Собор - Гончар Олександр Терентійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
На одній із труб газ горить, немов гігантський світильник, голубе полум'я тріпоче, бігає квіткою пелюсткатою.
- Що то над трубою безперервно горить?
- То, Єлько, все наші грошики горять. Не встигаємо газу використовувати… А над парком, бачиш? На високій колоні… То ж Титан. Розірвав кайдани, що ними був прикутий до скелі, і топче орла, який його терзав… Титан Праці розкутий, Прометей труда… Самі заводські наші з першого чавуну революції відлили його, самі й поставили. А при німцях довелось йому зійти з п'єдесталу, на відвалах перебув, у підпіллі… Тепер, бач, знову підвівсь над заводами… О, багато він бачив!
Загадковістю покрите для Єльки дядькове минуле. Ще змалку чула про двох материних братів - один пішов до червоних, і його десь на Перекопі вбито, а другий, зовсім підліток, у Махна опинився, степова ота вольниця затягла, розгульне тачанкове життя. І якщо перший навіть по смерті через багато літ був для матері ніби якоюсь підтримкою, захистком, то про другого, живого, мати лише зрідка зважувалась розповідати Єльці. І цим другим був дядько Яігор. І хоч те минуле його давно відійшло у далекість, жило, як пригасла гріховна легенда, і давно дядько Ягор, трудяга-металург, був від того всього мовби реабілітований, але й далі згадувалось про те впівголоса, стишено, щоб ніхто не чув. Та й сам Катратий теж не любить, коли гуляйпільську юність йому нагадують.
Якось, коли бакени були засвічені і вони, повернувшись, сиділи на березі біля човна, Єлька таки набралася духу і запитала, кортіло їй знати, що ж то було за Гуляйполе, що тінь від нього через усе дядькове життя протяглась.
Катратий цього разу не розсердився. Покурив, подумав, потім мовив глухо:
- Криваве юрмище то було.
- А свобода?
- Клаптями кривавими летіла вона з-під тачанок. Сльозами та кров'ю тая свобода вмивалася, Єлько… Ківш чавуну дорожчий за всі оті руїнницькі рейди…
Не було зараз ні ляку, ні бентеги в дядьковім голосі, був тільки смуток і жаль за чимось. Сидів згорбившись, тужно дивлячись на темні потойбережні свої заводи, на домни та сплески багрових спалахів, від яких все небо час від часу дихало, мов велетенські легені.
- Ті, що Україну воздвигли, вони у віках, Єлько… Не мати анархія її воздвигла. Батько Прометей…
Засиділись довго того вечора біля човна. В бузковій далечі, край міста, де ніби не було нічого, замерехтіли вогні, чисті, незвичайного алмазного блиску, якого їм, певне, надавала ота синя туманиста мла, що з неї вони, мов із попелу, народились.
Зібралися були вже додому, коли до них підчалила одна із запізнілих дніпровських моторок. Двоє вийшли на берег, неквапно стали оглядати біля будки Ягорове рибальське начиння.
- А де ж рибка, Ягоре Захаровичу? - запитав один із прибулих.
- У Дніпрі, - буркнув Катратий. - Рибу щодня їсти - може надоїсти.
Прибульці, сприйнявши спокійно цей жарт, присіли біля старого, загомоніли.
Єлька сиділа осторонь і чула їхню розмову про якісь нові правила риболовлі, про те, як учора браконьєрів з капроновими сітками застукано вночі біля щогли… Заодно і Ягорові було підкинуто жарт, що є, мовляв, і на нього анонімка від дніпровської рибки…
Запалили вогнище із ошмаття газет, що, спалахнувши, скоро й погасло. При сплеску полум'я Єлька встигла загледіти, що один із прибульців був моложавий кирпань, вирлоокий, вдачі, видно, веселої - усмішка грала на круглих щоках; поруч нього скромно смоктав сигарету сам, певне, власник моторки - неголений, худорбастий, в майці, зашмарованій мазутою… Стишеними голосами стали дядька Ягора про Єльку розпитувати, чия вона, звідки. І коли почули у відповідь, що приїхала дівчина з наміром поступати, то кирпань, одразу ожвавівши, підгукнув Єльку і, хвацько якось випроставшись у своїм розстебнутім піджаці з парусини, приязно запитав, куди ж саме вона має намір. Єлька була в сум'ятті, їхня цікавість застала її зненацька. Нічого певного не могла відповісти, проте вони самі стали жваво радити, куди краще, де буде менший наплив, виявилось, що є в них знайомі і в театральнім училищі, і в медичному… Ще можна б на курси модельєрок… Єлька потім залишила їх, а вони з дядьком Ягором вели розмову далі, перекидалися жартами, йшлося здебільшого про юшку з свіжого улову.
- Не ловиться? Та ми й своєї привезем, аби тільки зварили, - казав той молодший, кирпоніс веселоокий. - Бо ніхто ж так не вміє варити, як ви. Якщо не тут, то ми й додому до вас нагрянем, ми не горді…
Були, видно, і раніше знайомі з Катратим, знали біографію, бо в розмові котрийсь кинув ніби ненароком, ніби жартома:
- Ну, з вашим минулим, Ягоре Захаровичу…
І хоч кінець фрази Єлька не розчула, їй чомусь не сподобалось, що вони не до речі нагадують дядькові про минуле, наче не розуміють, що так невнарок можна ранити людину. А яке ваше діло торкатись того, що людина давно, може, перепалила в собі, сама без вас, реабілітувала своє життя отими шлаковими горами…
Ще потім про занепад нравів говорили, осуджували міських дівчат, в яких тільки й думки, мовляв, що про танці та про ресторани.
- Труднощів не знають, - долинало з сутіні до Єльки, - на життя, як на розвагу, дивляться… Дев'ятикласниці, а вже аборти роблять!
Говорилось про інших, городських, однак Єльку неприємно кольнуло, відчула, що зашарілася в темряві.
А все ж до Єльчиної долі, видно, зостались вони не байдужі, бо, прощаючись, молодший кинув Катратому:
- І їй допоможемо, коли що. Треба сміливіше давати дорогу отаким трудівницям з народу.
«Знали б ви, крім дядькової, ще й мою біографію, якої б тоді заспівали», - подумалось Єльці гірко.
Поверталися додому мовчки. Спотикались по кучугурах - дядько Ягор попереду поважки, Єлька за ним. Дроти високої напруги весь час над ними гули. Зоряно над селищами було, а там десь у степах хмара заходила і безгрімно ламалися стебла блискавок. Єлька почувала, як щемить її душа, сама не знає чому, звідки той щем. Крякають качки в очеретах на сазі, - чи їх туча тривожить? Повітря з присмаком чебрецю, по-степовому легке; та лише коли вітер обернеться від заводів, одразу потягне чадним аж сюди, окутає всю Зачіплянку тим хмаровищем ядучим, рудим, ніби атомним. Все небо тоді смердить. Та це ненадовго. Дмухне вітерець зі степу, з Єльчиних країв, і повітря знову стає чистим, на все передмістя війне запашним духом літа. Тоді Єлька й тут, на новім своїм пристанищі, чує тихий дзвін колосся, гарячий, сухий дух пшениць засмаглявлених.
Щоб не спотикатись уночі по кладовищу, вони йдуть в обхід, виходять на Широку - головну вулицю Зачіплянки. Пізно вже, не клацають ніде в доміно, не шелестить вода по садках. Спить трудове передмістя, повите снами-серпанками теплої літньої ночі.
Та враз ось Широка оживає. З невидимих завулків, стежок, дворів вилітають на соборний майдан велосипедисти, котять у бік заводів - тільки шини шелестять. Понасувавши кепки, пригинаючись кожен аж до керма, мчать по бруку Широкої, мчать і по стежині попід шатрами дерев, близько прослизаючи мимо Єльки, всі в темному, робочому, легкі, мовчазні, мов безтілесні нічні духи цих заводських передмість.
- Нічна зміна йде, - якось ваговите, з сумовитою гордістю каже Катратий їм услід.
А вони й далі хвиля за хвилею, з шурхотом шин, з пружним вітерцем стрімкого лету - все на заводські багровища, під своє буре небо, що ніколи над ними не гасне.
Глава V
Виходило так, що собору вже ніби й нема. На одному важливому засіданні, де обмірковувалось майбутнє Зачіплянки і розглядались проекти її забудови згідно з генеральним планом, все якось не могли втулити місце цьому соборові; то він комусь застував, то його мусили затиснути якісь ще не існуючі споруди нового мікрорайону. Оскільки засідання було вузьке і тут дозволялося бути відвертим, господар кабінету - похмурий чоловік з світлими прозорими очима і землистим кольором обличчя - запитав, зіжмакавши лоба:
- А чого йому, власне, стояти?
Не було в цій репліці категоричності. Її можна було вважати просто роздумом. Внутрішнім сумнівом. Могла вона бути ділком випадковою і не мати ніякого підтексту. Але ж могло бути й інакше? Могло тлумачитись це, скажімо, й так: якого сторіччя цей собор? Вісімнадцятого? А хіба мало в республіці архітектурних пам'яток з вісімнадцятого сторіччя? І чи така це буде велика втрата для трудящих, якщо одним об'єктом минувшини буде менше? Здається, він потребує ремонту? Асигнувань? Та доки ми тягтимемо на такі речі з бюджету? Чи не доцільніше буде передбачити на місці собору будівництво чогось такого, що справді необхідне для населення трудової нашої Зачіплянки? Отже, ця репліка могла бути вільним експромтом, який ні до чого не зобов'язував, але могла вона таїти в собі і силу вказівки.
