Собор - Гончар Олександр Терентійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Шпачиха підвелася:
- Звиняй мене, Володимире, але не в той бік ти думаєш. Ти б краще за гудок подбав.
Який це ще бабі гудок? Лобода насупився. Потім згадав. І батько його, і Катратий, і ще дехто, коли було відмінено гудки, збирались писати кудись заяву, щоб - хоч як виняток - влада повернула їхньому заводові-ветеранові право давати вранішні гудки, бо селища, мовляв, до цього звикли. Так тоді й не зібралися написати, забулося ніби, а тепер ось Шпачиха знову порушує питання.
- На цю тему ми ще поговоримо, - підвівшись і вже рушаючи, сказав їй Володька. - Я скоро буду на Веселій; не думайте, що відцурався… Хоч і клопотів невпрогорт, але на рідну Веселу мушу заглянути!
І ще того ж вечора заглянув.
Удвох із кимось на скромному «Москвичі». Наче щоб не розполохати тишу зачіплянську, «Москвич» проїжджав вуличкою нешвидко, біля двору Баглаєвої Віруньки пригальмував. Відхиливши дверцята, Володька привітався з машини до куми, що саме порала квіти коло парканчика, запитав, коли ж нарешті Івана чекати. Дізнавшись, що відрядженець, можливо, вже зараз десь над Гімалаями летить. Лобода виказав радість:
- О, приємно! Як приїде, гукайте ж… Відзначимо! Кокосового молока, напевне, привезе, знімемо пробу…
Все він тут знає, цей Лобода, знає, що в кого робиться, хто чим заклопотаний, що кому болить. Олекса-механік саме проходить мимо них, сумно похиливши свою сократівську голову; Володька і його обдарував увагою:
- Ну, Олексо, впіймав ти свого невловимого Бублика? Вибив з нього землю під відстійник?
Олекса ще сумнішим стає. Піймав він таки того Бублика, дав той землі, та тільки, виявилось… не свою дав, сусідську виділив!
Володька розреготався.
- Дав, та не своє?… Будуй багнище, тільки на сусідових полях? Ну й Бублик! Безсмертний Бублик! Отак повернути, - каже він у захваті. - Отак відкрутитись! Блиск!
- Відкрутитись від нас йому буде не просто, - мовив механік, - хоча родючу землю втрачати - хто б це хотів?
І пішов далі понурий, а Лобода, пересміявшись, знов пожартував до куми, що не дуже, здається, вона сохне за чоловіком, розкохалась, нівроку, наче після курорту…
- Два роки, Вірунько, - це треба мати витримку… Може, й забувати стала? Може, й скочити в гречку кортіло?
Таке запитати повернувся йому язик! Холодом мовчання відповіла молодиця на його безтактність. Висуванцеві й невтямки, скільки вона передумала за цей час, скільки тривог за свого Івана через душу її перейшло… Десь там, в Азії, епідемія спалахне, а їй уже Іван перед очима, бо хоч і щеплення поробив, а все ж таки тропіки, де здавна то чума, то холера… Написав якось, що в Індійському океані з товаришем купались, а Віруньці й від цього тривожно - акули ж в океані! Внуки колись, може, у відпустку на той океан вільно літатимуть, а поки що далеч то яка, крайсвіт, безвість!… Зовсім в недосяжності для неї Іван. Десь аж за Гімалаями, за найвищими горами, наче на небі десь!
Стоїть Вірунька, злігши грудьми на паркан; задумою повивається налите, персиково-туге обличчя… Та не такі це думки, щоб ділитися ними з кожним мимойдучим.
- Коли ти, Володько, оте своє потьомкінське риштовання обновиш? - кивнула на собор.
Володька вловив критику, але не образився.
- Скоро, скоро, - каже він. - Ітимуть танки переходом, може, завернуть… Їм кивни лише - наскрізь протаранять! Всіх кажанів соборних розполохають!…
На мить Вірунька бачить зовсім зримо, як руйнують танками собор, горища падають і з них кажани вилітають, завбільшки мов лелеки.
А Лобода, весело помахавши Віруньці рукою, дав водієві знак рушати. Мимо вчителевого двору «Москвич» прошмигнув швидше, біля танкістового мав би, здається, зупинитись, але й танкіста минув, і Федора-прокатника теж, - зупинився аж біля Ягора Катратого. Зупинився надовго. Пізніше, коли Вірунька, повкладавши дітей, сіла посидіти біля вікна у звичній своїй позі чекання, «Москвич» все ще стирчав у кінці вулички. Останнім часом почав Володька чогось до Ягора наїздити. Кортіло Віруньці знати: чого б то? На юшку? Раніше до старого тільки рибінспектор зрідка навідувавсь, а це й «генія» туди потягло. Та чи тільки на юшку? Чи не вирішив ще раз спробувати, як він каже, вийти із парубоцького цейтноту? Таких красунь, як дідова ота племінниця, і на проспекті не часто зустрінеш…
Годилось би, правда, кучерявішим бути женихові, а то геть облисів по засіданнях. Однолітки вони з Іваном, товаришували раніш, гуляв Володька в них на весіллі, а коли перше дитя народилоcь, сам напросився до Віруньки й кумувати. Самому ж йому з женінням невдало вийшло. Вибрав був, та таку, що й року разом не прожили: віддала вона перевагу іншій кандидатурі - майнула світ за очі з естрадним співаком заїжджим…
Важливо, однак, що встиг висуванець одразу після одруження отримати квартиру в місті на проспекті, туди ж незабаром і батька переманив, хоч як упирався старий. А коли невістки не стало, то й батько невдовзі опинився на Скарбному в Будинку старих металургів, бо що ж із ним робити синові-холостякові? Там, у Будинку ветеранів, батькові догляд, в колективі почуває себе, живе, мов на вічнім курорті.
Зачіплянки молодий Лобода й тепер не цурається. Загляне при нагоді провідати свого двоюрідного брата, сліпого Костю-танкіста, іноді й заночує в нього, як припізниться. Почуває себе тут у колі своїх, з кожним запанібрата. В розмовах любить натякнути, що знає набагато більше, ніж знають вони, прості смертні, йому доступне, мовляв, те,.про що вони лише згодом почують по радіо чи з газет і матимуть нагоду переконатись, наскільки точно їхній Володька був заздалегідь поінформований про яку-небудь із чергових реорганізацій. І хоч угору йде зачіплянець, а не зазнався, дбає, щоб не відірватись від мас. Без церемоній сяде з роботягами навіть і в «козла» кілька партій забити, ще й свіжим анекдотом їх почастує з «вірменського радіо», про кукурудзу на Місяці абощо. «Не думайте,- каже, - що я відірвався, чорним був, чорним і зостанусь», - себто металургом. Бо таки справді ж із заводу життя починав, із цеху, і є в нього підстави похвалитися деколи й на службі своїй теперішній: «Ми, металурги, народ прямий: у нас анонімок не пишуть».
Цінять його на службі, це правда. Побільше б нам, кажуть, таких працівників. Чує нове, в старому не закис. Та й те сказати, завзяття у висуванця ще комсомольське, енергія з нього б’є, ідеями на ходу так і сипле. Всі оті «кімнати щастя», вікторини, карнавали на воді і навіть святкові кольоретки для цукеркових коробок (і слово ж яке вигадав: «кольоретки»!) - все то винаходи їхнього зачіплянського «генія». І хоч Весела незлобиво підсміюється з таких винаходів, але мешканцям її приємно; що Володька не цурається своїх, не гордує ніким, навіть бабою Шпачихою, яка раніше ночами, мов алхімічка, добувала у хлівчику міцнющі перваки, за що й погостювала в міліції, а після того порубала апарат, виправилась, і навіть висунули її квартальною. Володька ніколи не минає нагоди перекинутися з бабою словом бодай через хвіртку, почерпнути, як він каже, народної мудрості. Одного разу він аж із міста, від базару підвіз Шпачиху з її корзинами, підкинув легковою до самого двору, що зовсім розчулило стару, три дні після того тільки й чути було її панегірики на честь Лободи-висуванця.
От лише Микола-студент ніяк не дійде миру з «генієм»-висуванцем, просто терпіти його не може. В Миколи для нього одне тільки слово: «батькопродавець». Хоч як на Віруньчин погляд, то це, може, й занадто. Адже не відкинувся Володька від батька, думав, певне, зробити на краще, коли, одержавши в місті квартиру, забрав старого до себе. Батько не мав охоти кидати Зачіплянку, але син таки наполіг: «Біля мене будете, тату, а то скажуть, наче у вас і сина нема! А ви ж заслужений металург, з вашою славою і мені легше…» Засумував на проспекті старий, особливо коли невістка втекла і самотність прописалась на їхній холостяцькій квартирі. Старий почав був подумувати, щоб знову на Веселу повернутись, де так добре під грушею із другом Ягором у свята сиділось, але Володька такої ганьби, звичайно, допустити не міг, до того ж треба було назад у циган відторговувати подвір'я. А сам хоч би й рад батька розважити, турботою оточити, так усе по засіданнях, по нарадах, то ти дзвониш, то тобі дзвонять, - посадили ж на культуру, гаряче місце! Отоді і вдарила Лободі-синові ідея: відправити старого в Будинок металургів! Є такий на Скарбному Будинок ветеранів, у лісі над річкою, серед плавнів вікових. «Рибку, тату, ловитимете, повітря свіже, годують добре, санітарки, офіціантки, кіно, газети, санаторний режим! Чого вам ще треба? На Зачіплянку тягне? А може, ми її переросли з вами, тату? Хто там вас жде? Могила мамина… Її впорядковано. Тільки журитись там більше будете. І мені можуть на бюро зауважити, що ви ледь не кожного свята чаркуєтесь з отим махновцем, розмови невідомо на які теми ведете… Раз уже колись голову за нього підставляли - хіба вам мало того?»
