Все, що я хотіла сьогодні… - Роздобудько Ирэн Виталиевна (чтение книг .txt) 📗
Почалося, подумала я, адже добре знала, що буде далі, - «зведений хор імені Маршрутки». І він почався:
— Це ж треба, яка молодь пішла!
— Жєнщіна, хіба так можна — така інтелігентна, а ображаєте людей!
— Самі ви бидло, хоч і в капелюсі! Відразу видно!
— А ти на себе поглянь, потворо!
— Ай-яй-я… Ви ж доросла людина, як можна таке казати молодій дівчині!
— Ти своїй доньці так скажи!
— А ти мені не тич!
— Я б вам не тикала, якби ви мені не тикали.
— Та припиніть уже! Смішно слухати!
— Вийди і посмійся. Тебе тут ніхто не тримає!
— А ти мені ще на голову сядь!
— Сяду і насеру!
— На матір свою сери!
— Якщо вона так говорить, будьте певні — вона так і робить!
— Люди, ви що, сказилися з самого ранку?!
Потім, як годиться, всі миттєво заспокоїлись, розподілились на кілька груп по троє-четверо і загомоніли між собою, але вже тихо.
Обговорювали жінку в капелюсі — мовляв, не можна зненацька обзивати людину «бидлом». Що таким слід їздити в таксі.
Що, певно, за своє життя вона з багатьох висмоктала кров — по ній видно.
Що молодь варто пожаліти, бо їм зараз важко.
Що зло породжує зло.
Обговорювали дівчину, що мала б змовчати, якби була розумніша і вихованіша. Говорили, що сучасна молодь справді бидло.
Що дівчина дійсно негарна і нахабна.
Що такі, як вона, й розповсюджують по світу всяку заразу типу СНІДу.
Що варто поспівчувати її майбутній свекрусі…
Я знала, що після тимчасового затишшя знову здійметься буря, щойно до салону зайде хтось новий і так само простягне гроші над головою пані в капелюсі. Чи когось штовхне. Чи скоїть іще якесь неподобство, спровоковане тиснявою.
Таке я чую тисячі разів щодня і думаю: звідки воно все береться? Що змушує їх сваритися? Спільна доля. Ось що. Звісно, у кожного вона своя, але коли люди збираються докупи у транспорті, в черзі до… скажімо, паспортистки чи лікаря державної лікарні, біля каси супермаркету — в тих місцях, де кожне само за себе і кожне — у колі таких самих пасажирів, пацієнтів чи покупців, утворюється ця дивна спільнота, парадоксальний конгломерат ненависті.
А варто ступити з маршрутки на землю, вийти за поріг лікарняного кабінету чи отримати омріяну довідку в ЖЕКу, як усі вмить перетворюються на милих, чуйних і байдужих одне одному громадян.
І Дівчина чемно переведе Пані В Капелюсі через дорогу, а Пані В Капелюсі подумає: «Яка чудова у нас молодь!»
Я замислилась і ледь не проїхала потрібну зупинку.
Покинувши войовничу маршрутку, відразу ж побачила розкішний меблевий салон. Крізь скляну стіну вітрини, яка нагадувала Версаль, помітила, що в салоні немає жодного покупця.
Олексій (так звали чоловіка, до якого я мала підійти) сидів за широким столом і дивився в монітор комп'ютера. На моніторі блимала карта міста.
Він поглянув на мене з-під вузеньких дужок окулярів.
Я не знала, що казати, тому дістала телефон.
— Я… Мене до вас послали…
Я сподівалась, що мені більше не доведеться нічого говорити. Так і сталося.
Він підвівся. Вигляд у нього був задоволений.
— Так, так, мене попереджали.
Він поліз до шухляди і витяг звідти конверт. Певно, в ньому були гроші.
— Рахуйте! — сказав він.
Я боязко зазирнула до конверта. Там була купа грошей. Я навіть не уявляла, що така маленька іграшка може коштувати так дорого! Я просто не могла рахувати цю пачку, це б зайняло надто багато часу. А мені кортіло швидше завершити цю несподівану пригоду.
— Я вам вірю, — сказала я.
— Воля ваша! — знизав плечима Олексій, простягаючи руку за телефоном.
— Хвилинку! — майже скрикнула я. — Хвилинку! Мені треба повідомити, що все гаразд!
— О кей! — сказав він і відійшов убік.
Я натисла кнопку виклику.
— Ну як? — одразу почула в слухавці той самий жіночий голос. — Усе в порядку?
— Так, — сказала я. — Але я не знаю, що робити далі… Може, я якимось чином все ж таки залишу ці гроші вам? Тільки скажіть, яким чином це зробити? Чи, може, мені взагалі їх не брати? Я так не можу. Це дивно…
— Ти що, з глузду з'їхала? — обурився голос. — Тобі поталанило, а ти ще пручаєшся? Дають — бери! І зауваж, якщо вже ти така чесна: ти робиш аж три добрі справи. По-перше, Льошка мріяв відкупити саме цю іграшку. По-друге, ти звільняєш мене від неї майже природнім шляхом: хтось загубив — хтось знайшов, а по-третє… зроби щось приємне для себе. Я ж знаю, як ви живете — затуркані, середньостатистичні баби… Вибач, що я так кажу…
Я вибачила. Тим більше що я дійсно була такою — на що ж ображатися?!
Я промовчала. А вона знову заговорила:
— Слухай, так сталося, що ти навіщось вклинилась у моє життя. Або навпаки: я вклинилась у твоє. Я не вірю у випадковості. Отже, маю право сказати тобі щось важливе… Тільки от — що саме? Дай подумати…
Я затамувала подих. Мені здавалося, що саме сьогодні, в цей клятий день, який буде останнім днем мого нормального життя, я маю бути уважною до будь-якого прояву цього життя.
— Певно, ти людина непогана, — продовжувала говорити вона, — я колись теж була непоганою… — Вона знову помовчала і додала: — Можливо, я й зараз непогана…
І вона вимовила лайку, яка, власне, пролунала досить органічно. Я так собі й уявляла: вона така, що може собі це дозволити. Потім вона сказала:
— Так от. Затям: я ненавиджу бабів із таким принишклим голосом, як у тебе. Я уявляю, яка ти слухняна, яка правильна і як у тебе — все як у людей. Тобто тобі здається, що це так. А насправді ти навіть і не уявляєш, яка це жлобська і банальна формула! У людей!!! Більшість із них народжується лише для того, щоб зжерти кілька тонн продуктів і стільки ж випорожнити в унітаз! І відійти в небуття з почуттям відмінно виконаного обов'язку. Ти коли-небудь думала про це? Має бути щось більше…
— Що? — спитала я.
— Поки що не знаю. Але обов'язково дізнаюся! Обов'язково! І тобі того ж бажаю! Кожен доходить до цього сам. А тепер — все. Льошка, певно, вже хоче отримати свою іграшку? До побачення! І… зроби собі сьогодні свято!
Краєм ока я бачила, що Олексій уже нервує — гроші й телефон були в моїх руках. Я зробила заспокійливий жест і знову звернулася до невідомої співрозмовниці:
— Стривайте, як вас звати?
— Це не має значення! — сказала вона. — Не думаю, що ми знайдемо спільну мову, коли я повернусь.
— А коли ви повернетесь?!
— За місяць…
— Певно, що ми її не знайдемо… Дякую вам, — сказала я і відключила телефон.
Простягнула його Олексієві.
Він схопив його.
Відкрив кришечку, витягнув чіп і кинув його у пластикове смітникове відерце.
— Все. Я вас не бачив. Ви мене також. Домовились? — сказав він.
Я кивнула, попрощалась і пішла геть. Хоча мені дуже кортіло залізти у відерце і забрати чіп.
Просто так.
На пам'ять…
…на пам'ять про те, що сьогодні в мене на кілька хвилин з'явилася подруга.
Я не мала ніякого права називати цю невідому жінку саме так.
Хіба я могла бути їй подругою? Навряд. Хіба що стояти за спиною і стригти, шанобливо киваючи на її репліки. І ніколи б не наважилася розповісти про себе.
…Біля магазину був сквер, посеред нього стояв пам'ятник, на довгій стелі — такій довгій, що обличчя зображуваного губилося в яскравих сонячних променях. Мені треба було знову напружувати мізки: що далі?
Пачка грошей починала пропікати мою сумку.
Я сіла, звісивши її між колінами, ніби не маю до її вмісту ніякого відношення.
Що мала на увазі жінка з берега моря, коли казала про «подарунок»? Я знову і знову намагалась уявити її та ставила перед собою запитання: вона — гарна? вона — блондинка чи брюнетка? скільки їй років? яка вона?
У мене взагалі-то небагата фантазія, й тому я змалювала в своїй уяві образ моєї улюбленої актриси — Джулії Робертс. Щоправда, улюбленою вона стала не після «Красуні», яку ми з Вадиком дивились у кінотеатрі, а потім на касеті й кілька разів по телебаченню (певно, Вадику теж подобалася Джулія), а після якогось менш відомого фільму, назву якого не пригадую.
