Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT, .FB2) 📗
Полеміка про смерть в однині та смерті в множині, так удало розпочата духом, що ширяє над водою акваріуму, та учнем філософа, закінчилася б комедією або фарсом, якби не вийшла стаття з-під пера економіста. І хоч він, за його власним визнанням, не спеціалізувався професійно на актуарному розрахунку, все ж таки його знання в цій галузі дозволяли йому вийти на публіку із запитанням, звідки країна думає брати гроші, щоб за якісь двадцять років, плюс рік, мінус два, виплачувати пенсії мільйонам непрацездатних за віком, які вже такими й залишатимуться століття за століттям й до яких неминуче додаватимуться все нові й нові мільйони, тож однаково, чи то буде проґресія аритметична, чи геометрична, катастрофи нам у жодному разі не уникнути, бо настане безлад, колотнеча, банкрутство держави, рятуйся, хто може, але ніхто не порятується. Перед цією жахливою перспективою метафізикам не лишалося нічого іншого, крім як защепнути язика на петельку, ба й церква опинилася в ситуації, коли могла робити тільки одне, донесхочу перебирати свої чотки-вервиці та чекати-ждати на кінець віків, коли, згідно з її есхатологічним світобаченням, усе розв’яжеться враз само собою. Та й справді, вертаючись до занепокійливих доводів економіста, порахувати все це було зовсім не складно, досить поглянути, скільки є економічно активного населення, що робить відрахування до фонду соціального забезпечення, а скільки непрацездатного, яке отримує з тих відрахувань пенсію чи вже за віком, чи за інвалідністю, й тоді, з огляду на постійне зменшення активної частини супроти непрацездатної, яка невпинно й нестримно зростає, годі збагнути, чому ніхто зразу не звернув уваги на те, що зникнення смерти, здавалося б, вершина можливого щастя, насправді нічого доброго з собою не несе. Треба було філософам і іншим мудрагелям добряче поблукати в трьох соснах власних розумувань про майже та про нуль, як по-простацьки називають буття та ніщоту, щоб наперед вийшов здоровий глузд із прозаїчним папірцем та олівцем у руці, доводячи за допомогою a + b + с, що існують значно нагальніші речі, над якими ламати голову.
Як можна було передбачити завдяки знанню темних сторін людської натури, з того самого дня, коли публіка ознайомилася з занепокійливою статтею з-під пера економіста, ставлення здорової частини населення до безнадійних хворих почало змінюватися в гірший бік. До того часу, хоча всі були однозгідні у визнанні великого тягаря та клопоту всіх можливих ґатунків, спричиненого такою ситуацією, все ж панувала думка про те, що пошана до старих і взагалі до немічних становить один з основних обов’язків усякого цивілізованого суспільства, і як наслідок, дарма що часто згнітивши серце, про них таки ж дбано в належний спосіб, ба й траплялося навіть, що в деяких виняткових випадках ці турботи підсолоджувано ложечкою співчуття та любови перед тим, як загасити світло. Певна річ, існують також, як ми це аж занадто добре знаємо, родини бездушні, піддатливі на нашепти власної невиправної нелюдяности, які не погребували послугами махвії, аби тільки позбутися жалюгідних людських почвар, що лежали в нескінченній агонії поміж двох простирадел, вологих від поту й закаляних природними випорожненнями, але від нас вони заслуговують на осуд, як і ота родина з давньої, тисячі разів переказаної казки про дерев’яну миску, хоча вона, на своє щастя, в останню мить порятувалася від прокляття завдяки, як ми побачимо, доброму серцеві восьмирічної дитини. Казочка ця недовга, й ми її тут розкажемо заради освідомлення нових поколінь, не знайомих із нею, у надії, що вони її не висміють як наївну та сентиментальну. Тож уся увага до повчальної научки.
Жила собі в давній країні казок одна родина, до якої належали батько, мати, дід, тобто батьків батько, й ота вже згадана восьмирічна дитина, а був то хлопчик. Отож дідові, вже геть старенькому, тремтіли руки й часом випадала їжа з рота, коли вони сиділи за столом, а це дуже дратувало його сина та невістку, які раз у раз казали йому вважати на себе, але бідолашний дід, попри всі намагання, не міг зупинити тремтіння. Ба гірше, йому за це дорікали, та закінчувалося все незмінно, забрудненою скатертиною й розсипаною їжею на підлозі, не кажучи вже про серветку, пов’язану навколо дідової шиї, яку треба було міняти тричі на день, на сніданок, на обід та на вечерю. Отак воно все йшло, без жодних надій на поліпшення, аж син постановив покласти край цій халепі. Він зайшов до хати з дерев’яною мискою в руках і сказав батькові, Від сьогодні їстимете з неї, а сидітимете на порозі, бо тут легше за вами мити й ваша невістка не матиме клопоту з такою силою брудних серветок і скатертин. Так і сталося. На сніданок, обід і вечерю старий сідав самотою на порозі, доносив, як міг, їжу до рота, половина її по дорозі губилася, з другої половини частина стікала підборіддям униз, і зовсім, зрештою, небагато потрапляло в те, що по-народному зветься пролигом. Онукові, здавалося, байдуже було до такого негарного поводження з дідусем, він на нього зиркав, потім зиркав на батька з матір’ю, й їв собі далі так, ніби його це не обходить. Аж одного дня, повернувшись з роботи, батько побачив, як син довбається цизориком у шматку дерева, й подумав, що то він, за тодішнім, давнім уже звичаєм, власноруч майструє собі якусь цяцьку. Та наступного дня він помітив, що то не може бути візочок, бо не видно було, куди приставляти колеса, та й запитав, А що це ти робиш. Хлопчик удав, ніби не чує, й далі довбався в дереві вістрям цизорика, то відбувалося в часи, коли батьки менше лякалися й не квапилися забирати дітям із рук такий корисний струмент для вироблення забавок. Ти почув чи ні, що ти робиш із цим оцупком, запитав батько вдруге, а син, не відриваючи очей від роботи, відказав, Роблю миску на ту пору, коли батько будуть старі й руки їм тремтітимуть, коли їх садовитимуть їсти на порозі, як оце тепер дідуся. То були слова чудодійні. З батькових очей упала полуда, він побачив істину в усьому її сяйві, одразу ж побіг просити пробачення в рожденика й на вечерю власноруч допоміг йому сісти на стільця, власноруч підносив йому ложку до рота, власноруч дбайливо витирав йому підборіддя, бо сам він усе те ще здужав робити, а його милий батечко вже ні. Що сталося потім, про те історія мовчить, але є в нас дуже певне знаття, що, хоча хлопчикова робота зупинилася на половині, цей шматок дерева не загубився. Нікому не заманулося спалити його або викинути, чи вже для того, щоб не забувати цю научку, чи на той випадок, якщо комусь у майбутньому спаде на думку закінчити роботу, а таку можливість годі виключити, зважаючи на подивугідну живучість згаданих вище темних сторін людської натури. Як хтось уже запримітив, усе, що може статися, станеться, питання лише коли, і якщо ми того не побачимо, поки ходимо тут, це означає, що наших днів просто не вистачило, щоб до того дожити. Як здається, додаймо, аби нам не закидали зловживання фарбами з лівої частини малярської палітри, дехто був ладен припустити, що екранізація цієї на диво гарної казки, показана телебаченням після передруку в котрійсь газеті та розчищення запорошених полиць колективної пам’яті від наплетеного павутиння, могла б посприяти відновленню в понівеченій родинній свідомості культу чи традиції плекати непроминальні вартості щирої духовности, поширені в суспільстві за давнини, коли панівний сьогодні матеріалізм низької проби ще не оволодів нашою волею, яку ми уявляли сильною, а вона насамкінець у всій безпросвітній ясності показалася нам як образ і подоба нашої ганебної слабкодухости. Тим часом не втрачаймо надії. Тієї миті, коли ця дитина з’явиться на екрані, половина всього населення країни, як хочеться думати, побіжить по хустки, щоб утерти сльози, а друга половина, наділена, мабуть, більшою мужністю, дасть їм мовчки стікати вниз по обличчю, аби легше було переконатися, що скруха за поганий вчинок або за потурання йому, то не завжди порожнє слово. Аби лишень устигнути порятувати дідусів і бабусь.
Несподівано й, на жаль, зовсім не замислюючись про доречність власних дій, свій голос у цій делікатній ситуації надумали піднести й республіканці. Їх не було багато, вони навіть не мали представництва в парламенті, дарма що їхня політична партія раз у раз брала участь у виборах. Притому вони неабияк носилися з тим невеличким впливом, який мали в суспільстві, особливо в мистецьких і літературних колах, де вони час від часу поширювали свої маніфести, загалом гарно скомпоновані, але щоразу незавадні. Відколи смерть ізникла, вони не подавали ознак життя й не силкувалися навіть, як годилося б очікувати від фронтальної, за її власними словами, опозиції, вимагати бодай пояснень у справі чуток про участь махвії в ницому ґешефті з перевезення безнадійних хворих. Тепер же, користаючись з неспокою, що затруював життя країни, фактично роздираної між марнославним почуттям власної унікальности на всій планеті та острахом бути не такими, як усі, республіканці вийшли, ні мало ні багато, з пропозицією зміни політичного устрою. Неприховані супротивники монархії та природні вороги трону, вони вважали, що знайшли новий довід на користь потреби негайного запровадження республіки. Вони твердили, що країні з усіх раціональних причин не годиться мати безсмертного короля, який, навіть зрікшися влади з огляду на вік або на послаблення розумових здібностей, залишатиметься королем, першим у нескінченній низці всадовлень на престол і наступних зречень, у нескінченному разочку королів, прикутих до ліжка в вічнодаремному очікуванні смерти, у вервечці королів ні живих, ні мертвих, які в кінцевому підсумку, якщо тільки їх не покладуть у палацових коридорах, заповнять до краю, а потім уже й не вмістяться в пантеоні, де спочивають їхні смертні попередники, що їм кістки повивалювалися з суглобів або тіла всохли на плісняві мумії. Хіба не раціональніше мати президента республіки з грошовою винагородою на певний період, один або щонайбільше два терміни його повноважень, а далі хай він дає собі раду, як уміє, хай вертається до свого приватного життя, пише книжки, бере участь у конґресах, конференціях і симпозіумах, виступає на круглих столах, об’їжджає планету з вісімдесятьма зустрічами, висловлюється про довжину спідниць, коли їх знову почнуть носити, та про зменшення кількости озону в атмосфері, якщо на той час іще існуватиме атмосфера, одне слово, хай він про себе дбає сам. Усе, що завгодно, аби тільки не читати щодня в газетах і не чути на телебаченні та радіо вічно однакові медичні комюніке, ні сюди, ні туди, про стан ушпиталених у королівських лазаретах, які, варто принагідно повідомити, після двох послідовних розширень уже стоять на порозі наступного, третього розширення. Ужиток слова лазарет у множині тут означає, що, як заведено в закладах охорони здоров’я, чоловіки та жінки лікуються окремо, тож королям і принцам своє приміщення, королевам і принцесам своє. Республіканці ж тепер закликали народ взяти свою природну відповідальність на себе й самому визначитися з власною долею, тобто розпочати нове життя й ступити на новий і квітучий шлях, що веде до зорі прийдешнього. Цього разу їхній маніфест промовив не лише до митців і письменників, так само схвально влучний образ квітучого шляху та поклик зорі прийдешнього сприйняли й інші верстви суспільства, внаслідок чого нечувано збільшився вступ до партії нових членів, охочих улаштувати подію на взір ловлі сома, яку називають історичною, коли риба ще у воді й не відомо, що саме витягнуть на поверхню. На превеликий жаль, у наступні дні словесному вираженню громадянського ентузіазму новоприбулими прихильниками цього зверненого в майбуття, пророчого республіканства часом бракувало шанобливости, якої вимагають гарне виховання та добропорядне демократичне співжиття. Декотрі з їхніх висловів навіть перейшли межі найобразливіших грубощів, коли, наприклад, про королівські особи говорилося, що дзуськи годувати свиней помаранчами, а баранів хвиґами-миґами. Усі люди, наділені гарним смаком, однозгідно вважали такі слова не просто неприйнятними, а непрощенними. Вистачило б сказати, що постійне зростання витрат королівського двору та довкола нього небезпечно розхитує економічні підвалини держави, й усі б усе збагнули. Це відповідало б дійсності й нікого не ображало.
