Тунель - Келлерман Бернгард (читать полную версию книги TXT) 📗

9

Ще того самого дня там, де мали вирости п'ять станцій— на французькому, іспанському та американському узбережжях, на Бермудських островах і на Сан-Жоржі (Азорські острови) — з'явилися гурти людей. Вони приїздили на підводах і найнятих машинах, які поволі намацували дорогу, грузли в болотах, важко перевалювали через дюни. У певному місці, що анітрохи не відрізнялося від решти краєвиду, вони злазили на землю, знімали нівеліри, вимірювальні інструменти, в'язки віх і бралися до роботи. Спокійно, зосереджено прицілювалися вони візирами, міряли, вираховували, так ніби мали намір усього-на-всього розпланувати парк. Піт краплями скапував у кожного з чола. Вони обставляли віхами смужку землі, що лежала до моря під точно визначеним кутом і тяглася далеко в глибину суходолу. Невдовзі такі загони вже працювали в багатьох місцях.

У степу з'явилося кілька машин, навантажених балками, дошками, покрівельним толем і всілякими інструментами та приладами. Ці машини заїхали сюди, здавалося, зовсім випадково й не мали анічогісінько спільного з землемірами та інженерами, які навіть не звертали на них уваги. Машини спинилися. Балки й дошки з тріском полетіли на землю. Під палючим сонцем заблищали лопати, заспівали пилки, застукали молотки.

Потім приїхав, підстрибуючи на вибоїнах, легковий автомобіль, з нього вийшов, розмахуючи руками й щось викрикуючи, якийсь чоловік. Він згріб під пахву в'язку віх і рушив до землемірів. Цей вузькоплечий білявий чоловік був Хоббі, начальник будівництва американської станції.

— Привіт! — засміявся Хоббі, втер хустинкою обличчя — він просто обливався потом — і вигукнув: — Через годину прибуде кухня! Вілсон розгорнув скажену діяльність у Томс-Рівері.— І, заклавши до рота два пальці, свиснув.

Від машини надійшло четверо чоловіків з віхами на плечах.

— Ось ці пани скажуть вам, chaps [23], що робити.— Хоббі повернувся до машин і заметушився серед куп скинутого дерева.

Потім він скочив у свій автомобіль і помчав до Лейкхерста — наглянути за робітниками, які прокладали там тимчасову телефонну лінію. Хоббі кричав, лаявся і їхав далі вздовж залізниці Лейкхерст — Лейквуд, що перетинала територію синдикату. На колії посеред пасовища, де походжали корови й бики, зупинився, чахкаючи, товарняк із двома паровозами і п'ятдесятьма вагонами. За ним надійшов поїзд із п'ятьмастами робітників. Була п'ята година. Ці півтисячі робітників завербувалися до другої дня, а о третій їх посадили на поїзд у Хобокені. Всі вони були веселі й задоволені тим, що вибралися з розпеченого Нью-Йорка і знайшли роботу на свіжому повітрі.

Вони накинулися на ці п'ятдесят вагонів і заходилися вивантажувати просто на траву дошки, гофровану бляху, толь, кухонні плити, харчі, намети, ковдри, ящики, мішки, тюки. Хоббі мав чудовий настрій. Він кричав, свистів, спритно, як мавпа, перелазив через вагони та стоси дошок і гучно віддавав накази. За годину польові кухні вже стояли готові й кухарі взялися до роботи. Двісті робітників негайно почали ставити на ніч бараки, решта закінчувала вивантажувати вагони.

Коли споночіло, Хоббі порадив своїм «boys» [24] помолитись і влаштовуватися на ніч хто як зможе.

Сам він повернувся до землемірів та інженерів і по телефону доповів про справи у Нью-Йорк.

Потім Хоббі спустився з інженерами до дюн скупатися. Після цього всі, не роздягаючись, попадали на дощану підлогу й ту ж мить поснули, щоб на світанку знов узятися за роботу.

О четвертій ранку прибули сто вагонів з будівельними матеріалами. О пів на п'яту — тисяча робітників, які перебули ніч у поїзді й мали голодний, виснажений вигляд. Польові кухні працювали на повну потужність вже з самого досвітку, печі в пекарнях не вичахали.

Хоббі устигав скрізь. Він любив роботу і, хоч спав лише кілька годин, був у найкращому настрої, завдяки чому відразу завоював симпатію всієї армії робітників. Він роздобув собі сірого коня, і від ранку до вечора невтомно гасав на ньому верхи.

Біля залізничної колії виросли цілі гори будівельних матеріалів. О восьмій ранку прибув поїзд із двадцяти вагонів — самі шпали, рейки, вагонетки та два невеличкі паровозики для вузькоколійки. О дев'ятій підійшов ще один поїзд. Він привіз цілий батальйон інженерів та техніків, і Хоббі кинув тисячу чоловік на спорудження вузькоколійки, що мала пролягти до будівельного майданчика за три кілометри звідси. Увечері прибув поїзд із двома тисячами розкладних залізних ліжок та ковдрами. Хоббі кричав у телефон, просив іще робітників, і Аллан пообіцяв йому на другий день дві тисячі чоловік.

І справді, вранці, тільки-но почало сіріти, дві тисячі чоловік були тут як тут. А вслід за ними потяглися безкінечні состави з матеріалами. Хоббі лаявся на всі заставки. Аллан просто-таки не давав йому продиху! Та потім Хоббі змирився з долею: він збагнув, що це — Алланів темп!

То був, власне, пекельний темп Америки, темп усієї епохи, накручений до шаленства. І він подобався Хоббі, хоч вимагав неймовірних зусиль і від нього аж перехоплювало дух.

На третій день вузькоколійка, по якій ледве-ледве міг пройти, не перекинувшись, поїзд, досягла будівельного майданчика, а ввечері того самого дня тут уже пролунав свисток невеличкого паровозика. Його зустріли в таборі гучним «ура!» Паровозик тяг за собою довжелезну вервечку вагонеток із дошками, балками та гофрованим залізом, і дві тисячі робітників заходилися з гарячковою поквапністю ставити бараки, польові кухні та склади. Але вночі знялася буря і поперекидала геть усе в цьому зведеному Хоббі місті.

На цей «жарт» природи Хоббі відповів лише крутою, добірною лайкою. Він попросив Аллана добу зачекати, але той не звернув на це прохання аніякісінької уваги й далі посилав матеріали, поїзд за поїздом, аж Хоббі в очах темніло.

Цього дня, о восьмій вечора, Аллан сам приїхав з Мод машиною на місце. Він оглядав будівництво, скрізь кричав, лаявся і називав усіх ледацюгами. Синдикат платить гроші, заявив він, і вимагає за них справжньої роботи. Аллан поїхав, залишивши після себе атмосферу подиву й поваги.

Хоббі був не той чоловік, який швидко занепадає духом. Він поклав витримати ці скажені п'ятнадцятирічні гони й тепер крутився, як чорт у пеклі. Алланів темп захопив і його. Один загін робітників працював на спорудженні залізничного полотна для регулярного сполучення з Лейквудом; шлях, яким посувався загін, позначала іржаво-руда хмара куряви. Другий загін накидався на все нові й нові товарні поїзди і з шаленою швидкістю вивантажував та складав шпали, рейки, стовпи для електролінії, машини. Третій копав землю біля «шахти». Четвертий зводив бараки. Всіма цими загонами командували інженери — вони нічим не відрізнялися від решти робітників, хіба що без угаву покрикували та збуджено розмахували руками, підганяючи робітників.

Хоббі на своєму сірому коні встигав усюди. Робітники охрестили його «jolly» [25] Хоббі, так само як Аллана вони називали «Маком», а Гаррімана, головного інженера — похмурого, впертого як віл чолов'ягу, що ціле життя прожив на великих будівництвах усіх континентів,— просто «bull» [26].

Серед цих людських скопищ землеміри походжали зі своїми інструментами так, ніби ця метушня довкола нітрохи їх не обходить, і всівали увесь степ різнокольоровими кілочками та віхами.

Через три дні після того, як тут уперше встромили в землю лопату, Тунельне місто нагадувало стоянку рудокопів, згодом — похідний табір, а через тиждень — величезне барачне поселення зі своїми бойнями, молочарнями, базарами, пекарнями, барами, поштою, телеграфом, лікарнею і кладовищем. А збоку від міста вже виросла ціла вулиця готових жител — едісонівські патентовані будинки, що їх відливали у форми тут-таки і ставили кожен за два дні. Усе місто вкривав грубий шар пилюки, від чого воно здавалося майже білим; ріденькі острівці трави та поодинокі кущики обернулися на цементні купи. Вулиці були закидані залізничними рейками та шпалами, а бараки під пласкими дахами потопали серед лісу електричних та телеграфних стовпів.