Графиня - Лис Володимир Савович (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
Потрібно було доводити справу до кінця, раз набрався мужності, я таки повинен відповідати за своє кількагодинне потьмарення.
Тож була знову дорога до церкви, де на східцях я не побачив жодної краплини крові. Тільки квіти на доріжці, що вели до сходинок перед входом і на самих сходах, — їх, очевидно, кидали під ноги нареченим і ще не встигли прибрати. Сповнений враженням, що я стою на порозі відкриття якоїсь жахливої таємниці, я кілька довгих, неймовірно розтягнутих, може, в години чи й у дні, хвилин вагався — йти мені до священика чи ні?
Він сам підійшов до мене, очевидно, побачивши з вікна своєї оселі, що була поруч із церквою, за високим дерев’яним темно-синім парканом. Як і всі в Густому Лузі, я знав цього вже немолодого, десь років три чи чотири по шостому десятку, чоловіка, з наполовину сивою, наполовину чорною акуратно підстриженою борідкою, стомленими печальними очима і хрипкуватим басом.
— А я думаю, пане вчителю, ви це чи не ви? — мовив отець Віталій після нашого привітання. — А бачу — таки ви. То з чим завітали до порогу Божого храму? Маєте до мене якусь справу?
— Маю, — зізнався я. — Маю, отче Віталію. Та таку, що й не знаю, як сказати…
— А ви кажіть, як простіше, — порадив священик. — Багато людей мають схильність починати здалеку, та часом забувають дорогу до того слова, за яким йшли і звертають на манівці. Знаю, що ви не такий, тому можете й не прислухатися до моєї поради.
Я помовчав. Тихо скрипів старий осокір біля церковної огорожі. Десь далеко, мовби забута кимось посеред надвечір’я, звучала ледь чутна весільна музика. Гіркота моя трохи полегшала, наче частину її забрав м’який потиск священикової руки. Остання обставина додала мені сили.
— Я хотів спитати, скільки сьогодні у вас було вінчань, отче Віталію? — я сам здивувався, як спокійно звучить мій голос.
Отець Віталій дуже здивовано глянув на мене, але не став питати, навіщо це мені потрібно.
— Два. Хотів їх об’єднати, та наречені з Густого Лугу не погодилися. Тож я повінчав нарізно.
Серце моє опустилося донизу. Припав до піднебіння, благаючи пощадити його, мій бідолашний язик.
— Співчуваю, — сказав я.
— Та чого там, — відповів отець Віталій. — Бувало й складніше. Недавно й чотири пари підряд нарізно повінчав. У липні — якраз після Петра і Павла.
— Але ж сьогодні…
Я затнувся. Мало не сказав: «Але ж сьогодні було криваве весілля».
— Що сьогодні? — перепитав отець Віталій.
— Хіба з тим, другим весіллям, нічого не трапилося?
— А що мало трапитися? — здивувався отець. — Правда, затрималися проти домовленого часу хвилин десь на двадцять, але я вже, знаєте, звик. Буває й на більше затримуються.
— І звідки була та пара? — видавив я із себе.
— Із Сокиринців. Тамтешній священик поїхав до хворої дочки, то й попросив мене повінчати.
— Дякую, — сказав я.
— Та нема за що, — отець Віталій начеб хотів щось спитати, та не відважився, а спитав зовсім інше: — Ви, певно, мали з кимось зустрітися з того весілля?
— Так, — визнав я. — Мав, авжеж мав. Знайомий обіцяв приїхати із Сокиринців автобусом разом із весіллям.
— То ви спізнилися на цілих півгодини. А може, й розминулися з ним.
— Може, й розминувся.
Уже на воротах я озирнувся. Отець Віталій дивився мені вслід, наче намагався збагнути справжню мету мого приходу.
— Отче Віталію, — я майже гукнув, бо нас розділяло вже зо два десятки метрів.
— Я слухаю вас, — озвався він після паузи.
— Чому ви не кажете про те, що трапилося під час другого вінчання? Точніше — після його закінчення.
— Трапилося?
Він зробив кілька кроків до мене, спинився, поворушив губами, мовби пережовував моє запитання.
— Так, трапилося, — сказав я. — Хіба ніхто не стріляв у наречену?
— Стріляв? — Отець Віталій наблизився ще на метрів пару, і я побачив у його завше стомлених очах, крім здивування, ще й переляк. — Що ви таке кажете, пане вчителю? Хто б міг стріляти?
— Ніхто не стріляв при виході весілля з церкви? Ні першого, ні другого разу?
— Таж ні, Платоне Васильовичу. Якби стріляли, то хіба б я не почув? — до переляку у священиковому голосі домішався відтінок відчаю.
— Вибачте, — знітився я.
— Але хто вам сказав про таку страшну річ?
Я не відповів і не мав що сказати. Не мав жодної придатної думки навіть для брехні.
Ми стояли один проти одного, освітлені сонцем, що сідало за священникову хату, реальні, як тільки бувають реальними люди, що живуть на цій грішній землі. Вітер ледь-ледь ворушив довгу гриву сивуватого волосся отця Віталія.
Мені не хотілося покидати його. Відчуття затишку, здавалося, оповило мене геть усього. Від цього чоловіка йшла таки добра енергія, він, певне, ж не помилився, обираючи професію.
І все ж ми попрощалися. Та ледве я вийшов за ворота, як почув його ж голос:
— Платоне Васильовичу!
Я озирнувся. Батюшка йшов до воріт, чомусь спотикаючись.
— Платоне Васильовичу, — голос у нього був якийсь винуватий. — Розумієте, яка справа… Тут… У нашій церкві… Правильніше б сказати, біля церкви щось схоже справді колись було, я пригадав…
— Колись? Ви хочете сказати…
Я затнувся й відчув, як забігали по моєму тілу мурашки.
— Саме так, ви вже вибачте, — сказав цей делікатний чоловік. — Понад тридцять років тому… Навіть більше… Так, у шістдесят другому, я тоді у церкві тільки починав служити і якраз підміняв покійного отця Феодора, він тоді хворів, бідолаха… Було, було таке…
— Що ж було, отче Віталію? — не зміг я витримати надто довгої паузи (чи, може, мені здалося, що вона вийшла такою довгою).
— А те було, що один чоловік… Хлопець один мав наречену… Діло до весілля йшло, він у Сибір на заробітки поїхав, щоб грошей заробити на те весілля. А коли вернувся через якихось три чи чотири місяці, то втрапив уже на чуже весілля. Та дівчина за свого шкільного друга вийшла, він якраз у відпустку приїхав, і між ними й відновилося давнє кохання. І той хлопець, не довго думаючи, в день весілля взяв рушницю і засів отам-о за кущами…
Він показав саме на те місце, де сьогодні сидів у засідці я. «Що ж це таке?» — встиг подумати я і відчув, як густа паволока заволікає мені очі.
— Коли весілля після вінчання виходило з храму, той хлопець вистрелив і вбив жінку, тільки не ту, що його зрадила, а зовсім іншу. Бо тоді, як і сьогодні, дві пари нарізно вінчалися.
— Що ж було далі? — глухо, мовби сам відштовхував свій власний голос, запитав я.
— А далі він збожеволів.
— Збожеволів? Коли дізнався, що не ту вбив?
— Майже так. Він прийшов додому і почув, що в молодої на подвір’ї музика заграла. Вони жили на одній вулиці. Ну, й пішов на ту музику. Вже на весільному подвір’ї, серед людей, почав голосно сміятися ні з того, ні з сього… Хіба ви не чули про цю історію? Таж Густий Луг довго тоді гомонів.
Я спробував щось пригадати і не зміг. Правда, паволока на моїх очах поволі розсотувалася.
— Я не місцевий родом, — пояснив я нарешті. — Яка ж його доля, того чоловіка?
— Довго лікувався. А коли вийшов десь так літ за сім-вісім із психушки, то деякі жінки ще й дорікали йому, що то, мовляв, через нього нашу церкву закрили.
— А насправді?
— Насправді час тоді був такий, повсюди закривали. Хоча, може, й підштовхнув той випадок, ще одна причина знайшлася. Така-от історія, Платоне Васильовичу.
Отець Віталій не відважився спитати, чому я раптом прийшов із розпитуванням про те, чи хтось стріляв у весілля так, як стріляв зовсім інший чоловік, давно, майже чотири десятиліття тому. Запитання те читалося в його розумних, хоч і пригаслих вже очах; він з делікатності промовчав, та мені не було б все одно чого йому відповідати. Ще раз попрощавшись, я поволі, шаркаючи, наче старий дід, ногами, поплентався бруківкою.
Не вірив я у те, що час раптом змістив усе, що я побачив себе в ролі чоловіка, котрий колись, як і я тепер, відважився на вбивство чужої жінки. Чи жінки, котра стала чужою. Що ж тоді відбулося, коли містика відсутня?
