Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей (полная версия книги txt) 📗
— Світанок, — сказав Уйма.
За вікном сіріло. Гарольд нервував.
— Мені треба йти. І вам треба йти. А я не встиг пояснити, розповісти, дати поради…
— І жерти нічого, — сказав Уйма. Мене пересмикнуло. Я міцніше стисла посох.
— Там є ліси, — сказав Гарольд. — Там є овочі, риба, дичина. Уймо, ти відповідаєш за те, щоб Ліна була ситою.
— Угу, — сказав людожер.
— На, — Гарольд витяг зі столу важкий мішечок, що подзвенькував. Не знаю, які там гроші зараз в обігу, але золото завжди стане в пригоді.
— Хтось підіймається по сходах, — сказав Уйма, потираючи вухо. — Далеко.
Гарольд перевів подих:
— Зараз я відкрию Печатку, а потім запечатаю її своїм пальцем. Ліно, для того, щоб повернутися назад…
— Король, — сказав Уйма. — Це кроки короля.
Ми переглянулися.
— Що я роблю, — прошепотів Гарольд. — Ой леле, що я творю…
Він витяг свічку з підсвічника і хлюпнув на стіл розплавленого воску. Утворилась маленька калюжка.
— Для того, щоб знову з’явитися тут, — охриплим голосом продовжив Гарольд, — треба повернутися до того місця, де вхід… на тому боці побачите… І розпечатати. Розкрити Печатку ось цим ключем.
Скривившись, він притулив до гарячого воску великий палець.
— Це ключ. Це мій відбиток, яким я закрию Печать з цього боку. Заради Бога, не загубіть! Інакше ніколи не зможете повернутися, і ми ніколи не зможемо вам допомогти.
— Він іде сюди, — сказав Уйма.
Гарольд віддер від стільниці млинець з теплого воску зі своїм відбитком. Простягнув мені:
— Не загуби. Будь ласка.
— Що ти йому скажеш? — запитала я занепокоєно.
— Я встигну втекти. У шафі потайний хід. Ну, або зараз — або ніколи.
І він раптом загріб Уйму за кучеряву шерсть на грудях, наче за комір сорочки:
— Ти за неї відповідаєш. Якщо з нею щось трапиться…
— Нічого не трапиться, — флегматично відгукнувся людожер.
Гарольд випустив його. Схопив мою руку, судорожно стис:
— Не пізно передумати. Ти дівчисько…
— Я воїн! — вигукнула я, хоч мужності моєї залишилося зовсім мало. — Я маг дороги!
— Він зараз буде тут, — сказав Уйма.
Гарольд раптом обійняв мене. Випустив.
Ухопив свій посох, спрямував на дошку з намальованим відбитком. З набалдашника вдарив синій промінь, крейдяні лінії затремтіли й почали танути. У дошці відкрилася діра завбільшки з колесо самоскида.
— Я попереду, — сказав Уйма.
Він спритно видерся на край дошки (я думала, вона завалиться) і зник у чорній дірі — залишилася тільки волосата рука, що вчепилася в підставку для крейди.
— Гаразд, — голос Уйми гулко долинав з небуття. — Можна.
— Ліно, давай, — Гарольд подав мені руку.
Я тремтіла, як відбійний молоток. Мені не хотілось опиратися на руку Гарольда — він би це тремтіння відчув. Відмовившись від допомоги, я сама з зусиллям піднялася на край дошки й опинилася віч-на-віч з утвореною чорною порожнечею, де навіть нічне бачення не могло нічим зарадити.
Гарольд подав мені мій посох.
— Стрибай, — сказав свистячий голос Уйми. — Я піймаю.
У двері кімнати постукали. Чемно, але твердо. Я сиділа на краю дошки, наполовину в цьому світі — а наполовину вже в тому.
— Так, Лінко, вилазь, — рішуче сказав раптом Гарольд. — Нікуди ти не підеш. Пробач мене, дурня. Давай руку!
Двері за його спиною відчинилися, і з’явився Оберон. Гарольд не бачив короля, зате я зустрілася з ним поглядом…
І, втративши рівновагу, полетіла в чорну яму — наосліп, униз, в обійми людожера.
Розділ восьмий
Некромантів їсти ганебно
Уйма піймав мене, як і обіцяв. Руки в людожера виявилися тверді, наче трамвайні рейки. Я поспішила вивільнитися, устала на ноги, які досі тремтіли, і зробила вигляд, ніби анітрішечки не хвилююся.
Там, звідки я щойно звалилася, швидко затягувалася діра в стіні. Начебто випаровувалася веселкова ляпка.
— Отут вони й падали, — просвистів Уйма, втягуючи в себе щільне сире повітря. — Помер — гуп — і тут.
Я обіперлася на посох — для впевненості — й оглянулася.
Загробне царство й виглядало відповідно — чорна печера з низько навислими зводами. Тепер, коли «вхід» закрився, ми з Уймою опинилися в тупику: дедалі вище й вище тяглася нерівна, чорна, ніби облита мазутом, стіна.
— А ось так вони підіймалися, — Уйма торкнувся до залізної скоби, вбитої в стіну. Трохи вище була ще одна скоба. І ще одна.
— Некроманти, — Уйма ворухнув ніздрями. — Бач, драбинку собі прибили, жритраву, — у його голосі було несхвалення.
— Що?
Уйма скосив до мене жовті очиська:
— Ключ загубила?
Я злякано вхопила себе за кишеню. Відбиток пальця Гарольда був на місці.
— Ну то пішли, — запропонував людожер.
Мені не сподобалося, що він командує. Не вистачало ще, щоб він переплутав, хто тут кому підпорядковується!
Я зважила посох у руці.
— Ти що, раніше тут бував?
— Ні.
— То куди ми підемо?
— Туди, — Уйма вказав пальцем. — А що, ще є куди?
Я повертіла головою. Клятий людожер мав рацію: з тупика вів тільки один шлях.
Не чекаючи моєї згоди, Уйма повернувся й пішов уперед, як завжди легко й безшумно. Мені довелося майже бігти, щоб устигнути за його неквапливим кроком; мигцем роздивляючись навсібіч, я вперше зраділа, що Гарольд нав’язав мені в супутники людожера. Якби я опинилась у цьому місці сама… Ні, я не злякалася б, нізащо… Але як було б неприємно!
Повіяло вітерцем. Уйма зупинився. Я наздогнала його, стала поруч, намагаючись дихати якомога спокійніше й тихіше.
— Отут вони йшли, — сказав Уйма.
Перед нами був глибокий рів завширшки як невелика вулиця. Через рів було перекинуто мідну трубу — у всякому разі, мені подумалося, що то має бути мідь. Ніколи в житті не бачила такого музичного інструмента — він був схожий на розпрямлений і витягнутий у струну саксофон колосальних розмірів.
Ліворуч від труби рів був неглибокий, можна було розглянути купи мотлоху на кам’янистому дні. Праворуч зяяла чорна порожнеча. Уйма зіштовхнув туди камінчик носаком чобота — звуку падіння ми так і не дочекалися.
— Отут вони йшли, — повторив Уйма — Хто, приміром, дурень — падає ліворуч. А хто, скажімо, боягуз — праворуч…
— Боягуз?
— Приміром, жритраву. А хто хороший — переходить на той бік.
— По-твоєму, якщо не дурень і не боягуз, то вже хороший?
Уйма вп’явся у мене поглядом з незрозумілим виразом обличчя. Я зніяковіла.
— Ну, а ми куди звалимося? — запитала грубим, як після застуди, голосом.
— Ми хороші, — заперечив Уйма. — До того ж, ми живі. Навіщо нам іти через цю трубу? Там перелаз є…
Я простежила за його поглядом. Ліворуч, трохи осторонь, рів був завалений кам’яними брилами, і по їхніх гребенях можна було перебратися на той бік.
Уймі було просто — він переступав з каменя на камінь. Мені заважав посох, і, якщо чесно, ноги виявилися короткуватими. В одному місці я не втрималася й сповзла по слизькому камені майже на саме дно.
Людожер, на мій жах, не став одразу мене витягати. Він, навпаки, зістрибнув, перелетів через мою голову й приземлився на дні — беззвучно.
Присів. Торкнувся до чорного каменя.
— Тут був вогонь, — у голосі його звучало задоволення. Звук відбивався від низької стелі, від скель і від стін рову; здавалося, сама печера говорить багатьма свистячими голосами. — Для дурнів, значить.
— По-твоєму, дурні гірші за інших? — запитала я сумно.
— Ні, — Уйма почухав бородищу. — Там, з іншого боку, взагалі незрозуміло що. Дірка. Порожнеча. Для боягузів, значить, довго летіти.
— Отже, боягузи найгірші?
Уйма подивився на мене з підозрою. Хотів відповісти, але щось привернуло його увагу. Він нахилився й витяг з кам’яного кришива тьмяний хвилястий меч із рештками руки, що в нього вчепилась.
Струсив кості разом зі старим рукавом. Із задоволенням примірився до меча, змахнув і так, і сяк — аж повітря засвистіло.
