Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей (полная версия книги txt) 📗
— Це що, теж залишилося від мертвих? — у мене занило під серцем.
— Це вже потім, коли живі тут ходили, — сказав Уйма з задоволенням. — До Печатки йшли. Хотіли, значить, назад вибратися, некроманти, жритраву.
Я спробувала вилетіти на уламок скелі. Нічого не вдавалося.
— Уймо, ми що, так і будемо в ямі сидіти?
— Не будемо.
Він подав мені волосату ручищу, і я вчепилася в неї майже з полегшенням.
— Важко бути мертвим, — бурмотів Уйма, допомагаючи мені вибратися на протилежний край рову. — І без того важко, а тут ще некроманти. Попався б мені хоч один…
— Звідки ти знаєш, хто такі некроманти?
— Звідки? А в нас на островах вони тисячу років гніздилися, і от лихо — їх жерти незручно.
— Отруйні?
— Не те щоб. Непристойно їх жерти. Один раз некроманта з’їсиш — потім усе життя тицяти пальцями будуть.
Я заглянула у волосате Уймине обличчя. Через бороду й не зрозуміти, каже він правду чи знущається.
Ще приблизно через півгодини ми вибралися на вузький кам’яний карниз. Печера залишилася позаду — над нами було чорне небо без місяця й зірок. Вітер смердів димом. Попереду простяглася, здається, рівнина — я побачила багато вогнів, що стікаються до одного великого пожарища.
Я подивилася нічним зором. Так і є — в центрі рівнини горіли руїни, їх зусібіч атакували чи то люди, чи то примари — здалеку не розбереш.
— Життя триває, — задумливо сказав Уйма, і я знову не зрозуміла, чи не сміється він наді мною.
Неподалік від нас стояв ще один замок — майже цілий, з вигляду неприступний, закутаний у стіни й бастіони, як дитина в пелюшки. У вікні вежі мигнув вогник; я придивилася. Ні, не здалося, ось знову мигнув.
Я поводила посохом, як антеною, намагаючись уловити, звідки віє небезпекою. Від палаючих руїн небезпекою несло за версту. Але й темний замок зовсім не вселяв довіри.
Під нами була стрімка круча. Щоб спуститися тут, треба бути дипломованим скелелазом з повним набором спорядження.
— Це шлях для хороших, — Уйма читав мої думки. — Має відшукатися драбинка.
Я хмикнула.
— Там, — Уйма вказав уздовж карнизу. — Пошукай.
І як тільки я завернула за ріг — драбинка й знайшлася. Вона була складена з мармуру і вкрита залишками килима! Я подумала: а може, я несправедливо скривдила Гарольда? Може, Уйма справді вартий десятьох?
— Спускаємося, — сказала я начальницьким голосом. Нехай людожер не забуває, хто тут головний.
Якби вам довелося шукати принців у зовсім незнайомій країні — куди б ви для початку вирушили?
Думаю, у замок. Де замок — там, можливо, принци. Або хоча б хтось, хто знає, де цих принців шукати.
На той час як ми з Уймою постукали у ворота, я вже ледве трималася на ногах. Я вмирала від утоми, мені хотілося пити, їсти, а найбільше — прокинутися у своєму ліжку й зітхнути з полегшенням.
І кого ж винуватити? Нікого — сама пішла, сама напросилася. Не послухала Оберона (а могла ж пригадати, чим така неслухняність зазвичай закінчується). Може, ще не пізно повернутися в печеру, дійти до Печатки й утекти із цього незатишного світу?
— Ключ втратила? — запитав Уйма. Хвилястий меч він взяв із собою й, наче величезний градусник, тримав тепер під пахвою.
Я так утомилася, що навіть не здригнулася. Восковий відбиток Гарольдового пальця лежав у кишені, я й без Уйми перевіряла його щосекунди.
— Ти не нагрій його. А то розмажеться, і все.
«Повчи ще мене», — подумала я зло.
Заважав плащ. Заважали чоботи. Навіть посох здавався занадто великим і важким. Я опиралася на нього, як старець на ключку. І володар людожерів з мене, якщо чесно, не вийшов. Усього кілька годин ми провели за Відьминою Печаткою, але Уйма вже повністю утвердив своє верховенство — за правом сильнішого. Більше того: якби він захотів зжерти мене просто тут і негайно, я б напевне навіть не здивувалася.
— Зараз, — сказав Уйма, ледве помітно посміхаючись у бороду, — нас зустрінуть, як дорогих гостей. Нагодують м’ясом. Напоять. І вкладуть спати.
Він знущався. Він знущався наді мною майже завжди, коли розмовляв зі мною.
— Це ж ти захотів іти в замок, — сказала я, хоча це було неправдою. Ми обоє хотіли туди йти. Бо куди ж іще?
Уйма зі свистом втяг у себе повітря — засміявся. Цієї миті у воротах відчинилося віконечко.
— Хто там? — у голосі не було ні радості, ні гостинності.
— Друзі, — відгукнувся Уйма, перш ніж я встигла відкрити рот.
— Чекайте…
Віконечко зачинилося.
— Чому «друзі»? — запитала я пошепки.
— Тому що або друзі, або вороги. Він би тебе киплячим маслом зі стіни — і жритраву.
Я позадкувала від воріт. Задерла голову. Просто над нами справді нависав глиняний розтруб.
— Давай відійдемо.
— Якщо друзі, — резонно заперечив людожер, — то стій і чекай.
— А якщо тут немає принців?
— То немає.
— А якщо…
— А якщо око відвалиться й у кишки провалиться? Ти ось що, магу дороги. Нікому не кажи, звідки ми. І про ключ мовчи.
У цей момент заскрипіли ворота.
У довгій напівтемній кімнаті сиділи по колу люди. Живі, наскільки я могла побачити. Воїни в обладунках, а серед них, на мій подив, дві плечисті жінки. Дідок, лисий і бородатий. Ще хтось — я не встигла розгледіти.
Вони сиділи, не зводячи очей із трупа, що валявся на мозаїчній кам’яній підлозі. Я злякалася.
Мертвий чоловік лежав, дивлячись у стелю скляними блакитними очами. Його мереживна сорочка була наполовину біла, наполовину темно-червона. Із закривавлених грудей стирчав чи то кинджал, чи то стилет — я побачила руків’я й швидко відвела погляд. Ну треба ж, потрапили саме на похорон.
— Сідайте, — сказав літній стражник, який нас привів.
Уйма, ні про що не запитуючи, опустився на підлогу. Я присіла поруч навпочіпки. Це що, у них такий обряд похоронний? Сидіти й витріщатися на померлого воїна? Але цей, здається, загинув не в бою — ймовірніше, його по-зрадницьки в постелі зарізали.
Може, це був принц? Єдиний принц тутешніх місць?
Від спраги в мене потріскалися губи. Перед очима темніло. І от коли я вже готова була здатися й знепритомніти поряд із неживим тілом — труп раптом кліпнув.
Ніхто не здивувався. Ніхто не злякався. По кімнаті пройшов радісний шепіт, і дехто зітхнув з полегшенням.
Труп кліпнув ще раз. Підвівся на лікті. Протер очі. Оглянув присутніх. Погляд його зупинився на Уймі.
— Хто такий? — запитав він голосом великого начальника.
— Друг, — Уйма навіть не кліпнув.
— Будеш битися?
— Буду, — відгукнувся Уйма після ледь відчутної затримки. Колишній труп оскалився:
— Подивимося, як ти б’єшся…
Він сів і, напружившись, висмикнув з грудей стилет — я розгледіла чорне від крові трикутне лезо. Його погляд байдуже ковзнув по мені (посох, на щастя, лежав на підлозі за широкою спиною Уйми).
— А це хто?
— Слуга, — відгукнувся Уйма без крихти сорому. — Хлопчисько.
Я поперхнулася й захекалась. Розум мій жалібно волав, що Уйма має рацію і нічого тут розмахувати посохом, але все одно образа була жахливою. Ось так — з магів дороги до людожера в слуги!
Колишнього трупа цілком задовольнила ця відповідь, і він більше на мене не дивився.
— Брати, — сказав він таким пісним голосом, ніби читаючи завчений текст. — Я з вами. А значить, ми переможемо… Якщо у вас є хоч кілька десятків солдат, — додав він, начебто засумнівавшись.
— У нас майже сотня, Майстре-Генерале! — радісно повідомила одна із броньованих дам.
— На стіни, — так само байдуже сказав Майстер-Генерал. — Усі на стіни! Це наша остання битва. Нехай атакують.
