Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович (библиотека электронных книг .txt) 📗
Посли, очевидно, сподївали ся своєю присутністю зробити певний натиск на противників прилучення, й, здаєть ся, не помилили ся. На тій нарадї більшість сенаторів заявило ся за прилученнєм Київа до Польщі, „як тому, що се дуже потрібне в інтересах Корони, так і з огляду на се, що з актів видно його приналежність до Корони”. Противники прилучення не входили в критику прав Польщі на Київ — тими правами властиво нїхто не журив ся, але доводили, що прилученнє його було б шкідним для Польщі. „Не треба відривати Київа від Литви, казали вони, бо наша оборона слабка, а Київщина вимагає сильної оборони, що мусїла б богато коштувати. Лїпше полишити її Литві, аби вона коштами свого скарбу її запомагала й обороняла, як дотепер робила. Бо нам треба остерегати ся, аби не взяти на себе більшого тягару, анїж який можемо понести своїми силами. Не треба забувати й річної данини (annua pensio), що платять Литвини Татарам як плату за те, аби вони не пустошили Київщини. Зміркувавши се все, легко переконати ся, в які б трати зайшли ми, як би взяли собі Київ, а звідки їх покрити, того не бачимо, бо маємо загальний брак грошей” 46).
Як бачимо, сї сенатори дуже добре передчували всю небезпечність сього прибутку, що потім дїйсно розвалив Польську річ-посполиту. Але хоч між ними був і знаний вже нам біскуп краківський Пандєвский, оден з найвизначнїйших польських мужей державних, їх арґументи анї трошки не переконали послів. Зібравши ся на нараду, вони постановили йти знову до короля й просити, аби він заявив свою особисту гадку в сїй справі, так як зробив то в справі прилучення Підляша й Волини, а сенаторів закликати до однодушности в сїй справі. Як арґументи за прилученнєм посли підносили, що Корона мусить мати Київ у своїй власти, бо він служить ворітьми до всїх сусїднїх земель — Волини й Поділя, та загорожує до них дорогу, як сторожева вежа. Самі Волиняне мали казати, що без Київщини Волини під Короною прийдеть ся дуже зле, бо Литва, маючи Київщину в своїх руках, буде наводити тудою на них Татар, як то робила давнїйше. Не можна також лишити Литві Київ і тому, що вона не зможе його оборонити від московського в. князя, бо той дуже змагає до того, аби захопити в свої руки сю давню столицю Руси 47).
З тими арґументами посли пішли до короля, і тут маршал посольської палати Чарнковский виголосив до короля промову, для котрої автор дневника не може знайти відповідних похвал 48), тільки не записав її. Чарнковский повторяв тут арґументи послів — вказував на небезпечність, яка могла-б вийти з полишеннєм Київа в руках Литви, ударяв на боязькість тих, що не відважають ся брати на себе оборону Київа; рецитував привилеї, що доводили права Польщі на Київ „від давна, як на столицю Руси” (!); підносив відвагу польських королїв, що здобували Київ. Промова ся не зломила опозиції серед сенаторів, але переконала короля. По довгій дебатї він перервав спори, звернувши ся до сенаторів з мовою, де признавав, що Київ в руках Литви лишити небезпечно, бо вона готова інтриґувати против Польщі, як інтриґувала давнїйше, і що для забезпечення треба-б її окружити провінціями коронними. Ся мова була сказана a parte до сенаторів півголосом. А по нїй король устами канцлєра подав до загальної відомости, що він з огляду на справедливі домагання послів, підперті документальними доказами приналежности Київа до Польщі, та вважаючи на користи й небезпечности, які принесло-б Коронї таке чи иньше рішеннє сеї справи, прилучає Київ до Корони й скаже київському воєводї зложити присягу з свого уряду.
Сю заяву короля прийнято з загальною утїхою, так що деякі з радости плакали, а на краківського воєводу Мишковского, одного з противників прилучення Київа, що й після королївської заяви мав відвагу против його прилучення відізвати ся 49), присутні так були обурені, „що трохи не плювали на нього, іронїчно називаючи його заступником Литвинів”, каже дневник 50).
Тим же днем датований і привилей на прилученнє Київщини, уложений на взір волинського, майже однаковий. Так як і там, тільки ще з більшою наругою історії, доводить ся, що Київ здавна належав до Польщі 51). Тільки Ягайло, пануючи нероздїльно над Польщею і Литвою, відірвав Київщину від Польщі, „невважаючи на противність своїх станів коронних, що як від того нашого прадїда, так від иньших предків наших, королїв польських і в. князїв литовських, що по нїм були, а також і від нас самих не переставали завсїди пильно упоминати ся за ту землю, аби її вернено й прилучено до Корони”. Так само як Волинянам, Киянам також полишало ся на далї право Литовського статуту, руська мова в урядованню), признавала ся рівноправність православю з латинством і т. и., в тій же стилїзації, в тих же словах як у волинськім привилею 52). Прилученнє Браславщини й Київщини до Польщі було останьою мірою податливости станів в. кн. Литовського, що як раз прибули на сойм, коли сї прилучення відбували ся. Вони знесли й се, бо, як казали — чули, „що у них обтято крила”. Що правда, се були землї найслабше взагалї звязані з в. кн. Литовським, до яких найменьше мали приступу пани-маґнати литовські. Але все таки утрата була незвичайно болюча для великодержавного становища Литви. Оден з її головнїйших речників Ходкевич на першій конференції ”з жалем і гнївом” закидав Полякам, що повідберали від Литви їх землї, навіть не потрудивши ся довести своїх прав на них, az у przyczynial usczypliwie, як каже дневник 53). Але що то значило! Поляки не трудили ся навіть відповідати, „аби не гинув час на порожнїх розмовах”. Коли литовські стани по таких ударах, заданих Литві, не зривали конференций, не брали ся до иньших способів відпору, а тільки говорили з жалем і гнївом, то дїйсно Полякам не було чим журити ся. Тим більше, що по такім обкроєнню Литви справа унїї стратила в їх очах багато інтересу, й вони йшли проломом, мало журячи ся, чи литовські пани по тім пристануть чи не пристануть на їх формулу унїї 54).
Навпаки серед послів литовських, по прилученню кількох провинцій до Польщі, проявляла ся тенденція — принаймнї у послїв провінцій сусїднїх — до тїснїйшої унїї з Польщею, аби не розривати своїх старих звязків з тими відірваними провінціями. І литовські маґнати мусїли рахувати ся з сими тенденціями й уступали перед ними, стративши свій давнїйший безграничний вплив, діскредитовані лихими наслїдками свого останнього coup d'etat: утечі з Люблинського сойму, якою справдували тепер себе у всїм і король і Поляки 55).
Литовські стани хотїли положити в основу нового акту унїї Олександрів привилей 1501 р., з деякими змінами (між иньшим — щоб було докладно зазначено про свободу Литви від екзекуції). Але коронні посли спротивили ся тому рішучо, бажаючи тримати ся уже готового контумаційного акту унїї. Такої-ж гадки буди король і сенат. Литовські стани уступили знову. „Спала баба з гори — що далї, то гірше”, казав з гіркою іронїєю Ходкевич 56). Литвини прийняли контумаційний акт, тільки поробили в нїм деякі зміни. Коронні посли знову були повстали против усяких змін і переговорів; нарікали на протяганнє часу, тим часом як домашнє господарство вимагало їх присутности (була половина червня). Але король і сенат не хотїли до останку вичерпувати довготерпеливости литовських станів, і частина послів прихилила ся до їх гадки 57).
Пішло на обопільні уступки, вкінцї зійшло на спір — чи при потвердженню прав новим королем мають бути прибиті до привилею обидві печатки — коронна і литовська, чи тільки коронна. Як то часто буває, на сїм завзяли ся обидві сторони, й знову пішло кілька день на переговори. Супроти опору частини послів Литва знову уступила; так само і в поправках що до стилїзації контумаційного акту. Зачепило ся ще за Інфлянти — чи уважати їх провінцією литовською чи спільною, і нарештї, по жалїсній сцені, де литовські стани, з плачем упавши на колїна перед королем, сьвідчили ся, що уступили в чім тілько могли, — здали вони справу на короля й коронних сенаторів. Тим закінчені були переговори — 27 червня. Король виголосив промову, де запевняв, що він добре обдумав справу унїї й веде її на користь обох держав, переконаний, що сповняє волю божу; вкінцї вказував і на більше обєктивний мотив — що сеї унїї вимагає загрожене становище в. князївства. Потім два днї пішло на остатню редакцію. 29 червня вона була скінчена, й другого дня стани коронні й литовські зложили присягу новій унїї. „Акт сей відбув ся з великим плачем польського сенату й подякою Богови, що дав того дочекати, так що коронний канцлєр, читаючи формулу присяги сенаторам, не міг від слїз говорити, кинув картки, й докінчив за нього великий маршал” 58).
