Фараон - Прус Болеслав (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗
Хор II. «На Захід! Уже не воскресне людина, яка так любила правду і ненавиділа брехню».
Хор візників. «На Захід, воли, що тягнете жалобну колісницю, на Захід!.. Господар ваш іде за вами!»
Хор III. «На Захід, на Захід, в країну справедливих! Місце, яке ти любив, тужить і плаче за тобою».
Юрба людей. «Іди з миром до Абідоса! Іди з миром до Абідоса! Щоб ти дійшов з миром до Заходу фіванського!..»
Хор плакальниць. «О повелителю наш, о повелителю наш, коли ти відходиш на Захід, самі боги плачуть».
Хор жерців. «Він щасливий, він найшанованіший з-між людей, бо йому судилося спочити в гробі, який він сам собі приготував».
Хор візників. «На Захід, воли, що тягнете жалобну колісницю, на Захід! Господар ваш їде за вами…»
Юрба людей. «Іди з миром до Абідоса… Іди з миром до Абідоса, до моря західного»
Через кожні дві сотні кроків стояли загони воїнів, що вітали фараона глухим гуркотом барабанів і прощалися з ним пронизливим виттям труб. Це був не похорон, а тріумфальний похід у країну богів.
На певній відстані за колісницею йшов Рамзес XIII, оточений великим почтом воєначальників, а за ним цариця Нікотріс, яку підтримували дві придворні жінки. Ні син, ні мати не плакали, бо їм було відомо (чого не знав простий люд), що померлий володар уже перебуває поруч з Осірісом і такий задоволений з цього перебування в країні щастя, що не хотів би навіть повернутися на землю.
Після двогодинної процесії, супроводжуваної безупинним голосінням, колісниця з тілом зупинилася на березі Нілу. Тут тіло зняли з колісниці, схожої на човен, і перенесли на справжній, позолочений, прикрашений різьбою й живописом корабель з білими й пурпуровими вітрилами.
Придворні жінки ще раз пробували відняти мумію в жерців; ще раз заспівали хори і заграла військова музика. Потім на корабель, що віз царську мумію, зійшли цариця Нікотріс і кільканадцять жерців. Люди почали кидати букети й вінки… Заплескотіли весла…
Рамзес XII востаннє залишив свій палац і поплив Нілом до гробниці в Фівах. По дорозі він, як турботливий володар, мав одвідати всі найзнатніші міста, щоб попрощатися з ними.
Подорож тривала дуже довго. До Фів було зо сто миль, пливли вгору по річці, і мумія повинна була відвідати кілька десятків храмів та взяти участь в урочистих відправах.
Через кілька днів після відбуття Рамзеса XII на вічний спочинок тією ж дорогою виїхав Рамзес XIII, щоб виглядом своїм воскресити мертві від жалю серця підданих, прийняти від них почесті й принести жертви богам.
За мертвим володарем виїхали, кожен на власному кораблі, всі верховні жерці, багато старших жерців, найбагатші власники маєтків і більша частина номархів. Тому новий фараон з гіркотою думав, що його почет буде зовсім нечисленний. Але вийшло інакше. При Рамзесі XIII опинилися всі воєначальники, дуже багато урядовців, дрібної знаті і всі нижчі жерці, що швидше здивувало, ніж потішило, фараона.
Та це був лише початок. Бо коли корабель молодого володаря виплив на Ніл, назустріч йому виїхало стільки великих і малих, бідних і багатих човнів, що й води не було видно. В них сиділи напівголі родини селян і ремісників, пишно вбрані купці, фінікійці в яскравому одязі, спритні грецькі моряки й навіть ассірійці та хетти.
Ця юрба вже не кричала, а вила, не раділа, а божеволіла. Щохвилини на царський корабель вилазила якась депутація, щоб поцілувати палубу, якої доторкались ноги фараона, і піднести дари — жменьку збіжжя, клаптик тканини, глиняний глечик, кілька пташок і особливо букет квітів. Тому, перш ніж фараон минув Мемфіс, з його корабля довелося кілька разів вивантажувати подарунки, щоб він не затонув.
Молодші жерці перемовлялися між собою, що, крім Рамзеса Великого, жодного фараона не вітали з таким величезним захватом.
Так само було під час усієї подорожі від Мемфіса до Фів, захват народу не слабнув, а, навпаки, все зростав.
Селяни кидали свої поля, а ремісники — майстерні, щоб потішитись тим, що побачать нового володаря, про наміри якого вже склались легенди. Всі чекали великих змін, хоч ніхто не знав яких. Те тільки було певним, що суворі урядовці злагідніли, що фінікійці не так жорстоко здирали податки і що завжди покірний єгипетський народ почав підносити голову перед жерцями.
— Хай тільки фараон дозволить, — казали в шинках, на полях та на базарах, — ми враз наведемо лад із святими мужами… Це вони винні, що ми платимо великі податки і що рани ніколи не гояться на наших плечах!
За сім миль на південь од Мемфіса, між пасмом Лівійських гір, лежав край Піом, або Фаюм, славнозвісний тим, що його створили людські руки.
Колись на цьому місці була пустельна улоговина, оточена стіною голих гір. У фараона Аменемхета за 3500 років перед різдвом Христовим виник зухвальний намір перетворити її на родючу місцину.
Для цього він звелів відгородити східну частину улоговини і обнести цю ділянку міцною греблею. Вона була у висоту як будинок на два поверхи, товщиною в основі — близько ста кроків і довжиною понад сорок кілометрів.
Так утворилося величезне водоймище, яке могло вмістити близько трьох мільярдів кубічних метрів (три кубічні кілометри) води, поверхня якої займала близько трьохсот квадратних кілометрів. Водоймище зрошувало чотириста тисяч моргів грунту, а крім того, під час весняного розливу річки забирало до себе зайву воду та оберігало значну частину Єгипту від раптової повені.
Це велетенське водоймище називалося Мерідовим озером і вважалося одним із чудес світу. Завдяки йому пустельна долина перетворилася на родючий край Фаюм, де жили в добробуті близько двохсот тисяч жителів. У цій провінції, поряд з пальмами і пшеницею, вирощували найпрекрасніші троянди. З них робили трояндове масло, яке славилось в усьому Єгипті і за його межами.
Існування Мерідового озера було пов’язане з іншим чудом мистецтва єгипетських інженерів — з каналом Іосифа.
Цей канал, що мав двісті кроків у ширину, тягнувся на кілька десятків миль по західному березі Нілу. Розташований за дві милі від річки, він зрошував землі, що лежали біля Лівійських гір, і відводив воду в Мерідове озеро.
Навколо краю Фаюм підносилось кілька давніх пірамід і багато менших гробниць. А на його східному кордоні, поблизу Нілу, стояв славетний лабіринт (Лопе-рогунт). Він був теж збудований Аменемхетом і мав форму величезної підкови, яка займала ділянку землі на тисячу кроків у довжину і шістсот у ширину.
Споруда ця була найбільшою скарбницею Єгипту. В ній спочивали мумії багатьох уславлених фараонів, знаменитих жерців, полководців і будівничих. Тут лежали також останки шанованих тварин, особливо крокодилів. Тут, нарешті, зберігалися нагромаджувані протягом століть багатства єгипетської держави, про які зараз важко навіть скласти собі уявлення.
Лабіринт не був неприступним, зовні і не охоронявся. Стеріг його невеликий загін воїнів жрецького війська та ще кілька жерців випробуваної чесності. Скарбам не загрожувала ніяка небезпека, бо ніхто, за винятком цих кількох осіб, не знав, де саме шукати їх у Лабіринті, що поділявся на два поверхи: надземний і підземний, в кожному з яких було по тисяча п’ятсот кімнат…
Кожен фараон, кожен верховний жрець, нарешті, кожен головний скарбник і верховний суддя повинні були одразу ж після прийняття посади власними очима оглянути державні скарби. Проте жоден із сановників не тільки не потрапив би туди, а навіть не міг би уявити собі, де міститься скарбниця — в головному корпусі чи в котромусь крилі, над землею чи під землею.
Були такі, яким здавалось, що скарбниця справді міститься під землею, далеко за межами самого Лабіринту. Не бракувало й таких, які гадали, що скарбниця лежить під дном озера, щоб у разі потреби її можна було затопити водою. А взагалі жоден сановник держави не любив цікавитись цим питанням, знаючи, що замах на майно богів потягне за собою смерть святотатця.
Могло статись, зрештою, що хтось невтаємничений і знайшов би туди дорогу, якби кожного такого не паралізував страх. Смерть земна і вічна загрожувала тому чоловікові і його родині, який посмів би безбожним намислом відкрити ці тайники.
