Острів Дума - Кінг Стівен (лучшие книги онлайн TXT) 📗
Це подіяло. Я сів і розплющив очі. Він тримав у мене перед обличчям лампу. Так близько, що я відчував її жар. За його спиною стояв Джек. Згадка про те, що Ілса, моя Іллі, мертва, прохромила мені серце, але я відштовхнув її геть.
— Вже одинадцята!? Ваєрмене, я тобі казав дві години! А що як хтось з родичів Елізабет вирішить сюди...
— Спокійно, мучачо. Я зателефонував до погребального салону і наказав передати, Щоб усі трималися подалі від Думи. Сказав, що ми тут, усі троє, захворіли на кір з краснухою. Дуже заразний вірус. І ще я дзвонив Даріо, розповів йому про твою дочку. Картини під контролем, у всякому разі поки що. Для тебе це, звісно, зараз не так важливо, але...
— Якраз важливо. — Я підхопився на рівні і потер рукою обличчя. — Персе не має права заподіяти лиха більше, ніж вона встигла вже наробити.
— Едгаре, мені так жаль, — промовив Джек, — я так співчуваю вашій втраті. Я розумію, що вам від цього аж ніяк не легше, але...
— Ні, легше, — відповів я йому, і колись дійсно може полегшати. Якщо я буду це повторювати, якщо буду діяти. Аварія навчила мене тільки одному: єдиний спосіб рухатися — рухатися. Повторювати собі — я можу це зробити, навіть коли знаєш, що не можеш.
Я помітив поряд свій одяг, хтось з них приніс його. Але для сьогоднішньої роботи мені потрібні будуть не кросівки з-під ліжка, а важкі черевики, що стоять у щафі. На Джеку були високі робочі черевики Georgia Giants і сорочка з довгими рукавами — дуже добре.
— Ваєрмене, зробиш кави?
— А час ми маємо?
— Надолужимо. А поки що мені потрібно остаточно прокинутися. І вам, хлопці, на завадило б підзарядитися. Джеку, ти допоможеш мені взути черевики?
Ваєрмен зник на кухні, а Джек присів напочіпки, взув на мене черевики і зав’язав шнурку.
— Що тобі вже відомо? — спитав я його.
— Більше ніж мені хотілося б знати, — відповів він. — Але я нічого з того не розумію. На вашому вернісажі я балакав з цією жінкою — Мері Айр? — і вона мені сподобалася.
— Мені теж.
— Поки ви спали, Ваєрмен телефонував вашій дружині. Їй не схотілося довго з ним балакати, тож тоді він зателефонував одному з ваших друзів, з котрим познайомився на виставці — містеру Бозмену.
— Розказуй.
— Едгаре, ви певні, що...
— Розказуй.
Версія Пам була неповною, уривчастою, та й від неї у мене в пам’яті мало щозалишилося. Подробиці потонули у видінні Ілсиного волосся, що плаває на поверхні води у переповненій ванні. Видіння могло неправильно передавати те, що відбулося насправді, але воно було диявольськи яскравим, диявольськи точним, і воно витіснило з мого мозку все інше.
— Містер Бозмен розповів, що поліція не знайшла слідів вламу, тож вони гадають, що ваша дочка сама її впустила в квартиру, хоча ще стояла глупа ніч...
— О, Мері просто натискала кнопки домофону, поки хтось їй не відкрив двері. — Моя відсутня рука почала свербіти. Глибоким свербінням. Сонним. Майже мрійливим. — Тоді вона дісталися Ілсиної квартири і подзвонила в двері. Припустімо, прикинулась кимось іншим...
— Едгаре, ви гадаєте, чи...
— Припустімо, прикинулася кимось з госпел-гурту «Колібрі» і, скажімо, з-за дверей повідомила, що трапилося щось погане з Карсоном Джонсом.
— Хто це такий?
— Вона до того ж назвала його Смайлі, чим і переконала Ілсу.
Повернувся Ваєрмен. А заразом і другий, леткий Едгар. Нижній Едгар на острові Дума в ранковому флоридському світлі бачив лише звичайні речі. Едгар, що плавав над моєю головою, бачив більше. Не все, але стільки, що аж забагато.
— Що було далі, Едгаре? — запитав Ваєрмен, і дуже м’яко він це зробив. — Як ти гадаєш?
— Скажімо, Іллі відмикає двері, прочиняє і бачить жінку з націленим на неї пістолетом. Звідкілясь вона знає цю жінку, але перед цим вона вже пережила жахливу ніч, була дезорієнтована, тож не може точно пригадати, хто це — в неї заціпило пам’ять. Можливо, це на краще. Мері наказує їй повернутися кругом, а коли Іллі це робить.., коли вона робить це... — Тут я знову заплакав.
— Едгаре, чоловіче, не треба, — сам ледь не плакав Джек. — Це тільки ваші припущення.
— Це не припущення, — сказав Ваєрмен. — Хай говорить.
— Але навіщо нам про це знати...
— Джеку... мучачо.., ми не можемо знати, що нам потрібно знати. Тож хай чоловік розповідає.
Я чув їхні голоси ніби звідкілясь здалеку.
— Скажімо, коли вона обернулася, Мері вдарила її пістолетом. — Я втер собі очі й лице рукою. — Скажімо, вона вдарила її кілька разів, чотири або п’ять. Це в кіно б’ють тільки раз і людина вирубається, мов вимкнена лампочка. Навряд, щоб так було в реальному житті.
— Не так, — промурмотів Ваєрмен, звісно, ця гра в припущення виявилася аж занадто точною.
— Від ударів зверху по голові моя Отака-то-Дівчинка отримала три проломи черепа, вилилося багато крові.
Мері потаскала її. Кривавий слід тягнувся через вітальню і кухню (сморід від спаленого етюду, радше за все, ще висів у повітрі), а далі коротким коридором між спальнею і закутком, що слугував для Ілси кабінетом. У кінці цього коридорчику Мері наточила води у ванну і втопила мою непритомну доню, як непотрібне кошеня. Виконавши цю роботу, Мері повернулась до вітальні, сіла на диван і вистрелила собі в рота. Куля знесла їй верхівку черепа, розплескавши по задній стіні, разом з добрячим жмутом волосся, всі її мистецькі ідеї. Тільки-но хилилося до четвертої ночі. Сусід знизу мучився безсонням, він вгадав звук пістолетного пострілу і викликав поліцію.
— Навіщо було її топити? — спитав Ваєрмен. — Мені це незрозуміло.
«Бо це манера Персе», — подумав я, а вголос промовив:
— Не будемо зараз про це гадати. Гаразд?
Він вхопив мене за єдину руку і стиснув її:
— Гаразд, Едгаре.
«А якщо ми зробимо свою справу, можливо, нам вже непотрібно буде про це гадати», — подумалось мені.
Але ж це я затягнув у воду мою дочку. Я був певен цього. Я намалював її на пляжі.
Мою мертву доню. Мою утоплену донечку. Намалював на піску, щоб хвилям її було легше забрати.
«Ти захочеш, — сказала Елізабет, — але ти не мусиш».
Ох, ця Елізабет.
Іноді ми не маємо вибору.
— 3 —
Ми надудлились кави на осяяній сонцем кухні Великої Ружі, аж піт нам виступив на щоках. Я запив кавою три пігулки аспірину, і послав Джека взяти два альбоми «Умілець», наказавши нагострити геть усі кольорові олівці, які він тільки знайде нагорі.
Ваєрмен поклав до пластикового наплічника все годяще з холодильника: моркву, різані огірки, шість упаковок пепсі, три великих пляшки води Evian, кілька ростбіфів і одне — як їх зве Джек — курча-астронавта в прозорій капсулі.
— Мені якось дивно, що ти ще думаєш про їжу, — сказав він без тіні відрази.
— Мене не цікавить їжа сама по собі, — пояснив я, — але, можливо, мені доведеться дещо малювати. Фактично, я абсолютно впевнений у тому, що мені доведеться малювати. А ця робота спалює в мені калорії цілими вагонами.
З’явився Джек з альбомами й олівцями. Я вхопив їх і знову послав його нагору по гумки для стирання. Я мав підозру, що мотлоху буде більше, ніж я сподіваюся, — та хіба не так завжди? — але не знав, що саме знадобиться. Я поглянув на годинник. Було десять хвилин на дванадцяту.
— Ти сфотографував міст своїм поляроїдом? — спитав я Джека. — Прошу, заспокой мене, скажи, що ти не забув.
— Так, але я вирішив.., що байка про краснуху й кір...
— Покажи мені світлини.
Джек поліз до задньої кишені і витяг кілька кольорових знімків. Перегорнув їх, вибрав чотири, подав мені, а я розклав їх на кухонному столі, немов для короткого пасьянсу. Вхопив альбом і швидко почав копіювати фото, на якому було знято ланцюгово-зубчатий механізм під піднятим мостом, що являв собою мініатюрну однорядну споруду. Права рука не переставала свербіти, ніби глибоко в ній ворушилося щось сонне.
