Фараон - Прус Болеслав (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗
— Чи не краще було б частину цих багатств використати для підсилення державної скарбниці і вивести Єгипет із скрути, в якій він зараз опинився? — спитав фараон.
— Це не залежить від нас.
Фараон нахмурив брови. Якийсь час він оглядав предмети без особливого захоплення і врешті знову запитав:
— Добре. Ці майстерні вироби можуть придатися, щоб задобрити ассірійських сатрапів. Та якщо вибухне війна з Ассірією, за що ми добудемо харчі, людей і зброю в народів, які не знаються на вишуканих коштовностях?
— Відчиніть скарбницю!.. — звелів верховний жрець. Жерці знов розбіглися: двоє ніби зникли всередині колон,
а один по драбині виліз на стіну і щось там робив біля різьбленої фігурки.
Знову одсунулися потайні двері, і Рамзес зайшов до справжньої скарбниці.
Це була простора кімната, заповнена надзвичайними багатствами. Тут стояли глиняні бочки, повні золотого піску, бруси золота, укладені мов цеглини, і золоті прути зв’язані в’язками. Срібні бруси, складені під одною стіною, нагадували мур, який мав товщину кілька ліктів і підносився до самої стелі.
В нішах і на кам’яних столах лежали коштовні камені всіх кольорів: рубіни, топази, смарагди, сапфіри, діаманти й перли, завбільшки як горіх, а деякі навіть як пташине яйце. За не одну з цих коштовностей можна було б купити ціле місто.
— Оце наші багатства на випадок нещастя, — сказав жрець-доглядач.
— Якого ще ви нещастя чекаєте? — запитав фараон. — Народ зубожів, знать і двір у боргах, військо зменшилось наполовину, в фараона немає грошей… Хіба Єгипет був колись у гіршому становищі?..
— Був у ще гіршому, коли його підкорили гіксоси.
— Через кілька років, — відповів Рамзес, — нас подолають навіть ізраїльтяни, якщо їх не випередять лівійці або ефіопи. А тоді ці чудові камені, розбиті на скалки, підуть на прикраси до єврейських та негритянських сандалів.
— Будь спокійний, святий володарю. В разі потреби не лише скарбниця, а й весь Лабіринт зникне безслідно разом зі своїми охоронцями.
Рамзес уже твердо розумів, що перед ним фанатики, які думають лише про одне: не допустити, щоб хтось заволодів скарбами.
Він сів на купу золотих злитків і сказав:
— То ви бережете ці скарби на чорний день Єгипту?
— Так, найсвятіший володарю.
— Добре. Але хто ж переконає вас, доглядачів, що цей день настав, якщо він настане?
— Для цього має бути скликане надзвичайне зібрання іменитих єгиптян, в якому візьмуть участь: фараон, тринадцять жерців найвищого ступеня, тринадцять номархів, тринадцять знатних громадян, тринадцять воєначальників і по тринадцять купців, ремісників та селян.
— І ви такому зібранню віддали б скарби? — спитав фараон.
— Дали б потрібну частку, якщо все зібрання одностайно визнає, що Єгипет справді в небезпеці, і…
— І що?..
— І коли статуя Амона в Фівах підтвердить цю ухвалу. Рамзес опустив голову, щоб не виказати свого великого
задоволення. Він уже знав, що далі робити.
«Я постараюся скликати таке зібрання і схилити його до одностайної ухвали… — сказав він собі. — Також здається мені, що й божественна статуя Амона підтвердить ухвалу, якщо я оточу її жерців своїми азіатами».
— Дякую вам, побожні мужі, — мовив фараон уголос, — що ви показали мені коштовні речі, незмірна вартість яких не перешкоджає мені, однак, бути найбіднішим царем у світі. А зараз прошу — виведіть мене звідси найкоротшим і найзручнішим шляхом.
— Бажаємо тобі, святий володарю, — відповів доглядач, — покласти в Лабіринт ще вдвоє стільки скарбів… Щодо виходу звідси, то дорога є лише одна, і нею ми повернемось назад.
Один із жерців подав Рамзесові трохи фініків, другий — флягу вина, заправленого чимсь зміцнюючим. Незабаром фараон відчув, що до нього повертаються сили, і пішов бадьоріше.
— Я багато б дав, — сказав він, — щоб зрозуміти всі повороти цієї химерної дороги!
Жрець, що супроводжував його, зупинився.
— Запевняю тебе, святий володарю, — мовив він, — що ми й самі не розуміємо й не пам’ятаємо цієї дороги, хоч кожен з нас проходив нею по кільканадцять разів…
— А як же ви потрапляєте сюди?
— Ми користуємося певними знаками, та якби в нас, ось хоч би й зараз, бодай одного з них не стало, ми померли б тут з голоду…
Нарешті вони вийшли в просторий напівтемний коридор, а звідти на подвір’я. Фараон почав оглядатися довкола і кілька разів глибоко зітхнув.
— За всі скарби Лабіринту я не схотів би їх стерегти! — вигукнув він. — Жах стискає мені груди, як подумаю, що можна вмерти в цих кам’яних темницях!..
— Але можна й звикнути до них, — з усмішкою відповів верховний жрець.
Фараон подякував кожному із своїх провідників і сказав:
— Я рад був би виявити до вас ласку. Кажіть, чого б ви бажали…
Але жерці слухали байдуже, а їхній начальник відповів:
— Прости мені, повелителю, таке зухвальство, але… чого ми б могли бажати?.. Наші фіги й фініки такі ж солодкі, як і з твого саду, вода така ж добра, як і з твоєї криниці. Якби нас вабило багатство, то хіба ми не маємо його більше, ніж усі царі?..
«Цих я нічим не прихилю до себе, — подумав фараон. — Але… я дам їм ухвалу зібрання і підтвердження Амона».
Розділ п’ятдесят сьомий
Залишивши Фаюм, фараон та його почет кільканадцять днів пливли на південь, вгору по Нілу: їх оточували хмари човнів, їх вітали вигуками і засипали квітами.
На обох берегах річки, на тлі зелених полів, безперервними рядами тяглися глиняні селянські мазанки, гаї смоковниць і пальм. Час від часу на березі показувалась група білих будиночків якогось містечка або велике місто з кольоровими будівлями та з величними пілонами храмів.
На заході не дуже виразно окреслювалась гряда Лівійських гір, зате на сході Аравійське гірське пасмо щораз ближче підступало до річки. Вже можна було бачити стрімкі схили, поколупані скелі темного, жовтого чи рожевого кольору, що нагадували руїни фортець або храмів, збудованих якимись велетнями.
Посеред Нілу траплялися острівці, які ніби вчора виринули з-під води, а вже сьогодні були вкриті буйною рослинністю і заселені незчисленними зграями птахів. Коли підпливав галасливий почет фараона, перелякані птахи зривалися з місць і, кружляючи над кораблями, прилучали свій крик до галасу людей. Над усім цим розкинулося високе прозоре небо, і з нього сяяло таке життєдайне світло, що в його повені чорна земля ставала лискучою, а каміння відсвічувало всіма барвами веселки.
Час минав для фараона весело. Спершу його трохи дратував безперервний крик, а потім він так звик, що вже не звертав на нього уваги і міг читати документи, влаштовувати ради і навіть спати.
За тридцять-сорок миль від Фаюму, на лівому березі Нілу, було велике місто Сіут, в якому Рамзес XIII кілька днів відпочивав. Йому навіть треба було зупинитися, бо мумія померлого царя ще пробувала в Абідосі, де при гробі Осіріса досі служили урочисту відправу.
Сіут було одне з найбагатших міст Верхнього Єгипту. Тут виробляли знаменитий посуд з білої й чорної глини і ткали полотна; тут був головний ярмарок, на який привозили товари з оазисів, розкиданих у пустелі. Тут, нарешті, містився славнозвісний храм Анубіса, божка з головою шакала.
На другий день перебування його святості в цьому місті з’явився до нього жрець Пентуер, начальник комісії, що обстежувала становище народу.
— У тебе є якісь новини? — спитав Рамзес.
— Є та новина, що весь Єгипет благословляє тебе, святий володарю. Всі, з ким мені, доводилося розмовляти, сповнені надій і кажуть, що твоє царювання відродить державу…
— Я хочу, — відповів фараон, — щоб мої піддані були щасливі, а народ зітхнув вільніше. Хочу, щоб Єгипет мав, як і колись, вісім мільйонів населення і щоб повернув землі, які в нього забрала пустеля. Хочу, щоб трудящий люд відпочивав кожного сьомого дня і щоб кожен хлібороб мав власний шматок землі…
Пентуер упав ниць перед милостивим володарем.
