Чорна рада - Кулиш Пантелеймон Александрович (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
Ч ўоб нашим ворогам було т€жко!
? весь же той гармидер чинивсь через ст?ну од Ћес?. Ћежала вона зовс?м мов недужа, а про нењ н?хто й не спогадав. —казано Ч козаки: байдуже њм про жiнок, €к заход€тьс€ з вiйськовими речами. ќтже, хоч небожата-жiноцтво вже i знали i корились своњй долi, да защемiло серденько в моЇњ Ћесi од того занедбанн€; жаль њй було не помалу на свого €сного жениха, на —омка якима. Ћицар над лицарством, вродливий над вродливими, да, видно, тiлько в його i думки, що про гетьманськ? пор€дки. ј д?вочому серцю що ? молодецька краса, що ? козацька слава, коли до нењ козак не горнетьс€?
Ћес€ полюбила —омка ?ще тод?, €к в?н було носить њњ на руках ? даруЇ њй то золот? сережки, то добре намисто. ?ще тод? звав в?н њњ своЇю судженою ? зложив з „ереванихою руки. „ереванев? здавалось жартами таке залиц€нн€, а вони з „ереванихою не жартують словами. « щирого серц€ зове в?н њњ своЇю ненею, з щирого серц€ зове вона його своњм з€тем. ? зросла Ћес€, його кохаючи, кохаючи щиро д?вочим серцем. ўо т?лько в п?сн€х висп?вують про те коханнЇ, усе вона складала у своЇму серц?. ќтже зове вже в?н њњ своЇю й молодою, т?лько все воно вийшло не так, €к то вона соб? компоновала. ѕро ?нш?њ реч? клопочетьс€ в?н ?з старим Ўрамом, про ?нш?њ реч? широко розмовл€Ї, а њњ мовби нема йому й на св?т?. «ащем?ло горде д?воче серденько, да мовчала небога, не сказала й матер?.
ј що ж ѕетро? ѕетро зараз п?сл€ об?д уз€в рушницю ? п?шов у гай, н?би на польованнЇ. ѕроблукав сердега по гаю до самого вечора. ¬ернувсь на подв?р’Ї, аж там ус? весел€тьс€. vом?н справили такий, мов справд? на бенкет?. ?нш? й до нього прис?пались ?з кубком, а йому притьмом прийшлось так, €к сп?вають у п?сн?:
„омусь менi, братцi, горiлка не п’Їтьс€:
оло мого серц€ мов гадина в’Їтьс€!
—iли за вечерю, аж ось iзнов iде ирило “ур, тiлько вже без побратима.
Ћес€ не вийшла вечер€ти. –озгор?лась ? рознемоглась сердешна д?вчина, що притьмом мусила „ереваниха посилати у хут?р до чернечого пас?чника пo шептуху. ѕрийшла шептуха ? наварила €когось з?лл€, щоб напоњти на н?ч, да й сама бабус€ осталась ночовати на подв?р’њ. Ќадвеч?р ублагала була мати Ћесю розд€гтись да л€гти спать; €к же почула Ћес€ ирила “ура голос, то так ? затрусилась; ? вже шкода було й казати њй про сон! Ѕо€лась заснути, щоб не вхопив той пугач њњ сонну. Ќе вонтпила вона, що сей пройдисв?т не своЇю силою дише, бо не раз чувала про запорозьке характерство.
ј ирилов? “уру, мабуть, були жарти з того д?вочого жаху. —?в за вечерю, да зараз ? почав викидати.
Ч Ќу, панове, Ч каже, Ч тепер € вже зовс?м налагодивсь у дорогу.
Ч ” €ку се? Ч питаЇ —омко.
Ч “а в „орну ж vору.
Ч ”се-таки туди? “и не покинув своЇњ думки?
Ч оли ж се бувало, пане гетьмане, щоб наш? братчики, задумавши що-небудь, покинули свою думку, мов €ку химеру? ѕро що ?ншому ? згадати страшно, те низовець, сид€чи над широким морем-лиманом, викомпонуЇ, вим?зкуЇ ? вже х?ба лусне, а не покине своЇњ гадки. “ак отеЇ й мен? прийшлось, бачу, або луснути, або доказати слави, бо вже не дурно щось мою “урову голову так заморочили д?воч? оч?.
Ч ? тоб? отеЇ, запорожцев?, отшельников?, не сором признатись? Ч каже Ўрам, бо й в?н, старий, розв?шав уш?, €к пон?с той своњ бал€ндраси. Ч ј що скаже товариство, €к дочуЇтьс€, що кур?нний отаман так осрамив своњх братчик?в?
Ч Ќ?чого не скаже, бо € вже тепер вольний козак.
Ч як то тепер вольний? ј перше ж х?ба був невольний?
Ч ” нас, панове, поки козак не випишетьс€ з коша чи з курен€, то слухай с?човоњ старшини, так €к ?гумена. «нюхайсь тод?, коли хоч, з бабою, то знатимеш, поч?м к?вш лиха! “?лько наш чернечий устав кращий од монастирського. ” нас, скоро чолов?ка спантеличить мирська суЇта, то в куну або до кози не саджають, а зараз Ч ?ди соб? к нечист?й матер?! ¬ибрикайсь на вол?, коли дуже розжир?в на товариському хл?б?! ? чи раз же то трапл€лось, що сердешний с?ромаха попогасаЇ по городах, ухопить, €к там кажуть, шилом патоки та, побачивши на власн? оч?, що чортмаЇ в св?т? н?чого путного, покине ж?нку й д?тей, вернетьс€ в кур?нь: Ђ?й, братчики! ѕрим?те мене знов м?ж товариство! „ортма на св?т? добра! Ќе стоњть в?н н? радост?, н? печал?ї! ј братчики тод?: Ђј що, ледащице! ”хопив шилом патоки? Ѕери лишень кор€к та випий з нами с?Їњ дури, то, може, порозумн?йшаЇш!ї ќт б?долаха с?даЇ м?ж милим товариством, п’Ї, розказуЇ про своЇ городове житт€ з ж?нкою та з д?тьми; а т?њ слухають, кепкують з його, €к ?з блазн€, та т?лько за боки берутьс€. “ак ? м?й пок?йний панотець, Ч нехай царствуЇ, Ч њзд€чи колись ?з прощальником по городах, натрапив на так? оч?, що й товариство йому стало не миле Ч замутив зовс?м лукавий йому голову. Ќу, виписавсь ?з курен€, с?в хуторком десь коло Ќ?жен€, ? господарство, ? худобчину зав?в, ? д?ток сплодив двойко Ч карапуза-хлопчика та скверуху-д?вчинку. “?лько рок?в через п’€ть чи що, так йому обридло все в господ? ? в пол?, €к приборканому степовому птаху. —умуЇ та й сумуЇ козак; бо чи статечна бак р?ч Ч ?сповнити козацьку душу ж?нкою-квочкою та д?тьми-пискл€тами? озацькоњ душ? ? ввесь св?т не сповнив би: увесь св?т вона прогул€ла б ? розсипала, €к тал€ри з кишен?. “?лько один бог може њњ сповнити…
Ч ўо ж сталось ?з твоњм батьком? Ч спитав —омко. Ч “и-бо вже коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть ? за попа, ? за д€ка.
Ч ?з моњм батьком? Ч каже ирило “ур, мов кр?зь сон, бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив… Ч ?ге! я ж кажу, що м?й батько, скоро розчовпав, що пожививсь €к собака мухою, то й заскучав по братчиках. ”же не раз казала йому мо€ мати, так €к та ж?нка в п?сн?:
ўо ти, милий, думаЇш-гадаЇш?
ћабуть, мене покинути маЇш:
–ано встаЇш, кон€ напуваЇш,
?овтенького вiвса пiдсипаЇш,
«еленого сiнц€ пiдкладаЇш;
¬ сiнечки йдеш Ч нагайки питаЇш,
¬ комору йдеш Ч сiдельц€ шукаЇш;
?ит€ плаче Ч ти не поколишеш;
¬се на мене важким духом дишеш!
“iлько батько мiй не пускавсь у такi жалiбнiњ розмови, €к той козак iз своЇю жiнкою, а, надумавшись сам собi, сiв на кон€, ухопив на сiдло карапуза-синка свого, себто мене ледачого, та й гайда на «апорожжЇ. Ќе виб?гала ж за ним усл?д мо€ пан?матка, €к у т?й п?сн?, не хапала за стремена, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голубий жупан та хоч раз ?ще подивитись на свою милу. ? жупани, ? худобу покинув в?н њй на прожиток, а сам у семр€з? убравсь за границю бабського царства. ќт же й мен?, бачц€, доведетьс€ йти батьк?вським сл?дом!
Ч Ќу, бери ж кубок, Ч каже гетьман, Ч да п?дкр?пись на дорогу. ?о „орноњ vори не близький св?т. ќсь ? ми погладимо тоб? дорогу.
Ч ?€куЇмо тоб?, пане гетьмане! Ч каже ирило “ур, клан€ючись низенько. Ч ”же коли ти й сам гладиш мен? дорогу, то будь певен, що € свою кралю перевезу гарненько в „орну vору.
Ч ўо ти думаЇш, синку? Ч каже нишком гетьманов? Ўрам. Ч “и знаЇш, що за божев?льн? люде с? комишники: не розбере њх ? сам нечистий. Ќе в?р, бо то зв?р, хоть не вкусить, то зл€каЇ! ?ержи, синку, в голов? сю пословицю. Ќа юродивих ?нод? справд? находить безум?Ї.
Ч ?-?, батьку! Ч каже, см?ючись, —омко. Ч ?обре € знаю сього юроду. Ќема, може, ? в св?т? такоњ щироњ душ? до мене. як проган€в € л€х?в з ”крањни да одбивавсь од ёрус€, то в?н ?з своњм н?мим чорногорцем визвол€в мене не раз ?з великоњ б?ди. —лужив в?н мен? за €зика, за шпига, за сердюка Ч ? все т?лько ради доброго слова да ковша гор?лки. Ќе раз € насипав ? йому шапку тал€рами, так ?дучи й витрусить на пороз?. Ђ«в?дки, Ч каже, Ч се такого см?тт€ набралось?ї “акий химера! Ѕуло кажу: Ђ ириле, скажи, бога ради, чим мен? тебе наградити? “и ж не раз слобон€в мою голову од смерт?!ї Ч ЂЌе тоб?, Ч каже, Ч награждати мене за се!ї ќт воно що, батьку!
Ч —правд?, Ч каже Ўрам, Ч се золото, а не козак! ѕане отамане, Ч до ирила “ура, Ч ходи сюди, дай € обн?му тебе да поц?лую.
Ч «а що се така ласка?
Ч ’оди, мен? то вже знати, за що.
?а й обн€в ? поц?лував запорожц€.
Ч ?а наградить же, Ч каже, Ч тебе господь за твоњ лицарськ?њ вчинки!
