Повiя - Мирний Панас (читать книги полные TXT) 📗
Свiчка зовсiм нагорiла: довгий гнiт, наче палець, виглядає з синьої горошини свiту i туманить i без того сумнi померки хати. Це зразу щось трiснуло, свiтонуло. Христя кинулась, пiдвела голову. Криваве зарево пожежi здiймалося з-за гори, з слободи i осiяло усю хату. Христя вiд нестямку кинулась до вiкна. Серед чорної темноти наче що роздимало страшенними мiхами горно, палала хата унизу, над самим ставом. По його соннiй хвилi одбивалися, бiгали огненнi струмочки, з бокiв жовтiли своїми оселями хати… Щось десь залопотiло, неначе побiгло… собака страшенно завиває, ревнула скотина iз жаху. Ось i нестямний гук людського лементу роздався над сонною слободою i завихорився разом з цiлим оберемком огненних язикiв та iскор, що шугонули у темне небо з горiлої хати. Ось знявся чорний дим, заклуботав серед ясного багаття, по обiк першого пiднявся другий огонь, наче з пекла дихнуло довгим огненним язиком, лизнув темну околицю неба… То вже щось друге зайнялося - не видко, повiтка чи хата, тiльки щось друге. "О людочки, рятуйте!" - почулося Христi, i в першу мить вона мала була кинутись в вiкно на помiч, та, спохопившись, повернулася у дверi… На бiгу вона зачепила стул ногою; дубовий i важкий, вiн, наче зважнiло, грюкнувся додолу. Страшний стук пройшов по всьому домi. Христя нестямно скрикнула i впала. Розхристана, розкуйдана, без очiпка, Оришка перша ускочила в хату до неї. IIаче кiшка, вона стрибнула через порiг i замерла вiд нестямку, повернувши своє хиже лице до вiкна. Страшна вона: в неї скандзюбилися ноги, очi вивело з лоба, i в її темних зрачках, мов на ножi, виблискувало червоне зарево пожежi. Христi здалося, що настав страшний суд i сам луципiр вилiз з пекла i став коло неї… Вона, припавши ниць до долiвки, сама не пам'ятала, як страшно на увесь дiм лементувала.
- Що там таке? - почувся неспокiйний голос Кирила, i вiн убiг у хату.
- Тi-i… лишечко! - тiльки i вимовив вiн i зараз кинувся до Христi. - Панночко, панночко! Оханiться! Господь з вами! То на слободi горить, вiд нас далеко. Не бiйтеся.
Людськеє тихеє слово, слово утiхи, покоєм вiйнуло на неї. "Це ще не страшний суд, коли такий ласкавий голос роздається бiля неї", - подумала вона i, хоч не вставала з долу, оже затихла.
- Устаньте! Господь з вами! Нуте, я вас пiдведу! - сказав Кирило, беручи її пiд руки.
За помiччю його Христя устала. Вiн мерщiй постановив стула, i вона, як вальок глини, повалилася на його.
Вона сидiла якраз лицем до пожежi. Поперед неї у страшнiй нестямi закостенiла Оришка, ззаду, держачись за стула, стояв Кирило. Вiн стерiг її, щоб вона знову не впала.
А пожежа все розгорялась та розгорялась. По сторонах тих двох високих куп огнiв здiймалися нижчi, зливалися i страшенно iскрили. Та тепер уже не так було страшно. Чутно, що прокинулись люди, з безнадiйним криком i лементом чулися голоси помочi i рятунку: "Води! Води! Мерщiй води! Де вiдра? Давай сюди вiдра! Лий! Ламай тини! Налягай! Налягай!.." I трiск, i ляск, шкварчання води - все те злилося докупи.
- А як по моїм примiтам, то се Кравченко горить, - сказав з-за спини у Христi Кирило.
Оришка, неначе хижа птиця, повернулася до його i зразу кинулася з хати.
- Ку-уди! - гукнув Кирило, ухопивши ззаду за сорочку. - Нi з мiсця! Оришка, застогнавши, ухопилась за лице руками.
- Ох, вiн… вiн… Запалили… запалили… - зашипiла вона своїм глухим голосом.
- Хто запалив? Кравченка запалено? - боязко спитала Христя.
- Та не слухайте дурної… Ще хто його знає, вiд чого то пожежа, а вона вже плеще "запалили", - сказав Кирило.
- Запалили, запалили! - не вгаває Оришка, бiгаючи вiд нестяму по хатi. - Далебi, запалили! Не я буду, коли не запалили! Де тому огню узяться? Юдами запалено!
- Та перестань, чортова сорока! - скрикнув Кирило на неї. - Мов той дурень товче воду - одно своє: "Запалили! запалили!"
Кирило такий, що побiгти б i на слободу порятувати, так дворище нi на кого покинути. Двi одурiлi вiд ляку баби були небезпечними сторожами, так що й коло їх, наче бiля малих дiтей, приходилося ходити, доглядати. Кирило то вговорював Христю, то гукав на Оришку, поки огонь, не зробивши свого, почав помалу стихати. Його несита жага та ненажерливiсть, ковтнувши своє, притомилися, довгi язики уже не здiймалися вгору, не лизали чорного неба, а купою багаття трусились на самiй землi. Зз'є тепер гомiн людський, їх крик i гук росли, ширились. Здається, вони зрадiли, що здолали ненаситного звiра, i зразу всi загомонiли у сто язикiв, загукали у сто ротiв. То був неясний гомiн i гук, але вiн давав ознаку, що вже минулася та лиха година, що його знiмала, що настав iнший час, час запомоги та клопоту про минуле.
- Утихло, слава богу! - зiтхнувши, сказав Кирило i пiшов з хати.
За ним слiдом почовгали Христя i Оришка. Усi троє вони зiйшли над гору i стали.
Унизу над ставом по землi купою золи i огню розкинулась чимала пожежа. Синi зайчики бiгали по нiй iз краю в край, пiдскакуючи знiчев'я угору. По лiву руч ставок миготiв своїм чорним плесом, на його холоднiй та тихiй хвилi, у його безоднiй прозоростi, наче у дзеркалi, вiдбивався червоний огонь. Здавалося, горiло i зверху землi, i зiсподу. Кругом ставка, по березi i геть поза пожежею, начiплялося люду-люду - баби, жiнки, дiти чорною стiною стояли i дивилися, як за помiччю чоловiкiв боролися двi страшнi сили - огонь з водою. А поверх усього у темному мороцi ночi пiд чорним небом вiялось, жеврiло зарево, досвiчувало робiтникам своїм червоним свiтом, даючи ознаку далеким людям про чиєсь тяжкеє нещастя.
Аж ген за пiвнiч, коли пожежа стихла i зарево згасло, змогла тiльки трохи Заспокоїтися Христя i лягла спати, їй не спалося: пригадувались пророчi бабинi слова до Кравченка ще в Мар'янiвцi: "Ти не регочи, бо ти в моїх руках…" I Кирилове слово справдилося: Кравченкове добро перше пiшло догори куривом… Оришка каже: "Запалено". Хто ж запалив? Кому б бiльш запалити, як не своїм? То, певно, на йому мстилися за ставок та городи. За що ж на йому? Чим вiн винуватий? Хiба вiн ним володiє, розпоряджається? Чи це предосторога тим, хто володiє? Страшна предосторога! А яка ж буде кара? I крiзь сонне забуття Христина думка забiгла вперед, малює картину другої пожежi, пожежi панського дворища… Христя прокидається i, перехрестившись, знову лягає. Сон колише її, а перед очима - огонь… Палає палац вiд гори i до низу, курiе садок, укритий жовтим димом, репетує Кирило, просячи запомоги, а внизу люди гомонять, чується їх регiт великий. То вони регочуть з чужого нещастя! Зчову прокинулась Христя.
