Графиня - Лис Володимир Савович (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
Н а цьому лист обривався. Він лишив щемливе відчуття гіркоти і якоїсь незбагненної радості-ревності. Чому я радів? Навіщо Люба розповіла мені про цей «дикий пленер», свої розхристані почування і однокурсника?
Я хотів запитати її про це, але того року вона під час канікул так і не навідалася до Густого Лугу. А потім, взимку, коли я зустрів її на вулиці, загорнуту в білу розкішну шубку, раптом чомусь подумав, що серед зими не варто питати про літо. Не варто згадувати. Ми не згадали і про листа, хоч тоді, при зустрічі, очі Люби здалися мені настороженими. Печальними і настороженими, з дрібкою сміху на денці.
Ми постояли і трохи поговорили. Як давно це було. А може, треба було спитати? «Але що б це змінило?» — кажу я собі. Запитання мене заспокоює. Люба вилетіла з мого життя, з мого світу, тільки й усього, сказав я собі, коли ми розійшлися в різні боки посеред зимової вулиці.
XV
Я вийшов надвір і ще раз надпив келишок в’язкої суцільної тиші. Цікаво, де Марія? Пішла таки на весілля? Хоча вона, здається, поїхала до сестри.
— От і добре, — сказав я.
Я зайшов до своєї комірчини і взяв до рук рушницю, яка там висіла. Мисливець з мене був кепський, та й зброя бозна-колишня. Для того, що я задумав, слід було мати іншу зброю.
Я знав, де її шукати, бо десь із рік тому Марко Пересунько сам хвалився чудовою рушницею з оптичним прицілом. Йому привіз родич — бізнесмен із Росії.
Та спочатку я вирушив до Миросі. Я мав знайти підтвердження тому, що вчинив саме так, як мав, коли спалював гроші, заплачені за мою душу. Мирося була моїм виправданням і моєю надією. «Як же я міг забути про неї?» — подумав я. Це було слабке виправдання, бо знав, що забув навмисне.
Намагався вдати, що забув. Мирося якраз наводила останній марафет, збираючись на весілля. Зодягнута у блакитну сукню, яка їй не личила і робила ще цибатішою, вона нагадувала журавля, покинутого напризволяще зимувати. Хоча блакитних журавлів не буває.
«Підбита самим життям», — подумав я.
— Ой, Платоне Васильовичу, а я подумала, що ви йдете мене кликати по дорозі на весілля, — засокоріла Мирося, здивовано оглядаючи мій явно не святковий вигляд.
Крізь відчинені двері до гостьової кімнати я побачив на стіні одну, другу свої картини.
— До тебе ніхто не приходив?
— Приходив? — Мирося перестала квацяти губи і подивилася на мене. — Ви про кого, Платоне Васильовичу?
— Ну, може, ще хто хотів купити мою картину, — спробував я вдати, що жартую.
— Ні, ніхто не приходив, — сказала Мирося. — Правда, я…
Вона зиркнула цього разу якось занадто допитливо і трохи злякано.
— Що — ти?
— Я знову бачила того чоловіка, що тоді купив у мене вашу картину. Він стояв навпроти нашого будинку. Я виглянула сьогодні у вікно, а він стоїть і дивиться на наш будинок. Коло самої хвіртки. Я ще подумала — може, знов зайде та буде ті свої товари тицяти. Але він постояв біля воріт і пішов.
— Добре, — сказав я. — Вибач. До побачення.
— А хіба ви не йдете на весілля до Люби? — спитала Мирося вже навздогін.
— Ні, — кинув я, не обертаючись. — У мене на сьогодні інші плани.
— А я думала — ми з вами будемо танцювати, — Мирося сказала ще якесь слово, але я вже причинив двері.
Надворі я встиг подумати: дивно, що в Миросі картини не купили. І що треба було б запитати, як виглядає той чоловік, котрий стояв біля воріт.
Раптом я побачив його. Він стояв на іншому боці вулиці й пильно дивився на Миросин будинок. Я не знав і, здається, ніколи не бачив цього чоловіка. Але я здогадався, що це той самий, про якого мені казала Мирося.
Я підійшов до нього, привітався.
— Вибачте, а що ви продаєте? — спитав я.
— Звідки ви взяли, що я щось продаю? — чоловік років двадцяти п’яти чи трохи більше з колючими очима сердито зиркнув на мене.
— Ну, я подумав… Ви стоїте…
— Ідіть собі, куди йшли, — сказав чоловік. — Я тут просто чекаю.
— А кого, дозвольте поцікавитися?
— Я ж не питаю, куди і звідки ви йдете, — вже з притиском промовив чоловік і відвернувся.
Він мав рацію. Я шукав ще якісь слова й не міг знайти. Вже як я рушив далі, майнула думка: «Він чекає, доки Мирося піде з дому, щоб украсти картини. Саме вкрасти, бо вони вже ні для кого не мають ціни. Вкрасти й відразу спалити».
І все ж одне питання мусив йому задати і задав:
— Скажіть, будь ласка, чому ви купили мою картину?
— Вашу картину? — витріщився він доволі природно. — Що ви маєте на увазі?
— Те й маю, — сказав я. — Ви купили мою картину, мій пейзаж, на якому зображений ясен. Тому я й питаю.
— Ах, ясен, — він мовби задумався. — Справді, я купив недавно таку картину, здається, саме в цьому домі. Так-так, пригадую. То ви її автор? Ви професійний художник?
— Вчитель малювання, — сказав я. — Все ж, чому ви купили мою картину? Саме цю картину?
— Чимось вона мені сподобалася, — сказав цей чоловік. — Вибачте, я мушу йти. Гадаю, ми ще зустрінемося. Я тут справді в ролі комівояжера. І люблю живопис. То ви вчителюєте в місцевій школі?
— Так, — відповів я і подумав, що цей чоловік бреше, але якось мовби нехотя, соромлячись своєї брехні. З цією думкою я й пішов далі.
А Маркові, до якого я йшов, таки погрібні були гроші, він сам питав мене, хто б міг купити таку дорогу рушницю. Здається, він казав, що коштує дарунок брата рівно тисячу доларів.
Я знав, і де живе Марко, і де він зберігає дорогоцінний скарб та патрони до нього. Сьогодні мною керувала логіка тих, хто грався зі мною, наче кіт зі сліпою мишкою, то чому б я не міг включитися в цю гру? Марко мав бути на весіллі в Смажуків, отож, саме час для здійснення задуманого. Знав мене й Марків пес, здоровенний собацюра, суміш дворняги і вівчарки, якого Марко намагався зробити мисливським собакою. Він гавкнув для порядку, потім закрутив хвостом. У сараї над дверима я намацав ключа, залишеного, либонь, для сина Маркового, шибайголови і малолітнього п’яниці, з якого Марко даремно намагався зробити футболіста, що мав грати у нашій містечковій команді.
Далі все було справою техніки. Я проник у будинок, зайшов до спальні, де над ліжком (ото вже звички) висіла новенька рушниця з блискучим дулом. У тумбочці біля ліжка я знайшов коробку з патронами і взяв собі два. Зарядив рушницю, прицілився у своє відображення в дзеркалі, постояв трохи, тоді поклав на тумбочку гроші і поспішно вийшов.
Все ж таки довго довелося мені сидіти у засідці. Я обрав дуже добре місце для здійснення свого задуму. Збоку від церкви, розташованої на невеликому пагорбі, швидше незначному підвищенні, розкинувся ставок, а біля нього — щось схоже на сквер. У тому сквері чи швидше просто гайку за кущами, прикритий ними і деревами, я й прилаштувався. Спочатку хотів для маскування захопити мольберта та інше художницьке причандалля, але потім подумав, що не варто. Для мене зовсім не мало значення — побачить мене хтось чи ні? Якщо ні, то й добре, я, може, ще встигну прийти на похорон Люби, покласти квіти до труни, побачити, як побиватиметься її мати. А от чоловік, напевно, здогадається, хто вчинив убивство.
Я нарешті дочекався приїзду весілля. Ще майже годину сидів, чекаючи, доки закінчиться вінчання. Майнула навіть думка, чи не піти й собі туди, всередину храму, й не бути присутнім на урочистості, а вже тоді, як священик оголосить молодих чоловіком і жінкою, тихенько вийти і повернутися сюди у засідку.
«Навіть для тебе це занадто», — сказав я собі.
Лишалося тільки уявляти, що відбувається там, всередині церкви. Але уявлялося зовсім не те, що там у цей час мало бути. Я побачив, як Люба, взявшись за руку зі своїм нареченим, піднімається над натовпом і літає, наче на картині Шагала.
Я побачив себе теж у церкві серед натовпу, що вражено спостерігає за молодими. «Ні, — прошептав я. — Ні, ні, ні».
Останнє стосувалося невідомо чого. Я опустив голову на куща, який став дряпати мені обличчя. Треба було вставати і йти, але не було сили підвестися.
