Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
Але характер, енерґія, здібности, проявлені молодим печерським архимандритом в сїм шкільнім інцидентї, очевидно, були відповідно оцїнені і в київських інтелїґентських сферах, і в козацьких кругах. Капітуляція була зроблена з честю для нього: за цїну перенесення фундації до брацтва він здобував ролю його старшини, і енерґічний, повний інїціативи й амбіції характер Могили давав ґарантію, що в його руках сї права старшого братчика не будуть порожнїм почестним титулом. А коли рік пізнїйше Могилї дістала ся митрополича мітра при живім митрополитї Ісайї Копинськім, ся комбінація не викликала нїякого живійшого протесту з боку козачини, так само як і з боку київських інтелїґентських кругів, не вважаючи на те що Ісайя, чоловік напряму консервативного, старовірського, більш підходив під симпатиї козацьких кругів, ворожо настроєних до всього, що пахло релїґійним компромісом. І ся обставина, і неканонїчне поставленнє Могили було прийняте мовчазною згодою, очевидно, не тільки з мотивів опортунїстичних, але і з огляду на особисті прикмети сього офіціального кандидата.
Комбінація ся відкривала дуже важні перспективи спеціально для київських кругів, заінтересованих успіхами культурного, національного руху. Всї три центри, всї три найважнїйші позиції — Печерська лавра, брацтво, митрополїя, між якими було зазначило ся певне напруженнє, певна небажана дізгармонїя, суперництво, тепер сходили ся в одних руках — енерґічного й здібного печерського архимандрита, і він мав спромогу ті матеріальні і моральні засоби й сили, які давало йому довірє суспільности, і престіж єрархічного голови, і лїтературні та наукові здібности київських лїтератів, і услуги друкарського верстату сконцентрувати і пляново використати на здїйсненнє своїх освітних і релїґійно-національних плянів. Церковні й культурно-освітні інституції київські на кільканадцять лїт злили ся в одну велику, могутну інституцію, кермовану сильною рукою Могили, що кладе глубокий слїд своєї індівідуальности на всїм характері культурно-релїґійного київського житя сих часів, а навіть на культурнім житю цїлої України, завдяки тому центральному, першорядному значінню, яке здобуває собі Київ для цїлої України (й Білоруси по части) з другим і третїм десятилїтєм.
Повний упадок Острозької академії, значний уже в другім десятилїтю, завершуєть ся по смерти Януша Острозького († 1620). Ослабленнє культурного житя замітне і у Львові, де братчики, заняті будовою і прикрашеннєм церкви, меньше дбали про школу, так що стягали на себе докори патріарха. Виленське братцво переживало також чорну годину; про иньші поменьші центри анї говорити. Вороги українського національного руху злорадно вказували на упадок старших огнищ національного руху. „Всї ваші заходи коло освіти не приводять до нїчого", писав православним Смотрицький по своїм переходї на унїю, з кінцем 1620-х років; „лихі були ваші школи давнїйше, а тепер ще гірші. Де школа острозька, львівська, берестейська, й иньші? А виленська? Багато на неї видано кошту, а користи небагато: от уже скільки лїт з неї як з каменя — анї огня анї води! Дїти в ваших школах тільки й мають ту користь, що з телят стають волами" 17). Супроти того Київ стає безсумнївним центром для всього православного світу Польщі й Литви, стягає до себе сили з усїх кінцїв його, і його культурно-національне житє, з його ясними й темними сторонами, в третїм, четвертім, пятім десятилїтю XVII віка здобуває незвичайне значіннє для цїлої України й Білоруси.
Примітки
1) П. Могила І дод. 66.
2) Лист Гавриїла Домецького в Прибавленіях къ твореніемъ св. отцовъ 1846, VI с. 37.
3) Latopisiec I с. 58-9. Костомаров підозрівав справедливість сеї звістки (Рус. исторія въ жизнеописаніяхь II 3 c. 79), але иньші, документальні звістки промовляють за тим, що тут основа реальна (Евгенія Описаніе Кіево-печ. лавры дод. 5-7, пор. Голубева П. Могила І c. 332-4). Єрлич сам жив в Печерськім монастирі і очевидно переказує печерську традицію про суворого архимандрита.
4) В дворЂ Іова Борецкого митрополита — значить ся на Лїмонарі 1628 р., друкарнї Соболя.
5) Каратаевъ під. рр. 1628-9.
6) Тестамент в Пам. кіев. ком. II ч. 8.
7) Пам. кіев. ком. II ч. 9.
8) Косів в своїм Екзеґезісї — апольоґії нової школи, як її характеристичну прикмету підносить, що нові професори palladyiskie kunszty, w akademiach katolickich idaeowane, na dowcipach ruskich solidius anizeli przed nami bedacy latina lingua florizowac zaczeli (Ист. кіев. ак. дод. 12).
9) Передруковано в додатках Ист. кіев. акад. Голубева ч. 8.
10) Г. Домецький, як вище.
11) Ист. кіев. ак. І дод. с. 8а.
12) Пам. Кіев. ком. II ч. 10.
13) Сї підписали ся по польськи. Останнї два ймення мабуть не шляхтичів. Mikolay Troianicki і по нїм Mikolay Tuczanicki — мабуть дублєт; Suslo видавцї читають замість Susta (акт маємо в копії XVIII в).
14) Сї підписали ся по руськи; Невмержицького видавцї читають замість Несторыцкій, як в копії. Імена сих підписей полишив я в формі можливо близькій до документу.
15) Памятники кіев. ком. ч. 11 і 12.
16) Ibid. ч. 13.
17) Paraenesis c. 32.
ВІДНОВЛЕННЄ ЄРАРХІЇ: ТУРЕЦЬКА ГРОЗА НАД ПОЛЬЩЕЮ, РОЗДЇЛ МІЖ КОЗАЧИНОЮ, САГАЙДАЧНИЙ І БОРОДАВКА, ПЕРЕЇЗД ПАТР. ТЕОФАНА І ПЛЯНИ НА НЬОГО, СПРАВА ПРАВОСЛАВНОЇ ЄРАРХІЇ Й БЕЗУСПІШНІСТЬ СОЙМОВИХ ЗАХОДІВ, НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ ДЛЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ, БЕЗОГЛЯДНІСТЬ КОРОЛЯ, ВИМИРАННЄ ПРАВОСЛАВНОЇ ШЛЯХТИ, ПЛЯНИ ПОСВЯЩЕННЯ НОВОЇ ЄРАРХІЇ, ПАТР. ТЕОФАН В КИЇВІ І ПОЛЬСЬКІ ЗАМИСЛИ НА НЬОГО, ПЕРЕГОВОРИ В СПРАВІ ПОСВЯЩЕННЯ, РОЛЯ САГАЙДАЧНОГО Й КОЗАЧИНИ, ПОСВЯЩЕННЄ МИТРОПОЛИТА І ВЛАДИКІВ.
Зазначивши ті обставини, які зробили з Київа — найбільш покозаченого з усїх більших міст України, центральне огнище церковного, культурного й національного житя України (й Білоруси), й ті моменти, які привели козачину до ролї протектора й оборонця сього руху, тепер деталїчно будемо переходити важнїйші явища суспільно-полїтичного і національного українського житя і слїдити участь в них козачини, як найбільш активного національного фактора українського тих часів. Прослїджуючи далї історію зросту козачини, її полїтичної й соціальної сили, ми паралєльно з тим будемо слїдити за історією сучасних суспільно-полїтичних і національних змагань українських, що так тісно вязали ся в сїм часї з зростом і ваганнями козацької сили. Многоважні подїї 1620-1 рр., до котрих ми підійшли в оглядї історії козачини, послужать нам вихідною точкою.
Ми полишили козачину зимою 1619/20 року, в тім моментї як польське правительство, полагодивши, як здавало ся, певно і міцно свої відносини до Туреччини і „змусивши” воєнною силою козачину до капітуляції, вважало можливими перенести свою увагу на захід, на боротьбу протестанських і католицьких партий і володарів, що мала незмірний інтерес для католицько настроєного короля Польщі й його близших повірників. Козацька старшина під проводом Сагайдачного відітхнула лекше, позбувши ся грози конфлїкту з шляхетськими шабельками, і приложила старання, щоб по можности делїкатним способом звести на нїщо ті обмеження, вложені на козачину комісією 1619 р. Як ми знаємо, в цїлім рядї пунктів вона полишила собі право переговорів і петицій до центрального правительства і правдоподібно не спішачи ся, по маленьку мала замір розводити сї переговори. Щоб зайняти загал козацький, Сагайдачний звернув ся до кримських усобиць, і як знаємо — з кінцем року козаки ходили на Перекоп, під його проводом, щасливо і добичливо, без образи маєстату річипосполитої 1).
Для козацької полїтики обставини складали ся тим прихильнїйше, що відносини з Портою в дїйсности не були зовсїм полагоджені і вже з початком 1620 р. почали приходити з Туреччини трівожні вісти, які наперекір недавнїм сподїванням ворожили близьку і дуже серіозну війну з Туреччиною. З Персією потверджено згоду в осени, турецьке правительство мало розвязані руки й воєвничі поради заохочували молодого султана Османа до нових воєн. Найлекшою здобичею здавала ся Польща й на неї приготовляла війна в найблизшім часї. Козачинї треба було тільки вичекати, і таку полїтику вичікування вів Сагайдачний. Але козацькім масам прищіпити її не було так легко і ще раз козацька стихія (як в 1617 р.) вирвала ся з його твердих рук. Невдоволено корила ся вона полїтицї його і старшини, не мирила ся з уступками зробленими польському правительству, обмеженнєм реєстра, забороною йти на море. Коли Сагайдачний вийшов на Перекоп з старшиною і реєстровцями, серед невдоволених, особливо виписаних з реєстру почав ся рух против нього. Результатом було, що се своєвільне козацтво проголосило Сагайдачного скиненим з гетьманства і вибрало гетьманом Яцка Неродича Бородавку, „зі всїх найнецнотлившого і найбунтовнїйшого”, як його атестував Жолкєвский 2). „Він заявив їм що не тільки на море, а хоч би й до пекла готов іти з ними”. Ґрандіозний похід на море — було перше, чого жадала ся своєвільна козачина, і зараз зачали ся приготовання до нього. Вже в лютім рознесли ся поголоски не тільки по Польщі, але й по Туреччинї, що козаки виберають ся великим походом, готують триста човнів 3). Запороже перейшло в руки сих своєвільників 4).
