Повiя - Мирний Панас (читать книги полные TXT) 📗
- Що ти злякалася, дурочко? - спитав вiн її, весело зазираючи у її похмурi очi.
- Я тебе, тату, хочу прохати… - почала вона, запинаючись на словах.
- Об чiм? Про що?
- Оддам я тi грошi, що ти дав менi, назад. Хай усе буде по-давньому.
- Як по-давньому?
- Так. Хай слобожани володiють ставком i городами.
- Не кажи менi сього. Не кажи, коли не хочеш сердити, - суворо одказав вiн. - Не буде по їх! Я не хочу, щоб було по їх. Я не хочу палiям привiд давати. Я їх знищу, тюрми ними начиню. Вони не бачили ще мене сердитого! - гукав Колiсник i, кликнувши Кирила, велiв йому передати Кравченковi, щоб не журився, що вiн дав йому дерево з лiсу на нову будiвлю, а поки що хай, коли хоче, переходе жити у двiр до його.
- Тепер лiто, де-небудь перебуде, - додав Колiсник i, позiхнувши, вислав Кирила i Христю i зараз лiг спати.
Сумним та непривiтним став Христi Веселий Кут пiсля того часу. Зд^" ться, у йому нiщо не перемiнилося: людське нещастя, знявшись огненним вихором, знесло одно тiльки Кравченкове дворище на слободi, та й то, помiччю КолiснИковою, вiн уже мiсце розчистив, повiтку нап'яв, сохи на хату вкопує… А в панському дворi як було, так i зосталося. Вiн, як та квiтка, знявши високо свою голову, стоїть на горi, красується на всю околицю, у ногах у його слобода розтягнулася, поза ним лiс буяє. I сонце встає, свiтить i лягає, як i вставало, свiтило й лягало; горове повiтря чисте, прозоре, пахуче… Все те, як i спершу було, зосталося. Тiльки не таким воно здається Христi.
Дворище, чисте i красне, здається їй хижим та лютим, наче шульпiка знеслася угору i звiдти стереже свою здобич. Сонце - таким iскристим, пекучим, мов воно тим тiльки досадити хоче, прозоре повiтря оддає горiлим, садок i лiс - нiмими свiдками людського лиха, котрi глухо шумлять, таємно похитуючи своїми кучерявими головами. Щебетливi пташки i тi їй надокучили. Э нiмою тугою стрiває вона ясний ранок, з тугою ховається вiд прикрого Оришчиного погляду цiлий довгий день, э тугою проводе сонце до спокою i з тугою лягає спати. Нiчна темнота криє її самотнi сльози, з котрими вона удень боїться показатися перед людьми.
Люди, звичаї їх, своє життя навiть спротивiло їй. Все те таке обридле та непривiтне, все те не має нiякої радостi у її серцi, нiякої втiхи. Навпаки - все те буде якийсь таємний страх, котрого вона нiяк не позбуде, з котрим нiгде не сховається. I хоч би одна душа, перед котрою вона розкрила свое серце, котра злила хоч одну сльозину на її болючу виразку. Яка б та сльоза здалася їй i теплою, i цiлющою. Нi, немає! Одинока, як билина в полi, як сиротливе стебло одно одним у степу серед снiгу, так вона серед людей. Частiше i частiше стала вона повертатися до свого пройшлого, до свого життя ще у селi, ще до служби у городi: яке воно здається їй тепер привiтне та утiшне. Тi невеличкi незгоди, той холод i голод, тi недостачi тяжкi не клопотали i трохи її голови; як квiтка у садочку, розцвiтала вона пiд любим поглядом старої неньки. I свiт, i люди здавалися такими гарними, на думцi однi веселощi. Ох, коли б можна все те назад повернути! Коли б можна цiлу вервечку незгод, страждання одним махом руки вирвати з її життя, з якою б охотою вона рвонула! Нiт, не такий писар писав, не таким огненним пером уписав вiн те на її серцi, щоб його можна вирвати. I тепер довiку прийдеться носитися з тим лихом, до суду не скидати тяжкої ваги його з своєї шиї… вiятись… Повiя… повiя… бiльше нiчого.
Та назва, те слово, як холодним вiтром, обдавало її всю, морозом кувало i серце, i розум, вона вся каменiла вiд його, а все носилася з ним, як з чимсь разом i дорогим, i гiрким. Нiяк його не забуде, всюди воно перед нею i з нею, мов почуття лиха якогось, мов ознака кари, котру наложила на неї гiрка доля.
Хоч би утекти вiдсюди куди-небудь, хоч свiт за очi, аби утекти! Може, там, мiж iншими людьми, вона оханеться, спочине; може, їх стосунки не будуть становитися так гостро i боляче мiж нею i ними, як тут воно стоїть. Хоч би лiто скорiше минало, наставала осiнь. Вона б поїхала у губернiю i вже тодi нiколи не вернеться сюди, нiяким калачем нiхто її не замане!
А час iде, як безногий чоловiк плазае, тихо, помалу. Один день за вiк Здається. А до осенi ще скiльки то тих днiв зосталося, довгих-предовгих, гарячих та пекучих? Ще й косовиця не наступила, а там жнива. Та ще цiлий вiк! Зоскнiти можна за той довгий час!
I Христя справдi скнiла. Веселе молоде личко поблiдло, на бiлому, як мармур, чолi пройшла непримiтна смужка i вподовж його переписала. В чорних огненних очах потухли iскорки гарячi, зосталася одна непрозора темнота… Пiд очима мiшки синi, що нлплакує Христя кожної ночi.
- Що це з тобою сталося таке? - допитується Колiсник, заглядаючи у її похмуре личко.
- Сумно менi тут, - одказує упавшим голосом Христя. - Хоч би скорiше вiдсюди.
- Куди?
- Куди? У город, на край свiту, у пекло… Тiльки не тут.
- Чудна! Жила в городi - тобi було сумно, бажала в село. Стала у селi - тебе знову у город тягне. Чудна ти, нiгде мiсця не нагрiєш!
- Не нагрiю з того часу, як прохолодили його добрi люди, - вимовила Христя i заплакала.
- От i сльози… Ненавиджу я сi дурнi сльози! - скрикнув Колiсник i втiк вiд неї.
"Чого їй недостае? - думав вiн, бродячи одинокий по садку. - Як сир у маслi купається, а ще й плаче. Напусте дурощi на себе i носиться з ними, як циган з писаною торбою!"
А Христя в свiтлицi собi дума: "Нiхто тебе не пойме… не хоче поняти… одинока, одинока… повiя!.."
З того разу вона дала собi слово одмовчуватися вiд Колiсника. Все рiвно: кажи правду - не повiрять, скажуть, дурощi напустила, покажи сльози - тi сльози ще бiльше роздратують його. Краще одмовчуватись.
I вона одмовчувалась. Чи питає вiн - чого сумно? - вона зверне або на голову, або на нездоров'я. Чи лащиться до неї - вона i те ласкання приймає без того запалу, з яким колись приймала, а так, наче дерев'яна або скам'янiла.
- Ти риба, зовсiм риба! Холодна, як риба! - скрикне вiн, горнучись до неї.
А вона дивиться на його своїми чорними очима, начебто не до неї рiч, мов вона не розумiє, що то вiн плеще.
- Хоч поцiлуй мене! - нестямно здавлюючи, шепче вiн. Вона приткнеться до його своїми устами, цмокне холодним поцiлунком, мов до залiза або до дерева приложиться, i знову сяде спокiйна та тиха.
