Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
17) Див. нижче сю реляцію, с. 308.
18) Освєнцім с. 347.
19) Освєнцім с. 346.
20) Осол. 189 ст. 525.
21) Акты Ю.З.Р. III с. 469-470; нижче, с. 306 і далі, инші оповідання, як хан достав у себе Хмельницького і відправив.
ПІД БЕРЕСТЕЧКОМ 1-10 ЛИПНЯ н.с., ЗАМІСТНИКИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ПЕРЕГОВОРИ, УМОВИ КАПІТУЛЯЦІЇ, ВІДМОВА КОЗАКІВ, КАТАСТРОФА 10 ЛИПНЯ 1651, ПОГРОМ КОЗАЦЬКОГО ТАБОРУ, КОЗАЦЬКА ВІДВАГА.
Під Берестечком відогравався тим часом другий акт козацької траґедії. Як вище було зазначено, під ослоною тих боїв, що татарська й козацька кіннота зводила з Поляками на берестецькім полі, козацьке військо переправляло свій обоз та закладало свій табор в безпосереднім сусідстві табору польського — в віддалі яких двох-трьох кільометрів, очевидно з тим щоб звідти повести наступ на польський табор і взяти його в облогу. Непевне поводжіннє татарського війська, а далі його утеча — перевернули шкереберть сі пляни: замісць плянів наступу треба було відразу подумати про оборону. Можемо приймати на віру або ні оповіданнє Виговського, як то він приїздив від хана до обозу, щоб остерігти і наказати добре укріпитися, — але се й Поляки говорять, і само собою зрозуміло, що козацьке військо приложило всі старання, щоб в такій непевній позиції укріпитися як найкраще. І Поляки дійсно відзиваються з великими похвалами про сі нашвидку зроблені фортіфікації 1). Але позиція вибрана для козацького табору з метою наступу не була відповідна для оборони, і зміна стратеґічного пляну все таки давала себе відчувати на кождім кроці, а заразом сильну депресію в війську викликала відсутність гетьмана і брак яких небудь інструкцій від нього. Коли прийняти за правду наведене вище оповіданнє Савича, що в неділю, 2 н. с. липня, до табора приїздив від Хмельницького післанець з наказом чекати його приїзду і готовитися до наступу на второк, 4 липня, — то се з одного боку — могло справді на хвилю підбадьорити військо, але з другого боку вязало по руках старшину і відбирало у неї всяку свободу плянування. “Полковники і козаки — оповідали потім полковники — почали радитися, що вони опинили ся без гетьмана і без проводу (учинились безглавны), нема кому правити військом, і не знати що їм робити: чи стояти проти короля, чи замиритися, чи оборонною рукою одходити на Україну” 2).
Поляки дали їм кілька день на сі міркування, на укріплюваннє табору і на мощеннє переправ через болотисті річки, що прикривали від правого крила їx позиції. Після трьохденної тяжкої битви польське військо хотіло спочинку і дуже не радо виконувало які небудь воєнні доручення; до того ж іще йшли дощі, значно утруднюючи операції. Освєнцім в своїх записках — найбільш докладній історії тих десяти днів, що становлять сей другий акт берестецької трагедії (1-10 липня н. ст.) 3), гірко нарікає на отяжілість, лінивство, самолюбство польської шляхти і панів, що не взялися до знищення козацького війська зараз же, в перших днях, коли воно було в найбільшій депресії. Польське військо всяко ухилялося від яких небудь енерґійних операцій, дало козакам вийти з свого пригнічення і приготовитися до збройного відступу, так що знову тільки щасливий для Поляків припадок: замішаннє і паніка, що несподівано виникла серед козацького війська при переправі 10 липня н. с., дав їм сатисфакцію побіди — хоч і не привів до того знищення козаччини, про котре вони могли мріяти.
Сі дні пройшли з польської сторони в обстрілюванню козацького табору з своїх пільних гармат, на котре козацька армата відповідала з свого боку. Післано тим часом по тяжку артілєрію до Бродів — до фамільного арсеналу Конєцпольских, бо ся легка канонада ні одній, ні другій стороні не робила особливої шкоди. Робилися за той час деякі фортіфікаційні роботи для бльокади козацького табору; але з польської сторони вони велися що доволі слабко, з козацької ж сторони робилися вилазки для знищення сих неприятельських укріплень, часом досить бравурні і видатні 4), одначе теж без особливої енерґії і пляновости. З обох сторон ішли наради над ситуацією, які довго не приходили до остаточного висліду.
По довгих і бурхливих радах козацьке військо змусило старого полковника Джалалия взяти провід над військом. Він дуже відмовлявся, тим більше що се справді могло виглядати як вибір гетьмана на місце Хмельницького, а не в тимчасові коменданти табору (так се й представляють деякі джерела, правда — глибше не входячи в оцінку сього факту, так ще се може бути й простою неуважністю в вислові).
Нарешті Джалалий команду прийняв - але теж не виявив особливої енерґії, може бути — вичікуючи повороту Хмельницького, або нових інструкцій від нього. Тому кінець кінцем його скинули — що йому й треба було. Його наступником польські обозові реляції називають Хмєльовского — польського шляхтича, цікаву і визначну в козацькім війську фіґуру, на жаль мало відому — його брат одночасно служив ротмистром у польськім війську, і два брати бились в двох протилежних лавах! 5). Другим заступником Богдана польські реляції називають героя Богуна 6). Українські оповідання не згадують ні одного ні другого, знають тільки як наслідника Джалалия Матвія Гладкого — низче я ще до сих оповідань повернусь. Тепер ще відзначу звістку про визначну ролю, яку відогравав в козацькім таборі в сих критичних часах митрополит коринтський підтримуючи своїм духовим авторитетом настрій війська. “Мабуть в тім таборі патріярх константинопольський або єрусалимський. Що він там робить? Шатра пишні при шатрах гетьманових. Потрійний хрест перед шатрами, множество духовенства, попів і ченців сила” 7).
Поодинокі старшини старались завязати зносини з польським табором, з поодинокими маґнатами, пробуючи простелити собі стежку до переходу і амнестії. Освєнцім оповідаючи про се каже, що 2 липня був уже й загальний лист від козацького війська до короля, котрим воно просило помилування; але звістка дуже загальна, і коли таке писаннє було, то воно могло бути стільки ж виявом депресії, скільки звичайним у козаків тактичним маневром: переговорами протягнути і використати час. Богато козацтва й просто перебігало, принаймні пробувало: король спочатку велів не приймати й стріляти до них. Але старшину очевидно пропускали: було між ними богато шляхти, що вимовлялася тим, мовляв її силоміць брали до походу і затримували в війську; тепер сі оправдання приймались, розуміється, дуже скептично.
В королівській раді тим часом ішли міркування над тим, що робити з тим “хлопством”. Одні висловлювалися за те, щоб “дати під меч старшину і визначніших бунтівників, а чернь помилувати”. Инші тримались поради так блискучо заманіфестованої кампанією Каліновского: обіцяти помилуваннє “тільки словом”, а потім відібравши гармату і зброю “в пень викосити, привилеї відібрати, вживаннє зброї на віки заборонити, віру знищити й саме імя козацьке скасувати”. “Тому від сеї наради воєвода київський Ад. Кисіль був зручно виключений”, завважає Освєнцім. Оден з кореспондентів згадує, що Кисіль попробував був виступити з своїми звичайними порадами толєранції: не відстрашувати козаків від покорности і т. под., — але король, мовляв, різко відказав йому 8).
Наради сі не привели до ніякого висліду. “Хлопство” не поновляло своїх прошень. Від Хмельницького не було вістей. Тим часом привезено великі гармати, і 6 липня розпочато з них канонаду, далеко докучливішу для козацького табору, а одночасно потроху розгортувалась бльокада, не вважаючи на загальний майже саботаж королівських розпоряджень. Шанці й апроші польські обхоплювали все тісніш козацький табор; на лівий берег Пляшової переправилась нарешті частина польської кінноти, щоб відтяти козакам сей вихід — чого король даремно добивався весь час від початків бльокади. Далі почали і з того боку робитися шанці для окруження козацького табору. Хоча козаки робили енерґійні, часто небезуспішні вилазки, але все се затисненнє бльокади не могло не трівожити їх.
