Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗

— А я запропонував би тобі союз, якби був певен, що в тебе вистачить твердості, Анрі Валуа.

— Ну, а ти — звідки ти черпаєш таку непохитну твердість, Анрі Наварро? Не зі своєї віри, ні, але звідки ж тоді, ось що я хочу знати! — Так допитувався Валуа, пригнічений тим, що не знає, як же самому здобути силу опиратися всім і йти прямим шляхом.

— Ваша величносте! — почав Анрі вже іншим тоном. — Я боротимусь за те, щоб усі виявляли перед вами належний послух, і каратиму всіх, хто інтригує проти вас; я готовий віддати себе й усе, що маю, на службу вам, на виконання ваших наказів. У мене нема палкішого прагнення, ніж урятувати трон. Адже після вас я стою до нього найближче.

Так може промовляти тільки правда. І коли Анрі став на коліно перед королем, той не спинив його. Та й він зробив так зовсім не для годиться. Підвівся він тоді, коли встав із крісла й король. Він відчував, що зараз буде сказане вирішальне слово, і його треба було вислухати стоячи. А король заговорив, наче звертаючись до багатолюдних зборів:

— Сьогодні я визнаю короля Наваррського своїм єдиним законним спадкоємцем.

По цих словах він схопився за серце й ступив крок назад, наче похитнувшись від млості. Адже він оголосив своїм наступником у цьому католицькому королівстві протестанта! Він накликав на себе таку люту ненависть Ліги, що тепер вона могла не зупинитись і перед убивством. Це був найвідважніший вчинок у його житті.

Потім король, звернувшись до мера Бордо, звелів йому добре запам'ятати щойно почуте — на той випадок, коли з ним, королем, станеться якесь нещастя, перше ніж він зможе повторити свою постанову перед двором і парламентом.

Пан Мішель де Монтень відповів:

— Так. Обіцяю. — І вже не цитував античних авторів. Він зовсім забув про них за тією новою наукою, яку дала йому ця година, пробута з королем і його спадкоємцем. Чи, краще сказати, вона в такий спосіб підтвердила вже відоме йому, що воно стало ніби новонабутим знанням.

Наслання

Через кілька днів, уже в Парижі, король сидів у себе перед каміном і дивився у вогонь, ніби не чуючи, про що гомонять придворні. Його фаворитів Шуайоза й Епернона там не було: поки король їздив на південь, вони, замість убивати Гіза, порозумілися з ним. Зате був там Гізів брат, товстун Майенн, що вже мав титул герцога дю Мена. З самого ранку король збирав відвагу, щоб у присутності члена Лотарінгського дому вголос повторити те, що він постановив і оголосив у Бордо. Минала остання пора: ще година, і Гізам, напевне, привезуть цю звістку їхні власні гінці. Придворні в покої згадували ім'я королевого брата, розмовляли про його хворобу й дивовижну смерть, яку спостерігали вже втретє: адже й два його старші брати помирали так само. Ніхто більш не зважав, що король чує ту розмову, хоч можна було гадати, що і його чекає такий самий кінець. Та для одних короля вже не існувало, дарма що вони бачили його перед собою. А інші підтримували таку розмову навмисне, аби підлеститись до герцога дю Мена. Та раптом король обернувся від каміна до них. То був один із його хлопчачих рухів, викликаний страхом; безтурботним тоном, що мав свідчити, про впевненість, він сказав:

— Ви клопочетеся про мертвих. — Тоді перебіг допитливим поглядом по всіх, обминувши тільки товстуна, хоч його черево найдужче лізло в очі.— А я думаю про живих. Сьогодні я оголошую короля Наваррського своїм єдиним законним спадкоємцем. Він дуже здібний державець, і я до нього щиро… — Все це він вимовив одним духом, та й далі говорив не спиняючись, щоб якось пом'якшити чи навіть затерти оте єдине небезпечне речення — про спадкоємця. Але так не вийшло: відразу знявся невдоволений гомін. На короля посунуло обтягнене лискучим шовком черево. А він торохтів ще безтурботніше: — Я до нього щиро прихильний і знаю, що й він мене любить. Він трошечки норовистий. Часто викидає коники, але й до діла здатний. Я вже пересвідчився, що вдачею ми подібні й зможемо поладнати між собою.

— Та він же протестант! — визвірився на короля Майєнн.

— Я йду до свого кабінету, — сказав король і підвівся. Придворні розступились, даючи йому дорогу. Дверей за ним ніхто не зачинив, усі дивились йому в спину. А Майєнн розкричався на всю горлянку:

— Гугенота спадкоємцем? Це тобі боком вилізе, Валуа! Самому вже нема чого втрачати, так забагнув корони роздаровувати!

Король чув те все: він ішов через сусідню кімнату неквапом, стримуючи себе, щоб то не була видима втеча. А вони саме для цього й дверей не причинили. Декотрі вистромлялися з них, щоб першими побачити, чи не надумав він чого небезпечного. Обережніші подалися за ним. А Майєнн розпинався.

— Треба напустити на нього папу! — пронизливо верещав він. — Ми відлучимо цього Валуа від церкви! — І зразу верещав зовсім протилежне: — Вистрижемо йому тонзуру й замкнемо його в монастирі!

Всі почали кланятись товстунові ще нижче, ніж звичайно, величаючи його «князем віри», — такий титул вигадав собі Майенн, щоб бодай чимось перевершувати свого брата Гіза в очах простого народу й шановних городян. А втім, панове з Лотарінгського дому тримались один одного, принаймні поки не перемогли остаточно. Але кожен мав надію після перемоги відняти в другого її плоди. Майенн порадився не з братом, бо того й не було в Парижі, а з герцогинею де Монпансьє [146], їхньою сестрою, і Ліга відразу вислала народ на вулиці. Там його обробляли промовці, там він читав плакати й сам, збурений, писав свої думки на стінах будинків. Хоч би що зробив Валуа, він програє. Якщо він не попросить допомоги в Наварри, він пропащий. А як прийме ту допомогу, тоді він пропащий і поготів, бо ми скажемо, що він і сам гугенот. Нехай іде в ченці — та він ніколи ні на що інше й не годився. Отаке писали парижани на стінах і кричали одне одному в роззявлені роти.

Усе йшло так, поки герцог Гіз був на полюванні. Він виїхав з міста навмисне. Повертаючись, він почув перші новини, але вже не міг примчати так швидко, щоб перешкодити сестрі виголошувати промови з балкона її палацу й розпалювати студентів. Коли він нарешті приїхав, вона щойно закінчила один такий запальний виступ і почала другий — цього разу перед самим королем.

Герцогиня де Монпансьє, висока, дебела жінка, в портшезі прибула до Лувру, немов уже настало її царство. Варта, побачивши її, злякано розсипалась — такий у неї був вигляд: розпатлане волосся, грізний орлиний ніс, жорстокі очі, в руці нагай — і скрізь на ній блищали самоцвіти, навіть на нагаї. Вона зажадала, щоб викликали короля, а що всі слуги розбіглися перед нею, то врешті він сам вийшов до неї зі свого покою.

— Пані, я міг би звеліти, щоб вас кинули в Бастілію.

І герцогиня незчулась, як він вирвав у неї з руки нагай і жбурнув його в куток.

— У мене є ще ножиці! — завищала фурія, й показала їх королю. Ножиці були золоті й висіли в неї на поясі,— Я ношу їх недарма! — додала вона, пронизавши його кровожерним поглядом.

Король знав, яке призначення в тих ножиць: вистригти йому тонзуру. Він відказав:

— Пані Ліга — ще сердитіша дама, ніж ви, герцогине. Але і їй не пощастить постригти мене в ченці.

Герцогиня зареготала, мов божевільна.

— Величносте, ви ж неспроможні задовольнити жодної жінки. Франція ніколи не належала вам і пані Ліга теж, а я й поготів.

Вигукуючи ті слова, вона махала ножицями в нього перед носом. І зненацька він вихопив їх у неї, а ще за мить уже держав у пальцях локон, зістрижений з її гарної, буйноволосої голови. Герцогиня перелякано вмовкла, а король сказав:

— Пані, цей кучерик я залишу собі на згадку про ваші відвідини.

— Звідки це у вас узялося стільки відваги? — спитала герцогиня, що вже почала приходити до тями й виразно розгледіла короля. Бо досі вона, хоч і стояла віч-у-віч з ним, бачила того як в імлі, мов сонну примару. — Що це на вас набігло?

Король не відповів їй. Він знизав плечима і вже хотів був іти до свого покою. Та що всі двері стояли навстіж, він побачив, як у найдальші вбіг герцог Гіз. Король похолов, одначе не кинувся навтікача, а тупнув ногою і якомога владнішим голосом покликав варту. З усіх боків назбігалося людей; показався нарешті й маршал Жуайоз. Але Гіз, що підійшов тим часом, засапаний, почав запевняти короля в своїй відданості. Він твердив, ніби наказав своїм солдатам нещадно розганяти народ, і взагалі корчив з себе ревного слугу. Та король перебив його: