Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
На потіху йому потверджено гоноровий титул (перед тим небувалий) — "архієпископа задніпрянського сіверського" 3.
1 Про це в "Історії України", VIII, с. 169.
2 Там же, с. 170.
3 Цей титул вперше стрічаємо в актах 1635 р. — Архів ЮЗР, 1, VI, ч. 285, але коли він був офіціально санкціонований, то найскорше власне при потвердженні вибору Могили.
Могила готовий був піти на різні компроміси з ним — залишити в його володінні Михайлівський монастир тощо, але Копинський на компроміси йти не хотів. Трудно, розуміється, сказати, скільки тут могла грати роль амбіція, жаль за митрополичим титулом і т. д., але не треба опускати з очей і принципіальної сторони. Ісайя мусів пам’ятати, що він канонічно настановлений митрополит, вибранець правовірної, "непідозреної" частини православного духовенства і суспільності, тим часом як Могила в його очах був компромісович і опортуніст, кандидат латинників і уніатів. Ісайя мусів почувати себе зобов’язаним боротися за свою митрополичну владу і гідність і охороняти свій уряд від претензій латинського поставленика. Коли він, може, й готов був коли-небудь забути про цей свій обов’язок і бажати замирення і спокою, не бракувало коло нього людей, які мусіли вважати своїм уже обов’язком це йому пригадати 1.
Першим рухом Ісайї, коли він довідався про вибір Могили, було наче бажання тікати до Москви. Вище було наведено листи Копинського до царя і до московського патріарха, послані ним при кінці 1632 року з густинським ігуменом, де Копинський в дуже обережних виразах — все конкретніше лишаючи усному оповіданню його посланця, — висловлює свій намір "приклонити свою голову" у патріарха "в благочестивій східній державі", коли не стане сил далі протистати "гоненіям супостатов" і "мнимих своїх, завистю і рвеніем томимих".
Але не знати, чи не було прихильної відповіді з Москви, чи однодумці настоювали на боротьбі, тільки пройшло ще кілька довгих і незмірно тяжких літ, поки Ісайя справді попробував тікати за границю. Поки ж що він засів у своїй Михайлівській резиденції і наготовився боронити свою позицію. Коли П. Могила повідомив його в ряді інших владиків феофанівського свячення про свій вибір митрополитом і зажадав признання своєї канонічної зверхності, Ісайя, очевидно, не згодився зректися своєї митрополитанської гідності ані уступитися з Михайлівського монастиря. Тоді з наказу Могили печерські дворяни силоміць "заїхали" в Михайлівський монастир, посадили назад на ігуменстві Кизаревича, а Ісайю, зв’язавши як арештанта, з усяким підчеркненим грубіянством приставили до Печерського монастиря і тут його всяко мучили, доки нарешті не вирвали від нього заяви, що він зрікається прав на митрополію і признає Могилу 2. Але вирвавшися на волю після цієї резиґнації, Ісайя зовсім не думав зрікатись, а став шукати заступства, де тільки міг.
1 Біографічний матеріал про Ісайю за десятиліття від його вибору на митрополію і до смерті найповніше зібраний у Голубєва "П. Могила", II, с. 9 і далі. Дещо в моїй "Історії України", VIII, 160 і далі.
2 Про це знаємо від Єрлича — він оповідає це з нагоди смерті Могили; згадка Могилиного обіжника, надрукованого у Голубєва, — II, дод., с. 25, говорить, мабуть, про пізнішу декларацію Ісайї, але ясно, що з печерської в’язниці його не випустили, поки він не зрікся претензій до митрополії, як це доволі виразно говорить і Єрлич.
Передусім удався до своїх старих протекторів — Війська Запорізького. Подробиць не знаємо, але маємо припадкове оповідання, як обидва конкуренти ставилися на військовій раді літом 1632 р. Служебник кор. гетьмана Конєцпольського, бувши на ній, оповідає, що Ісайя наробив перед військом різних жалів на Могилу, але той виправдався через воєводу Кисіля, що приїхав у ролі королівського комісара, і потім, як йому приготовлено відповідну зустріч, з’явився на раді з усією митрополичою церемонією, відправив у війську богослуження, посвятив гармату, військо поблагословив, взагалі був визнаний у своїй митрополитанській гідності по всій формі. З Ісайєю ж за посередництвом Кисіля й старшини прийшло, мовляв, до порозуміння на тім, що Могила відступив йому Михайлівський монастир, а Ісайя перед тими ж свідками прирік, що задоволиться Михайлівським монастирем і не підноситиме більше ніяких претензій на митрополію й Могилу 1.
Але, вернувши собі Михайлівський монастир, Ісайя, видно, таки не припинив агітації проти нового митрополита, і Могила мусів знову взятися до репресій проти нього. Він перевів нові вибори михайлівського ігумена, вибрано на них наново Кизаревича, виборчий протокол подано на затвердження, король його потвердив, і Кизаревича урядом впроваджено в адміністрацію монастиря. З другої сторони, Могила поновив свої заходи у Вишневецьких, щоб вони приборкали Копинського в його задніпрянських монастирях. Копинський почав заходи на королівському дворі, шукаючи там протекторів. Суша в пізнішій своїй біографії Смотрицького каже, що Ісайя шукав тоді навіть протекції Рутського 2.
1 Див. в "Історії України", VIII, с. 186 — 7.
2 З цею звісткою рахувався Макарій (XI, с. 503), скептично ставився до неї Голубєв (II, с. 20), на мій погляд, теж вона непевна, але не неможлива.
Так чи інак, чи дорогою протекції, чи ціною грошових оплат він знайшов у короля деяку заручку: в грудні 1635 р. з королівської канцелярії вийшла низка листів в його оборону. Яремі Вишневецькому, на котрого Ісайя скаржився, що він відібрав від нього задніпрянські монастирі і віддав у завідування Могили, король наказує мати на увазі працю і кошти, вложені Ісайєю в організацію цих монастирів, вернути йому ці монастирі, взагалі підтримувати владу Ісайї як сіверського архієпископа в своїх маєтностях. Могилі наказує помиритися з Копинським, вернути йому речі, забрані в Михайлівському монастирі, як той скаржиться, і шкоди нагородити. Щоб запобігти дальшій боротьбі між старим і новим митрополитом, спеціально за Михайлівський монастир визначається кара в 60 тисяч кіп на ту сторону, яка б дозволила собі якийсь насильний вчинок 1.
Але ця королівська інтервенція, мабуть, не поліпшила становище Ісайї; і Михайлівський монастир, і монастирі задніпрянські були закриті для нього; він тинявся по різних містах, не знаходячи, де притулитись, і цим, мабуть, пояснюються дивні вчинки його з цих літ. Так, у лютім 1637 р. Ісайя ставився в луцькім гроді і зложив заяву, що він перепросив митрополита П. Могилу за всі свої вини перед ним і відступає від яких-небудь претензій. Півтретя місяця потім в гроді володимирськім ставивсь його уповажений з заявою, що Могила примусив його вірителя до такої заяви "ґвалтовне", загрожуючи його життю. Ісайя, уневажнюючи свою попередню заяву, відновлює всі попередні свої претензії до П. Могили, котрих буде доходити, як тільки йому здоров’я позволить 2. Дійсно, він поновлює свої заходи на королівському дворі, і при кінці травня того року король визначив спеціальну комісію з київських достойників і шляхтичів під номінальною зверхністю колишнього воєводи Сангушка на розслідування претензій Ісайї до Могили і їх полагодження 3. Але комісія ця або не відбулась (це здається мені навіть правдоподібнішим), а коли й зібралась, не дала Ісайї нічого конкретного, і він, очевидно, втративши всякі надії чого-небудь добитися в Польщі, вертається до старої гадки — виїхати до Москви разом з задніпрянськими ченцями і черницями 4.
1 Архив Ю. З. Р., 1, VI, с. 285.
2 П. Могила, І, л. 96 і 97.
3 Там же, дод. 99.
4 Акти цієї еміграції в Актах Ю. З. Р., III цід р. 1638, про неї в "Історії", VIII, с. 109 — 110, детальніш у Харламповича "Малороссийское влияние", с. 52 і далі.
Ситуація була для того сама відповідна. Козацька війна 1637 р. проходила під гаслами боротьби за віру і була програна. На весну піднялася знову і після перших успіхів також пішла нещасливо. Нарід на Задніпров’ї ворушився, підіймавсь, йшов за московську границю, побоюючись репресій. В такій тривожній атмосфері Ісайя поновив свою агітацію проти Могили і його однодумців, закидаючи їм уніатські плани. Густинські емігранти так переказують зміст цих агітаційних листів Ісайї: писав йому великим постом (1638 р.) Сангушко, мовляв, на соймі порішено православну віру скасувати, православні церкви знищити, книги руські вивезти, і здійснити цей план доручено Могилі. Він дістав від папи титул патріарха і дозвіл удавати з себе далі православного, щоб перевести цей план, і присяг королеві й сенатові, що його переведе. Резиденцію свою матиме в Вільні, а в Києві, в Печерському монастирі, сяде на його місці Корсак, новопризначений уніатський митрополит, а по київських монастирях латинські монахи. Під впливом цієї агітації ченці і черниці Густині, Мгара й Дядина постановили йти за кордон і весною 1638 р. вислали до Путивля своїх посланців — дістати дозвіл на перехід. Справа ходила до царя, дозвіл дано і визначено для цих емігрантів монастирі, і в червні монастирі рушилися. Одначе в останній мент мгарський ігумен Калістрат, що згідно з цим планом мав іти на Волощину, в останній момент, побувши в Києві і переконавшися в невірності пущених Ісайєю чуток про унію, відстав від еміграції і почав взагалі від неї відмовляти, це одно; друге — тільки частині емігрантів удалось перейти границю, декотрих пограбили і затримали пограничні урядники, вчас діставши відомість про ці плани, і, судячи з деяких натяків, між такими затриманими був і сам Ісайя. На листи Калістрата, котрими він закликав емігрантів до повороту, а як не хочуть — жадав повороту забраного монастирського майна, емігранти відповідали йому такими докорами: "Дуже дивуємось, що ти важишся кидати на нас клятву — ти черв’як, а не чоловік, що спільного нашого пастиря Ісайї одрікся, на благословення і присягу наплював, його самого трохи що не на смерть віддав, а сам за іншим пастирем (Могилою, очевидно) пішов єси задля мамони" (с. 12). В одному з пізніших московських актів заховалася згадка, що Могила свого попередника, законного митрополита, довів до утечі, але в дорозі до Москви через своїх посланців затримав, і вони "приставили його до Києва мертвого" 1. Разом з наведеними докорами Калістратові це дає підставу здогадуватись, що про заміри Ісайї тікати дано знати кому слід, його затримано, порядно потурбовано і відставлено ледве живого до Києва, мабуть, знову-таки до Печерського монастиря, де він і помер два роки пізніше, мабуть, як фактичний в’язень Могили. Могила і раніш закидав Ісайї зрадницькі зносини з Москвою 2, а тепер як зловлено його, як-то кажуть, на гарячім учинку, він міг замкнути його, не боячись заступництва влади за політично скомпрометованого в’язня.
