Вежа блазнів - Сапковский Анджей (книга жизни TXT) 📗

— А цього диявола, — озвався в абсолютній тиші Урбан Горн, — ти добре встиг роздивитися? Можеш описати, як він виглядав?

— Високий був, — Камедула знову ковтнув слину. — Сухорлявий… Волосся чорне, довге, до плечей. Ніс — наче дзьоб пташиний, і очі — як у птаха… Проникливі дуже. Посмішка люта. Диявольська.

— Ні рогів? — заволав Бонавентура, явно розчарований. — Ні копит? Ні хвоста не було?

— Не було.

— Е-е-е-е-е! Що ви нам тут розказуєте!

Дискусії про дияволів, диявольщину і диявольські справи тривали з різною інтенсивністю аж до двадцять четвертого листопада. Точніше, аж до часу трапези. До звістки, яку після молитви оголосив пансіонерам брат Транквілій, метр і наглядач вежі.

— Щасливий день для нас сьогодні настав, братія! Ушанував нас давно очікуваним візитом пріор вроцлавських Братів Проповідників, візитатор Святої Курії, defensor et candor fidei catholicae [535], його превелебність inquisitor a Sede Apostolica нашої дієцезії. Деякі з присутніх тут, не думайте, що я не знаю, дещицю симулюють, хворіють на не ту неміч, яку ми в нашій вежі лікувати звикли. Їхнім здоров'ям і кондицією тепер займеться його велебність інквізитор. І вилікує їх неодмінно! Бо виписав його велебність інквізитор у ратуші кількох міцних медиків і багато різних медичних інструментів. Отож підготуйтеся духом, братія, бо лікування ось-ось почнеться.

Оселедець того дня смакував ще гірше, ніж звичайно. А ще того вечора у Вежі блазнів не розмовляли. Панувала тиша.

Весь наступний день — а то була неділя, остання неділя перед різдвяним постом, — атмосфера у Вежі блазнів була дуже напруженою. У нервовій і водночас гнітючій тиші пансіонери ловили кожен стук чи скрип, що долинав згори, від дверей; врешті-решт на кожен такий звук почали реагувати проявами паніки і нервового зриву. Миколай Коппірніґ зачаївся в кутку. Інститор почав плакати, скулившись у своєму лігві в позі плоду в утробі матері. Бонавентура сидів нерухомо, тупо дивлячись просто перед собою. Тома Альфа тремтів, запорпавшись у солому. Камедула тихо молився, відвернувшись обличчям до стіни.

— Бачите? — вибухнув нарешті Урбан Горн. — Бачите, як воно діє? Що вони з нами роблять? Ви тільки гляньте на них!

— Ти дивуєшся? — примружився Шарлей. — Поклади руку на серце, Горне, і скажи, що ти з них дивуєшся.

— Я зауважую відсутність сенсу. Те, що тут відбувається, — це результат запланованої, ретельно підготовленої акції. Слідство ще не почалося, ще нічого не відбувається, а Інквізиція вже зламала дух цих людей, привела їх на край психічного занепаду, перетворила на тварин, які зіщулюються від звуку бича.

— Повторюю: ти дивуєшся?

— Дивуюся. Тому що треба боротися. Не здаватися. І не ламатися.

Шарлей по-вовчому вишкірив зуби.

— Ти, сподіваюся, покажеш нам, як це робити. Коли настане час. Подаси приклад.

Урбан Горн довго мовчав.

— Я не герой, — нарешті заявив він. — Не знаю, що буде, коли мене підвісять, коли почнуть підкручувати гвинти і забивати клинці. Коли виймуть з вогню залізо. Цього я не знаю і не можу передбачити. Але одне я знаю: мені не допоможе перетворення на ганчірку, ридання, спазми і благання змилосердитися. З братами-інквізиторами треба поводитися різко.

— Он як!

— Отож-бо. Вони занадто звикли до того, що люди тремтять перед ними від жаху і роблять собі в штани від самого їхнього вигляду. Всемогутні володарі над життям і смертю, вони люблять владу, впиваються терором і страхом, що їх вони сіють навколо себе. А хто вони насправді? Нулі, пси з домініканської псарні, напівписьменні, забобонні неуки, збоченці та боягузи. Так, так, не крути головою, Шарлею, це нормальне явище в сатрапів, тиранів і катів, оті боягузи, саме їхнє боягузтво в поєднанні з усевладністю викликає в них жорстокість, а покірність і беззахисність жертв ще більше її підсилюють. І саме так воно і є у випадку з інквізиторами. Під їхніми каптурами, які викликають жах, ховаються звичайні боягузи. І не можна плазувати перед ними і благати милосердя, бо це пробуджує в них ще більшу звірячу жорстокість. Їм треба гордо дивитися в очі! Хоча, як я сказав, порятунку це не принесе, але може принаймні налякати їх, похитнути їхню вдавану самовпевненість. Можна їм нагадати Конрада з Марбурга!

— Кого?

— Конрад із Марбурга, — пояснив Шарлей. — Інквізитор Верхнього Рейну, Тюрінгії і Гессену. Коли своїм лукавством, провокаціями і жорстокістю він остаточно допік гессенській шляхті, вони влаштували на нього засідку і зарубали його. З усією свитою. Вирізали всіх до ноги.

— І ручаюся вам, — додав Горн, встаючи і йдучи до параші, — що кожен інквізитор постійно пам'ятає це ім'я і подію. Так що запам'ятайте мою пораду!

— Що ти думаєш, — буркнув Рейневан, — про його пораду?

— Я маю іншу, — буркнув у відповідь Шарлей. — Коли за тебе візьмуться всерйоз, говори. Зізнавайся. Здавай. Виказуй інших. Співпрацюй. А героя корчитимеш із себе пізніше. Коли писатимеш мемуари.

Першим на слідство взяли Миколая Коппірніґа. Астроном, який до цього часу намагався тримати себе в руках, коли побачив, як до нього прямують дебелі інквізиторські слуги, геть втратив голову. Спочатку кинувся втікати — безглуздо, втікати ж бо було нікуди. Коли його піймали, бідолаха верещав, плакав, виривався і сіпався, звивався у лапах здорованів як вугор. Зрозуміло, намарне, бо єдине, чого він досяг своїм опором, — це побоїв. Йому роз'юшили ніс, через який він, коли його виводили, дуже смішно ревів.

Але ніхто не сміявся.

Коппірніґ уже не повернувся. Коли наступного дня слуги прийшли за Інститором, той не влаштовував бурхливих сцен, був спокійним. Він тільки плакав і схлипував у цілковитому розпачі. Але коли його хотіли підняти, наробив у штани. Вирішивши, що це форма опору, здоровані, перш ніж витягнути нагору, добряче його накопали.

Інститор теж не повернувся.

Наступним — того самого дня — був Бонавентура. Геть здурівши від страху, міський писар став лаяти слуг, кричати і лякати їх своїми зв'язками. Слуги, звісно ж, не злякалися його знайомств, їм було начхати на те, що писар грав у пікет з бургомістром, пробощем, майстром монетного двору і старшим цеху броварників. Бонавентуру витягли, перед тим солідно відлупцювавши.

І він не повернувся.

Четвертим в інквізиторському списку був, усупереч власним чорним пророцтвам, не Тома Альфа, який з цієї нагоди всю ніч по черзі то плакав, то молився, а Камедула. Камедула не вчинив жодного опору, прислужникам навіть не довелося його торкатися. Пробурмотівши у бік співв'язнів тихе прощання, немодлінський диякон перехрестився і пішов на сходи з покірно опущеною головою, проте спокійною і твердою ходою, якої не посоромилися би й перші мученики, які йшли на арени Нерона чи Діоклетіана.

Камедула не повернувся теж.

— Наступним, — сказав з похмурою впевненістю Урбан Горн, — буду я.

Він помилявся.

Упевненість щодо своєї долі пронизала Рейневана тієї ж миті, коли нагорі гримнули двері, а залиті навскісним променем світла сходи задвигтіли і зарипіли під ногами прислужників, яких цього разу супроводжував брат Транквілій.

Рейневан піднявся, потиснув руку Шарлею. Демерит відповів дуже міцним потиском, і на його обличчі Рейневан уперше прочитав щось на кшталт дуже серйозної стурбованості — справді дуже серйозної. Вираз обличчя Урбана Горна говорив сам за себе.

— Тримайся, брате, — промовив він, до болю стискаючи йому руку. — Пам'ятай про Конрада з Марбурга.

— Пам'ятай, — додав Шарлей, — і про мою пораду.