Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
— Доведіть до відома свого командування.
— Ми зробимо це… — тихо запевнив Лисняк.
— Разом з телеграмою, — сказав генерал Слащов, — я передаю вам проект договору. Прошу познайомитися.
Грицан поволі взяв, руки його злегка тремтіли, — чим глибше він вчитувався, тим сильніше почав його бити дрож… Він читав:
«Галицька Армія переходить в повнім складі разом з етапними установами, своїм майном та залізнодорожним матеріалом на сторону Добровольчеської армії і входить в повне розпорядження головнокомандуючого збройними силами Південної Росії через командуючого військами Новоросійської області.
Галицьке правительство через недостачу території спинює тимчасово свою діяльність та удасться до Одеси під охорону та опіку головнокомандуючого збройними силами Південної Росії.
Проти війська Петлюри на фронті Галицька Армія не буде вжита.
Галицька Армія буде переведена в область Гайсин — Балта — Ольгопіль (Начальна команда в Умань), причім се перегрупування належить починати зараз зосереджуванням армії в районі Погребище — Липовець.
Галицька Армія задержить свою цілість, тільки при вищих штабах будуть установлені від Добровольчеської армії вищі штабні офіцери як контрольні органи, також для вирішення всіх спірних питань на місці.
Начальна команда Галицької Армії має негайно получитися прямим проводом з групою генерала Слащова, який передаватиме їй дальші доручення команди Добровольчеської армії».
— Відповідь дати третього листопада, — сказав генерал Слащов. — Отак, господа. А зараз ви пообідаєте, і вас спровадять до Вінниці.
Якусь хвилину, мов сокира, висіла у вагоні тиша, — генерал Слащов терпеливо чекав, і отаман Лисняк хрипло промовив:
— Ми перекажемо все…
— Щасливої вам дороги.
Вони їхали до Вінниці пригнічені та причавлені. Немов на суд. Так, саме осуду чекали вони від Тарнавського, — все сталося навпаки. Вислухавши кожного, Тарнавський задоволено сказав:
— Ви зробили якраз те, що від вас вимагалося.
— Але ж… — почав був Грицан.
— Завтра Петлюра скликає якусь там нараду в Жмеринці,— не зважав на його слова Тарнавський. — Отже, доведеться трішечки зачекати… — І до Шаманека: — Пане полковнику, дайте таку відповідь генералу Слащову… беріть олівця та записуйте: «Начальна команда Галицької Армії назагал згідна на дальше ведення переговорів на умовах, предложених командою Добровольчеської армії. Одначе, з огляду на конечність порозуміння з власним урядом, що вимагає часу, делегація з відповіддю на предложения Добровольчеської армії виїде з Вінниці п’ятого листопада». Передайте це негайно. За моїм підписом.
XXV
— Дарма ти, тату, не проявив своєї влади, — Омелян говорив без дорікань, але збуджено. — За таке винних треба карати!
— Заспокойся, сину, — нарешті генерал Тарнавський спромігся на слово. — Не забувай: ми в чужому місті.
— Чому воно чуже? Наше, українське! — шкірився Омелян. — Вінниця ж — не Харків чи Донбас, де повно більшовиків.
— Але й не Галичина, не Львів.
— І все ж таки…
— Не будемо про це! — сухо перервав Тарнавський-батько; досі він лежав горілиць на ліжку, а тепер умить різко опустив ноги на підлогу, мерзлякувато покрутивши плечима.
— Я знаю, знаю! Старші завше не хочуть визнати своєї помилки — надто ж перед дітьми, — образився син.
— Діти тут ні при чому.
— Але ж то була ворожа акція!
— Абсолютно, — генерал озув чоботи, встав. — Абсолютно згоден з тобою, що це була ворожа акція.
— То чому ж ти не проявив своєї влади? — мало не крізь сльози говорив Омелян.
Генерал Тарнавський ледь не розсердився. Йому захотілось відповісти: ти ще дитина, Омелянчику, замало каші ще з’їв, аби зрозуміти! Однак, кинувши оком на сина, що з кожним днем мужнів, сказав зовсім протилежне — сказав вдавано серйозно, надаючи, проте, словам вірогідності:
— Стрілець Тарнавський, наказую піти до начальника штабу полковника Шаманека і передати мої слова: негайно викликати до штабу отаманів Ярослава Грицана та Омеляна Лисняка, а також сотника Осипа Левицького. Я зараз туди прийду.
— Слухаю, пане генерале! — Омелян хвацько козирнув, пристукнувши водночас закаблуками. І вийшов.
Це була гра — сумна й приємна, але все виявилось напрочуд по-дорослому, бо дійсно, саме вони потрібні були Тарнавському: вчора він не поїхав до Жмеринки на нараду, на якій так наполягав Петлюра. Ану завчасу просочаться вісті про переговори з денікінцями! Що тоді? Вважай, накинуться, як пси… Не одіб’єшся! І він розсудливо вислав свого ад’ютанта Паліїва та ще кількох старшин, давши їм відповідні інструкції. А вдень одіслав Петрушевичу телеграму щодо переговорів з денікінцями: якщо нарада у Жмеринці не прийме дефінітивного рішення, то Начальна команда змушена буде вести акцію на власну руку… Відповіді не одержав. Пізно ввечері зателефонував Паліїв: Петрушевич прочитав і обурився, пригрозив вжити якихось особливих заходів. Разом з тим ад’ютант доповів, що нарада зібралася доволі солідна: сам Петлюра, його прем’єр Мазепа, командувач Наддніпрянської армії отаман Сальський, полковник Коновалець, оскільки Петлюра вважає корпус Січових стрільців частиною своєї армії, кілька офіцерів; з боку галичан — Петрушевич, а також й представники Начальної команди — отамани Альфонс Ерлє, Степан Шухевич — словом, ті, кого Тарнавський делегував. Говорилося, мовляв, про дальше порозуміння, важкий стан обох армій. Слухаючи, Тарнавський скривився, наче його заболів зуб: нічого нового! Кому потрібна ця балаканина! Треба діяти. Рішуче! Однак і сьогодні Петрушевич не обзивався. Це вже було занадто!
Тарнавський налив собі міцного чаю і, поволі сьорбаючи, вернувся до розмови з сином. Звичайно, Омелян має рацію. За інших обставин можна було зробити так, як він і наполягав.
Усе почалося з того, що всі галичани, котрі перебували у Вінниці, ухвалили відсвяткувати річницю ЗУНР. Свято — з двох частин: перед полуднем офіційна частина — «Історія влади в Східній Галичині», — доповідь виголосив сотник Турчин, а ввечері — святковий концерт, під час якого сталося непередбачене — міська електростанція вимкнула світло. Довелося запалити свічки.
Однак не те зараз непокоїло Тарнавського: напередодні газети вмістили оголошення про торжества. В одному з часописів чиясь рука вписала заголовок — «Святковий в’їзд генерала Денікіна до Вінниці», — прочитавши, Тарнавський сумно-сумно всміхнувся.
Так, вони мене добре підкусили, — подумав генерал, — але що тут говорити — шила в мішку не сховаєш.
Він прибрав зі столу чашку й подався в канцелярію штабу, — Шаманек мудрував щось над картою.
— Пане полковнику, син передав вам моє прохання?
— Так-так, я відіслав свого ад’ютанта, щоб закликав усіх, хто вам потрібен. Вони зараз будуть тут.
— Отже, нині стікає термін мого послання генералу Слащову. — Тарнавський сів у фотель. — Я вирішив не чекати нічиєї згоди — ні Петрушевича, ні тим паче Петлюри. Посилаю місію до Слащова.
— Цілком резонно. Відступати не слід.
Майже водночас увійшли Поточняк, Лисняк і Левицький. Тарнавський запросив їх сісти.
— Панове, зараз же поїдете до генерала Слащова, за старшого буде отаман Грицан, — рівно почав командувач. — Прошу записати, що маєте йому передати від імені Начальної команди.
Грицан поспішно вийняв записничок.
— Насамперед — ми згодні на перемир’я, але інші умови: перше, — генерал почав загинати пальці,— Галицька Армія має повну автономію — устрій, склад, мову, прапор, герб, гімн та інше. Галицька Армія не буде вжита проти Петлюри. Корпус Коновальця належить Галицькій Армії. Галицька Армія переводиться на територію, вільну від пошестей, і їй надається кількамісячний перепочинок, матеріальне забезпечення, допомога хворим. Для поповнення Галицької Армії будуть вжиті заходи щодо спровадження до неї полонених галичан-українців з Італії, а також галицької бригади з Чехії, котра перейшла на її територію під час польського наступу нинішньої весни. Далі. Диктатор має повну суверенність над армією, а сам він і його уряд перебираються в Одесу, де йому буде надана можливість зав’язати вільні зносини з Європою. Щодо денікінського командування, то в Галицьку Армію мають бути призначені денікінські офіцери не як контрольні органи, а як особи для вирішення на місці спірних питань. — Тарнавський задумався. — Здається, все. Пане Шаманек, маєте щось додати?
