Фараон - Прус Болеслав (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗

— Я засну від його балаканини! — мовив фараон.

— Євнано, — перебив Тутмос, — ти вже переконав його святість, що добре знаєшся на книжках, а тепер скажи якнайкоротше, чого ти хочеш.

— Стріла так швидко не долітає до цілі, як моє прохання долетить до божественних п’ят його святості, — відповів Євнана. — Так остогидла мені служба в голених голів, такою гіркотою сповнили жерці моє серце, що, коли не переведуть мене до війська фараона, я прохромлю себе власним мечем, перед яким не раз і не сотню разів тремтіли вороги Єгипту. Я волію бути десятником або навіть простим воїном його святості, ніж сотником у жрецьких полках; свиня або пес можуть служити їм, а не правовірний єгиптянин!..

Останню фразу Євнана сказав з таким лютим гнівом, що фараон кинув по-грецьки Тутмосові:

— Візьми його в гвардію. Офіцер, який не любить жерців, може згодитися нам.

— Його святість, володар обох світів, наказав прийняти тебе до своєї гвардії, — повторив Тутмос.

— Здоров’я й життя моє належить володареві нашому Рамзесові… Хай він живе вічно! — вигукнув Євнана і поцілував килим, що лежав під царськими ногами.

Поки вщасливлений Євнана задкуючи виходив з намету, через кілька кроків падаючи ниць і благословляючи повелителя, фараон сказав:

— Мені аж в горлі шкребло від його балаканини… Треба мені навчити єгипетських воїнів та офіцерів висловлюватися коротко, а не так, як учені писарі.

— Якби в нього була тільки ця вада!.. — шепнув Тутмос, на якого Євнана справив прикре враження.

Фараон покликав до себе Саменту.

— Не хвилюйся, — сказав він жерцеві. — Офіцер, який ішов за тобою, не вистежував тебе. Надто він дурний, щоб виконувати таке доручення… Але при потребі він може пригодитися, рука в нього важка!.. Ну, а тепер скажи, — додав фараон, — що змушує тебе до такої обережності?

— Я вже майже знаю дорогу до скарбниці в Лабіринті, — відповів Саменту.

Фараон похитав головою.

— Важка це річ! — тихо мовив він. — Я добру годину крутився по різних коридорах і залах, як миша, за якою женеться кіт. І признаюся тобі, що не тільки не запам’ятав цієї дороги, а навіть не вибрався б на неї сам. Смерть під сонцем може бути навіть весела; але смерть у тих норах, де кріт заблудився б!.. брр!..

— І все ж таки ми мусимо знайти й розгадати цю дорогу, — сказав Саменту.

— А якщо доглядачі самі віддадуть нам потрібну частку скарбів?.. — спитав фараон.

— Вони не зроблять цього, поки живі Мефрес, Гергор та їхні поплічники. Повір мені, володарю, що ці сановники прагнуть одного: скрутити тебе повивачем, як немовля…

Фараон зблід від люті.

— Коли б я не скрутив їх ланцюгами!.. Яким чином ти хочеш відкрити дорогу?

— Тут, в Абідосі, в гробниці Осіріса, я знайшов повний план дороги до скарбниці, — відповів жрець.

— Звідки ж ти знав, що він тут є?

— Мені підказали це написи в моєму храмі Сета.

— Коли ж ти знайшов план?

— Коли мумія вічно живого батька твого, володарю, була в храмі Осіріса, — відповів Саменту. — Я супроводив божественне тіло і, стоячи на нічній службі в «опочивальні», зайшов до святилища.

— Тобі б бути полководцем, а не верховним жерцем!.. — вигукнув, сміючись, Рамзес. — І ти вже розумієш дорогу Лабіринту?..

— Я розумію її давно, та лише тепер зібрав умовні знаки, щоб керуватися ними.

— А ти можеш мені це пояснити?

— Звичайно, і навіть при нагоді покажу тобі, володарю, мій план. Дорога ця, — вів далі Саменту, — обходить зигзагом чотири рази весь Лабіринт; починається в найвищому поверсі, а закінчується в найнижчому підземеллі і робить силу-силенну різних закрутів. Тому вона така й довга.

— А як же ти потрапиш з однієї зали до другої, коли там багато дверей?..

— На кожних дверях, що ведуть до мети, є частина вислову: «Горе зрадникові, який намагатиметься розгадати найвищу державну таємницю і запустити свою святотатську руку в скарбницю богів. Труп його буде падлом, а дух не знатиме спокою і тинятиметься в підземеллях, катований власними гріхами…»

— І тебе не лякає цей напис?

— А хіба тебе, володарю, лякають лівійські списи?.. Ці погрози для простолюду, а не для мене, я й сам зміг би написати ще страшніші прокляття… Фараон замислився.

— Правду кажеш, — мовив він, — спис не страшний для того, хто зуміє його відбити, а хибна дорога не спокусить мудреця, який знає слово істини… Але як же ти зробиш, щоб перед тобою розсувалися камені в стінах, а колони щоб ставали для тебе вхідними дверима?..

Саменту зневажливо знизав плечима.

— В моєму храмі, — мовив він, — теж є потаємні входи, які відкриваються навіть важче, ніж у Лабіринті. Хто знає таємне слово, той скрізь пройде, як справедливо сказав ти, святий володарю…

Фараон підпер голову рукою й замислився.

— Мені було б жаль, — сказав він, — якби тебе на цій дорозі спіткало нещастя.

— В найгіршому випадку мене спіткає смерть, а хіба вона не загрожує навіть фараонам?.. Хіба, зрештою, ти, святий володарю, не йшов сміливо до Содових озер, хоч не був певен, що повернешся звідти?.. Не думай, володарю, — вів далі жрець, — що мені доведеться пройти всю дорогу, якою ходять ті, що відвідують Лабіринт. Я знайду коротший шлях, і за час одної молитви до Осіріса дістанусь туди, куди ти, йдучи, міг проказати зо тридцять молитов…

— Хіба там є інші входи?

— Безперечно є, і я мушу їх знайти, — відповів Саменту. — Адже я не піду, як ти, володарю, вдень, та ще й через головну браму…

— А як же?..

— У зовнішньому мурі є потайні входи, які мені відомі і яких мудрі доглядачі Лабіринту ніколи не стережуть… В дворі вночі варти зовсім мало, і вона так покладається на опіку богів чи на страх простолюду, що найчастіше спить… Крім того, тричі між заходом і сходом сонця жерці йдуть на молитву до храму, а їхні воїни моляться на подвір’ї просто неба… Поки вони скінчать молитву, я буду в будинку.

— А якщо ти заблудиш?..

— Я маю план.

— А якщо цей план фальшивий? — мовив фараон, не можучи приховати тривоги.

— А якщо ти, святий володарю, не дістанеш скарбів Лабіринту?.. Якщо фінікійці, роздумавши, не дадуть обіцяної позики?.. А якщо військо буде голодне, а сподівання народу не справдяться?.. Повір мені, володарю мій, — казав далі жрець, — що я серед коридорів Лабіринту почуватиму себе безпечніше, ніж ти в своїй державі…

— Але пітьма… пітьма! І стіни, яких не можна пробити, і підземелля, і ті сотні ходів, де людина не може не заблудити…

Вір мені, Саменту, що боротьба з людьми — це забавка, але сутичка з темрявою й невідомістю — страшна річ!.. Саменту усміхнувся.

— Ти, володарю, — відповів він, — не знаєш мого життя… Коли мені було двадцять п’ять років, я вже був жерцем Осіріса.

— Ти? — здивувався Рамзес.

— Я. І зараз розповім тобі, чому я дав перевагу Сетові. Мене відправили на Сінайський півострів, щоб я там спорудив каплицю для гірників. Будівництво тривало шість років, а я, маючи багато вільного часу, блукав між горами й оглядав тамтешні печери. Чого я там тільки не бачив!.. Величезні коридори, яких не пройдеш і за кілька годин; тісні входи, крізь які треба було повзти на животі; печери, такі величезні, що в кожній міг би вміститися храм. Я оглядав підземні річки й озера, кришталеві палаци, геть темні гроти, в яких не було видно власної руки, або, навпаки, такі ясні, наче в них світило друге сонце… Скільки разів я блудив у незчисленних переходах, скільки разів гас у мене смолоскип, скільки разів я скочувався у невидимі провалля… Траплялось, що я по кілька днів не виходив з підземель, живився пряженим ячменем, злизував вологу з мокрих скель, не певний, чи ще повернусь на світ. Та зате я набрався досвіду, зір загострився в мене, і я навіть полюбив ці пекельні краї. А зараз, коли я подумаю про дитячі тайники Лабіринту, мені сміятись хочеться… Людські будівлі здаються кротячими норами в порівнянні з гігантськими творіннями безмовних і незримих духів землі. Та якось я натрапив там на такі жахи, що це взагалі вплинуло на мій вибір у житті. На захід від Сінайської копальні розкинулась ціла сітка ущелин і гір, між якими часто озиваються підземні громи, здригається земля, а іноді навіть видно полум’я. Підштовхуваний цікавістю, я вибрався туди на тривалий час і під час пошуків через непомітну розколину відкрив цілу мережу велетенських печер. Під склепінням кожної з них могла б уміститися найбільша піраміда. Коли я там блукав, раптом до мене дійшов неприємний запах тліну, такий бридкий, що я вже хотів утекти. Поборовши огиду, я, однак, зайшов до печери, звідки йшов цей запах, і що я там побачив… Уяви собі, володарю, людину, в якої руки й ноги наполовину коротші, ніж у нас, зате товсті й незграбні і закінчуються кігтями. Додай до цього широкий, сплющений з боків хвіст, зверху зазубрений, як півнячий гребінець, та ще дуже довгу шию, а на ній — собачу голову. І, нарешті, одягнути цю потвору в панцир, покритий на спині гачкуватими шипами… Тепер уяви собі, що це чудовисько стоїть на ногах, руками й грудьми спираючись на скелю…