Фараон - Прус Болеслав (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗
— Це щось дуже бридке, — озвався фараон. — Я б одразу його вбив…
— Ні, воно не було бридке, — мовив жрець, здригнувшись. — Подумай, володарю, ця потвора була як велетенський обеліск…
Рамзес XIII зробив рух невдоволення.
— Саменту, — сказав він, — мені здається, що ти бачив свої печери уві сні…
— Присягаюсь тобі, володарю, життям своїх дітей, що я кажу правду!.. — вигукнув жрець. — Якби ця потвора в зміїній шкурі, покрита колючим панциром, лежала на землі, то в довжину разом з хвостом мала б кроків п’ятдесят… Незважаючи на жах і огиду, я кілька разів повертався в печеру, де була потвора, й оглянув її дуже уважно…
— То вона була жива?
— Ні. Це був уже труп, дуже давній, але так збережений, як наші мумії, завдяки дуже сухому повітрю, а може, й не відомим мені солям, що були в грунті… Це було моє останнє відкриття, — вів далі Саменту. — Я вже більше не заходив до печер, але багато думав. «Осіріс, — сказав я собі, — творить великих тварин: левів, слонів, коней… А Сет породжує зміїв, кажанів, крокодилів… Потвора, яку я знайшов, напевне, витвір Сета. А оскільки вона більша за всіх тварин, яких ми знаємо під сонцем, то, виходить, Сет — бог могутніший, ніж Осіріс». Тоді я прихилився до Сета, а повернувшись в Єгипет, оселився в його храмі. Коли я розповів жерцям про моє відкриття, вони пояснили мені, що знають ще багато таких потвор.
Саменту передихнув і говорив далі:
— Якщо ти, святий володарю, схочеш колись одвідати наш храм, я покажу тобі в гробницях дивні й страшні потвори: гусей з головою ящірки та з крилами кажана, ящірок, схожих на лебедів, але більших за страуса, крокодила, втричі довшого за тих, що живуть у Нілі, жабу, завбільшки як собака… Це або мумії, або скелети, знайдені в печерах і збережені в наших гробницях. Люди думають, що ми їм поклоняємося, а насправді ми лише вивчаємо їхню будову і зберігаємо від розкладу,
— Я повірю тобі, коли побачу сам, — відповів фараон. — Але скажи, звідки могли взятися такі істоти в печерах?..
— Володарю мій, — відповів жрець, — земля, на якій ми живемо, зазнала великих змін. Навіть у самому Єгипті ми знаходимо руїни міст і храмів, глибоко захованих під землею. Був час, що місце Нижнього Єгипту займала морська затока, а Ніл котив свої води на всю ширину нашої долини. Ще раніше тут, де нині наша держава, було море… А наші предки жили в країні, яку тепер зайняла західна пустеля… Ще давніше, десятки тисяч років тому, на землі не було людей таких, як ми, а блукали створіння, схожі на мавп, які, однак, уміли будувати халабуди, підтримувати вогонь та битися палицями й камінням. Тоді не було ні коней, ні волів; а були слони, носороги й леви, втроє чи вчетверо більші за теперішніх звірів, але з таким самим тілом. Та й гігантські слони не найдавніші чудовиська. Раніше за них жили велетенські гади, що вміли літати, плавати й ходити. Ще раніше за гадів на світі були самі слимаки й риби, а до них лише рослини, але такі, яких тепер уже немає…
— А ще раніше?.. — спитав Рамзес.
— Ще раніше земля була гола й порожня, а дух божий кружляв над водами.
— Я щось чув про це, — сказав фараон, — але не повірю, поки ти мені не покажеш мумії потвор, які нібито спочивають у вашому храмі.
— З твого дозволу, святий володарю, я скінчу свою розповідь, — мовив Саменту. — Отже, коли я тоді в Сінайській печері побачив той велетенський труп, мене охопив такий страх, що я кілька років не зважувався зайти до жодної печери. Та коли жерці Сета пояснили мені, звідки взялися такі дивні істоти, мій страх розвіявся, а натомість народилась цікавість. І сьогодні немає для мене милішої розваги, як блукати в підземеллях та шукати доріг у темряві. Тому Лабіринт завдасть мені не більше клопоту, ніж прогулянка по царському саду.
— Саменту, — сказав Рамзес, — я дуже ціню твою надлюдську відвагу й мудрість. Ти розповів мені стільки цікавих речей, що справді я сам радий був би оглянути печери і, може, колись попливу разом з тобою до Сінаю. Та все-таки мене бере сумнів, чи зможеш ти пробратися в Лабіринт, і я про всяк випадок хочу скликати зібрання єгиптян, щоб воно уповноважило мене скористатися часткою скарбу.
— Це ніколи не завадить, — відповів жрець. — Але моя праця не пропаде марно, бо Мефрес і Гергор не згодяться віддати скарби.
— І ти певен, що тобі пощастить?.. — знову допитувався фараон,
— Відколи існує Єгипет, — переконував його Саменту, — не було людини, що була б так готова до перемоги в цій боротьбі, яка для мене навіть не є боротьбою, а забавкою. Одних лякає темрява, яку я люблю і навіть бачу в ній. Інші не змогли б зорієнтуватися в численних кімнатах і коридорах, а я роблю це легко. Деякі не знають секретів, як одчиняти потайні двері, з чим я добре обізнаний. Коли б я навіть не знав більше нічого, крім того, що перелічив, то й так через місяць-два я одкрив би дорогу в Лабіринті. Але ж я маю докладний план усіх переходів і знаю слова, які проведуть мене з зали до зали. Що ж тоді може стати мені на перешкоді?..
— І все-таки глибоко в душі твоїй криється сумнів, інакше ти б не злякався офіцера, який нібито йшов за тобою…
Жрець знизав плечима.
— Я нічого й нікого не боюся, — відповів він спокійно, — я просто обережний. Завбачую все і навіть готовий до того, що мене спіймають…
— Які жахливі муки чекали б тебе!.. — тихо мовив Рамзес.
— Ніяких. Просто з підземель Лабіринту я відкрив би собі двері до країни, де панує вічне світло.
— І ти не нарікатимеш на мене?..
— За що?.. — спитав жрець. Адже Я досягну великої мети: хочу зайняти в державі місце Гергора…
— Присягаюся, що ти його займеш!..
— Якщо не загину, — відповів Саменту. — А що на вершини гір доводиться пробиратися над прірвами, що в такій мандрівці може посковзнутися нога і можеш зірватися, — що ж тут такого?.. Ти, володарю, потурбуєшся про долю моїх дітей.
— Тоді йди, — згодився фараон. — Ти достойний бути моїм найпершим помічником.
Розділ п’ятдесят восьмий
Залишивши Абідос, Рамзес XIII поплив далі вгору по річці до міст Тан-та-рен (Дендера) і Кенне, які лежали майже навпроти: одне на східному, друге на західному берегах Нілу.
В Тан-та-рені було два визначних місця: став, у якому розводили крокодилів, і храм Гатор, при якому була вища школа. Тут вчили лікувати, співати побожних пісень, відправляти службу богам і, нарешті, астрономії.
Фараон побував в обох місцях. Він обурився, коли йому сказали викурити пахощі перед священними крокодилами, яких він вважав звичайними гадами, смердючими й дурними. А коли один із них під час жертвоприношення витяг голову й схопив фараона зубами за одяг, Рамзес так тріснув його по голові бронзовою кадильницею, що гад на якийсь час заплющив очі й розчепірив лапи, а потім позадкував у воду, наче зрозумівши, що молодий володар навіть з боку богів не терпить нахабства.
— Може, я вчинив блюзнірство? — спитав фараон верховного жерця.
Святий муж глянув краєм ока, чи хто не підслухує, і відповів:
— Якби я знав, що ти, володарю, піднесеш йому таку жертву, то подав би тобі довбню, а не курильницю. Цей крокодил — найнезносніша тварюка в усьому храмі… Якось він схопив дитину…
— І з’їв?..
— Батьки були задоволені… — відповів жрець.
— Скажи мені, спитав, подумавши, фараон, — як ви, розумні люди, можете поклонятися тваринам, яких до того ж, коли немає свідків, готові лупити палицями?..
Верховний жрець ще раз оглянувся і, пересвідчившись, що поблизу немає нікого, відповів:
— Сподіваюсь, що ти, володарю, не запідозриш людей, які визнають єдиного бога, що вони вірять у святість тварин… Усе, що робиться, робиться для простого люду… Бик Апіс, якого нібито вшановують жерці, найкращий бугай у всьому Єгипті, що підтримує породу нашої худоби… Ібіси і лелеки очищають від падла наші поля, коти виловлюють мишей у наших коморах, а крокодили очищають воду в Нілі, якою ми без їхньої допомоги напевно труїлися б… Тим часом легковажний і темний народ не розуміє користі, яку приносять ці тварини, і винищив би їх за один рік, якби ми не охороняли їх від цього релігійними обрядами. Це таємниця наших храмів, призначених для тварин, і нашого побожного ставлення до них. Ми обожнюємо те, що народ повинен шанувати, бо це приносить йому користь.
