Острів Дума - Кінг Стівен (лучшие книги онлайн TXT) 📗

Відчувши вологий сморід, я знову оглядівся довкола.

— Ти можеш мати рацію, але я тобі не вірю, — заперечив Ваєрмен. — Тому що ти, мучачо, зараз перебуваєш в жалю. А це виснажує чоловіка. Ти прислухаєшся до голосів здорового глузду.

До кабінету ввійшов Джек, чвакаючи по трухлявим дошкам, попрямував до бюро. Крапля впала йому на козирок картуза і він задрав голову.

— Стеля прогнила, — зауважив він. — Там, нагорі, в ті давні часи, либонь, була ванна, а може, й дві, а може, й цистерна на даху для дощової води. Я бачу труби. Колись, невдовзі, все звідти провалиться сюди, і цей письмовий стіл скаже бай-бай.

— Будь обережнішим, Джеку, щоб тобі самому не сказати бай-бай, — застеріг його Ваєрмен.

— Тут мене більше непокоїть підлога, — відповів він. — Дошки аж прогинаються під ногами.

— Тоді вертайся звідти, — порадив я.

— Хвилинку. Дайте мені оглянути.

Він витягав одну по одній шухляди, говорячи:

— Тут нічого, і тут... і тут... — раптом застиг. — А тут щось є. Аркуш. Тут щось написано.

— Дай-но подивитися.

Джек обійшов калюжу, роблячи великі, обережні кроки, і віддав аркуш Ваєрмену. Я заглядав йому через плече. На простому білому папері крупним чоловічим почерком було написано:

Ваєрмен ткнув пальцем у «Стіл» і промовив.

— Стіл тече. А з решти цього, Едгаре, тобі хоч щось зрозуміло? Я зрозумів, але наразі моя бісова хвора пам’ять відмовилась мене обслуговувати. Згадалося — я можу це зробити.., і я почав думати довкіл. Спершу загадав Ілсине: «Можна присусідитися до вас, містере?» Серце обпекло болем, але я мусив терпіти, бо тут був вхід. Далі виринула інша згадка про іншу дівчину, біля іншого басейну. Ця довгонога, цицяста дівчина в чорному суцільному купальнику була юною Мері Айр з картини Гокні — «Чувиха з Тампи», як вона сама себе тоді назвала... і тут я упіймав те, що шукав. А заразом згадав, що пора врешті й видихнути набране повітря.

— ДД — це Девід Девіс. В Ревучі Двадцяті він був бароном Сонячного узбережжя.

— Звідки тобі це відомо?

— Мері Айр розповідала, — відповів я,вловивши захололою частиною моєї душі, котрій, напевне, вже ніколи не зігрітися, іронію моменту: життя це колесо, і якщо довго чекати, воно завжди повернеться туди, звідки почало свій рух. — Девіс товаришував з Джоном Істлейком і, вочевидь, постачав йому доброякісну випивку

— Шампусь — це, мабуть, шампанське? — спитав Джек.

— Молодець, — похвалив його Ваєрмен. — Але мені цікаво знати, що таке «Стіл». І що таке cera.

— Це іспанською, — заявив Джек. — Ви мусіли б знати.

Ваєрмен кинув оком на нього.

— Ти маєш на увазі sera з літерою s. Як у que sera, sera. [380]

— Доріс Дей [381], 1956 рік, — вгадав я, проспівавши: — «Майбуття нам ніколи не побачити», сам собі подумавши: «І добра також». — У чому я не маю сумнівів, так це в тім, щоДевіс мав рацію, написавши, щоця партія остання. — Я вказав на дату, 19 серпня. — Плейбой відплив до Європи у жовтні 1927-го і більше не повернувся. Він зник у морі, принаймні так мені розповідала Мері Айр.

— А що ж таке cera? — перепитав Ваєрмен.

— Давайте наразі це облишимо, — сказав я. — Хоча дуже дивно знайти тут цей єдиний лист.

— Чудно, але не вельми й дивно, — не погодився Ваєрмен. — Уяви собі, що ти вдівець, з котрим живуть юні дочки, чи забирав би ти з собою в нове життя останню записку від свого бутлегера?

Я замислився і вирішив, що він має рацію.

— Ні... хоча я, либонь, знищив би її разом зі своєю колекцією французьких картинок.

Ваєрмен знизав плечима.

— Не нам знати, як багато він знищив непевних паперів... чи як мало. Окрім спорадичного пияцтва з приятелями, його репутація загалом виглядала чистою. А втім, мучачо... — він поклав мені на плече руку, — записка реальна.. Ми її знайшли. І якщо щось тут проти нас, то, можливо, щось інше за нас... хай хоч трішечки. Хіба так не може бути?

— У всякому разі, приємно на це сподіватися. Давайте роздивимося, може ще щось знайдеться.

— 2 —

На перший погляд, там нічого більше не було. Ми позаглядали до всіх приміщень і нічого нам не трапилося, окрім того, що у кімнаті — схоже, колишній їдальні — я перечепився об здиблену дошку. Проте Ваєрмен з Джеком вчасно мене підхопили, та й зрадила мене не моя здорова нога; вона мене якраз утримала від падіння.

На обстеження горішніх приміщень надії майже не було. Сходи туди, їхні знівечені перила і майданчик другого поверху вціліли, але вище було лише порожнє небо, в якому вигойдувалося листя високої пальми. Другий поверх — сякі-такі рештки, а третій — суцільний розгардіяш. Після безрезультатних розшуків ми попрямували до кухні і принагідно зробленого нами ґанку назад, у зовнішній світ, не маючи чим похвалитися, окрім як старою запискою постачальника контрабандного пійла. Я здогадувався, що може означати cera, але, не знаючи де шукати Персе, не вбачав ніякої користі у цій здогадці.

А вона була десь тут.

Вона була близько.

Недарма ж нам так важко було сюди дістатися.

Ваєрмен йшов попереду і так різко встав, що я наштовхнувся на нього. Джек наштовхнувся на мене, піддавши мені під зад важким кошиком.

— Ми мусимо оглянути сходи, — промовив Ваєрмен голосом чоловіка, котрий не може зрозуміти, чому він щойно був таким бовдуром.

— Перепрошую?

— Ми мусимо подивитися, чи є на сходах сховок. Я мав би першим чином про це згадати, дурень.

— Що за сховок? — спитав я.

— В Ель Паласіо, — обернувся до мене Ваєрмен, — він розташований на четвертій сходинці знизу. Ідея полягає в тім — Елізабет казала, це ідея її батька, — щоб на випадок пожежі все цінне тримати ближче до дверей. Там залізний ящик, і зараз у ньому, окрім пари старих сувенірів та кількох фотокарток, нема нічого, а колись вона тримала там свій заповіт і найкоштовніші прикраси. Якось розповіла про це своєму адвокату. Велика помилка. Він наполіг, щоб усе цінне зберігалося в банківському сейфі у Сарасоті.

Ми вже стояли біля підніжжя сходів, поблизу кургану мертвих ос. Навкруг нас згустився сморід будинку. Він обернувся до мене з сяючими очима.

— Мучачо, а ще вона в тім ящику тримала найцінніші зі своїх порцелянових фігурок, — він огледів понівечені сходи, що вели до безглуздого хабоття і порожнього неба нагорі. — А як ти гадаєш... чи не може бути Персе чимось на зразок порцелянової статуетки, котру Джон міг дістати зо дна Затоки... чи не може вона бути схованою прямо тут, на сходах?

— Я гадаю, все можливе. Тільки обережніше там. Дуже тебе прошу.

— Можу присягнутися, там є сховок, — сказав він. — Бо дитячі звички невмирущі.

Ногою в черевику він відкинув убік мертвих ос, вони посунулися з шиплячим, паперовим звуком, і став на коліна перед сходами. Огледів першу сходину, потім другу, третю. На четвертій попросив:

— Джеку, дай-но мені ліхтар.

— 3 —

Я запевняв себе, що не може Персе ховатися в секретному ящику під сходами, це було б задуже просто, але пригадав, як Елізабет вимагала покласти якусь з порцелянових фігурок у жерстянку з-під печива, і пульс в мене пришвидшився, тим часом як Джек, порившись у кошику, видобув звідти монструозний ліхтар у корпусі з неіржавіючої сталі. Він вклав його Ваєрменові прямо в руку, як асистент біля операційного столу вкладає інструмент в руку хірургу.