює сам по собі, немає потреби у словах: раз хазяїн встав, вважай, тобі пора йти, розмову закінчено.
Посол зрозумів те, чого не міг до кінця зрозуміти під час зустрічі Молотова і його, Громико, з Труменом трохи пізніше, коли вирішувалося питання, де бути штаб-квартирі Організації Об'єднаних Націй — в Європі чи Америці.
Представники європейських країн обговорювали з ним це питання не раз; усі як один були за те, щоб саме Європа стала центром нової світової співдружності націй, об'єднаних ідеями гуманізму, добра і тиші, — людство стомилося від вибухів бомб та ухкання залпів гаубиць; а втім, думки в Сан-Франціско були зовсім різні, дехто пропонував створити штаб-квартиру в Африці — «континент майбутнього», хтось називав одну з країн Латинської Америки — іспанською розмовляють не тільки в Мадріді, Мексіці та Буенос-Айресі, а й, у далеких Філіппінах також, чим не доказ?!