Втрачений символ - Браун Дэн (читать книги полные TXT) 📗

— Кетрін? — гукнув її чийсь низький голос.

Вона підвела очі.

Біля підніжжя освітленого монумента виднілася самотня постать.

— Роберте! — Кетрін поспішила до нього і обняла.

— Я вже чув добру новину, — прошепотів Ленґдон. — Тобі полегшало, еге ж?

— Не те слово, — сказала вона надтріснутим від надмірних емоцій голосом. Дані, що їх врятував Пітер, були справжнім науковим проривом, великим масивом експериментальних результатів, які переконливо доводили, що людська думка в матеріальному світі має реальну та вимірювану силу. Експерименти, що їх провела Кетрін, продемонстрували вплив людської думки на все — від кристалів до генераторів випадкових подій та руху субатомних часток. Ці результати були переконливими та незаперечними і потенційно могли перетворити скептиків на прихильників та спричинитися до фундаментальних зрушень у глобальній свідомості. — Незабаром все зміниться, Роберте. Все.

— Пітер теж у цьому впевнений.

Кетрін озирнулася, шукаючи поглядом свого брата.

— Він поїхав до шпиталю, — пояснив Ленґдон. — Я наполіг, щоб він зробив мені таку особисту послугу.

Кетрін полегшено зітхнула:

— Дякую.

— Він сказав, щоб я тебе тут почекав.

Кетрін кивнула, і її погляд ковзнув угору, по сяйному білому обеліску.

— Брат сказав, що повезе тебе сюди. Щось стосовно «Laus Deo», еге ж? Бо він не став уточнювати.

Ленґдон стомлено усміхнувся.

— Не певен, що я сам це повністю зрозумів. — Він поглянув на вершину монумента. — Твій брат сказав сьогодні досить багато речей, які я ще не встиг подумки охопити.

— Давай я здогадаюся, — сказала Кетрін. — Древні таємниці, наука та Святе Письмо?

— Точно.

— А тепер ласкаво просимо до мого світу, — підморгнула Кетрін. — Пітер втаємничив мене у це досить давно. Це підживлювало мій дослідницький інтерес.

— Інтуїтивно я відчуваю, що багато зі сказаного ним має рацію. — Ленґдон похитав головою. — Але ж з інтелектуальної точки зору...

Кетрін усміхнулася і поклала руку йому на плече.

— Знаєш, Роберте, мені здається, я зможу тобі допомогти.

А в Капітолії Архітектор Ворен Беламі йшов сам-один пустим коридором.

«Цієї ночі лишилося зробити тільки одне», — подумав він.

Увійшовши до свого офісу, він витяг із шухляди старий-престарий ключ. Зроблений з чорного листового заліза, він був тонкий та довгий і мав на собі напівстерті позначки. Беламі опустив ключ у кишеню і приготувався зустріти своїх гостей.

А Роберт Ленґдон та Кетрін Соломон уже їхали до Капітолію. На прохання Пітера Беламі мав надати їм рідкісну можливість: на власні очі побачити найбільш вражаючий секрет цієї будівлі... те, що міг показати лише Архітектор.

РОЗДІЛ 133

Високо над підлогою капітолійської ротонди Роберт Ленґдон знервовано просувався круговим балкончиком, прокладеним просто під куполом. Він обережно зиркнув униз, і в нього запаморочилося в голові. Йому й досі не вірилося, що менш ніж десять годин тому внизу, посередині тієї підлоги, з'явилася Пітерова рука.

На тій самій підлозі, з висоти приблизно ста вісімдесяти футів, Архітектор Капітолію здавався маленькою тріскою. Твердим кроком перетнувши ротонду, Беламі зник. Він провів сюди Ленґдона та Кетрін і дав їм дуже чіткі вказівки.

Вказівки Пітера.

Ленґдон поглянув на старий ключ, який вручив йому Архітектор, а потім перевів погляд на вузькі сходи, що вели з цього високого балкона ще вище. «Боже, поможи». Беламі пояснив: ці сходи ведуть до маленьких металевих дверей, які відмикаються тим ключем, що його Ленґдон тримав зараз у руці.

А за цими дверима було те, що вони з Кетрін, на прохання Пітера, мали подивитися. Пітер облишив подробиці, давши просто чіткі вказівки стосовно точного часу, коли ці двері треба відчинити. «Нам доведеться чекати, щоб відчинити двері? Навіщо?»

Ленґдон вкотре поглянув на годинник і простогнав від прикрості.

Опустивши ключ у кишеню, він подивився через бездонне провалля на дальній край балкона. Кетрін безстрашно пройшла вперед, не боячись висоти. На цей час вона вже встигла обійти половину балкончика, милуючись кожним дюймом величного твору Бруміді — «Апофеоз Вашинґтона», який розгортався просто над їхніми головами. З цього рідкісного кута зору п'ятнадцятифутові фігури на фресці, яка займала майже п'ять тисяч квадратних футів капітолійського купола, бачилися в усіх вражаючих деталях.

Ленґдон повернувся спиною до Кетрін, а обличчям до внутрішньої стіни і тихо-тихо прошепотів:

— Кетрін, це звертається до тебе твоя совість. Навіщо ти покинула Роберта?

Кетрін, вочевидь, знала про дивовижні акустичні властивості купола, бо стіна відповіла Ленґдонові таким самим тихим шепотом:

— Бо Роберт Ленґдон — боягуз. Йому треба було піти зі мною. Бо ми ще маємо багато часу до відмикання дверей.

Ленґдон знав, що Кетрін має рацію, і став неохоче пробиратися вузеньким балкончиком, тримаючись за стіну.

— Ця стеля просто неймовірна, — захоплено мовила Кетрін, закинувши голову і милуючись красою «Апофеозу». — Міфічні боги в компанії з науковцями-першовідкривачами та їхніми творіннями. Подумати тільки: така картина — і в центрі нашого Капітолію!

Ленґдон поглянув на величезні фігури Франкліна, Фултона і Морзе з їхніми технічними винаходами. Від цих постатей відходила сяюча веселка, по якій його погляд ковзнув до Джорджа Вашинґтона, що піднімався на хмарині до небес. «Велична перспектива людини стати Богом».

Кетрін сказала:

— Неначе над ротондою витає квінтесенція древніх таємниць.

Ленґдон мав визнати, що небагато фресок у світі поєднували наукові відкриття з міфічними богами та апофеозом людини. Вражаюче зібрання постатей на цій стелі й справді втілило головну ідею древніх таємниць, і це було не просто так. Батьки-засновники уявляли собі Америку як чисте полотно, як родюче поле, на якому можна посіяти зерна цих таємниць. І нині височенне зображення батька нашої країни, який піднімається на небеса, безневинно витає над законодавцями, керманичами та президентами, як пряме нагадування, як мапа в майбутнє, як перспектива того прийдешнього часу, коли людина розвинеться до своєї психологічної зрілості.

— Роберте, — прошепотіла Кетрін, і досі не в змозі відвести погляду від величезних фігур американських винахідників у компанії з Мінервою. — Це справді має пророче значення. У наші дні найпередовіші винаходи використовуються для того, щоб досліджувати найдревніші ідеї людства. Можливо, ноетика й нова наука, але насправді вона — найдревніша наука на землі, бо вивчає людську думку. — Нарешті вона обернулася до нього з очима, повними захвату й подиву. — Ми зараз дізнаємося, що древні мислителі насправді розуміли думку краще і глибше, аніж ми сьогодні.

— Маєш рацію, — погодився Ленґдон. — Людський розум був єдиним інструментом, який древні мали у своєму розпорядженні. Тому перші філософи експлуатували його нещадно.

— Так! Автори древніх творів були просто одержимі могутністю людського розуму. «Веди» описують потоки розумової енергії. У Pistis Sophia [25] змальовується універсальна свідомість. У «Зогарі» досліджується природа розумового духу. Шаманські тексти пророкують ейнштейнівський «вплив на відстані» у дистанційному зціленні та загоєнні. Все це вже було у древніх! А про Біблію я взагалі мовчу!

— І ти туди ж? — усміхнувся Ленґдон. — Твій брат намагався переконати мене, що Біблія є не чим іншим, як закодованою науковою інформацією.

— Безперечно, а як же інакше? — погодилася Кетрін. — А якщо ти не віриш Пітерові, то почитай деякі езотеричні твори Ньютона про Біблію. Роберте, коли ти почнеш розуміти кодовані біблійні притчі, то ти збагнеш, що ця книга — дослідження розуму людини.

Ленґдон знизав плечима.

— Що ж, тоді треба знову братися за неї і перечитувати заново.