Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗

Коли Анрі вже гадав, що все готове, до нього підступив Філіпп Морней з двома пасторами. Навпростець, без околясів — адже зараз почнеться бій і, може, доведеться віддати життя — Морней дорікнув своєму королю, що той у Ла-Рошелі знову завів собі коханку, і цей гріх у останню хвилину обтяжує чесноту гугенотського війська. І Анрі визнав перед пасторами цю провину.

— Богові ми повинні коритись до останку, а людям — опиратись до останку, — сказав він і зразу гайнув геть, бо помітив перекинчика — якогось воєначальника, що нерішуче маневрував зі своїм загоном між пагорбами на чималій відстані від обох армій.

— Ферваку! — гукнув Анрі ще здалеку. — Коли ми перемагатимемо, приставайте до нас.

І повернув назад, навіть не подивившись, як же сприйнято його заклик. Та солдати скромного й прямодушного воїна самі змусили свого командира послухатись, бо побігли за королем Наваррським. Анрі по сонцю визначив, що минула дев'ята година: отже, обидві армії вже дві години маневрували перед очима одна в одної. У жовтні це не дуже пізній час; сонце стояло ще низько, і його проміння скісно падало з хмар, які пропливали над рівниною повільно й низько, так що дуже виразно впадало в очі, які маленькі, які мізерні навіть найчисленніші армії разом зі своїми полководцями супроти цих велетенських хмар; а над ними ж є ще й небо — може, воно про нас не хоче й знати.

Анрі звівся в стременах і гукнув у щільні лави своїх бійців — у останню мить перед тим, як разом з ними вдарити на ворога:

— Товариші мої, це бій за славу божу! — Гукнув так саме тому, що небо нависало низько. — Наша честь велить нам перемогти або принаймні здобути вічне життя. Шлях до перемоги перед нами. Вперед же в ім'я бога, бо за нього ми б'ємося!

Вигукуючи ці слова у вояцькі лави, він водночас думав, які накази треба віддати зараз. Але вийшло зовсім не так: протестантське військо само, без наказу й не змовлявшись, упало на коліна й почало молитись — усе військо враз. Молитва лунала гучно, як буря, як грім, як дзвони, — псалом сто вісімнадцятий: «Славте господа, бо він всеблагий і вічна ласка його».

І тоді серце Анрі забилось від радісного ляку — адже він увіч побачив те, що колись давно провіщено йому на морському березі: «Ціле військо стає на коліна і, замість ударити на ворога, молиться. Таке воно переконане, що йому призначено перемогти». І він теж, звівши чоло вгору й склавши на грудях руки, почав промовляти з військом:

— Всі язи?ки обступили мене, але в ім'я господа я їх повалив. Це день господній, зрадуймося ж і звеселімося в день цей!

І справді Анрі було радісно, як ще ніколи в житті. День господній — це той день, коли ми мчимо вперед і б'ємо ворога, не знаючи турбот і сумнівів. Вуса в нього сьогодні не посивіють наполовину від зради, непевності, смутку. День господній не знає сумнівів, бо он спереду — ворог. Сьогодні ми міцні у вірі, бо не маємо вибору й повинні перемогти. А тому це радісний день.

Герцог де Жуайоз побачив, що у супротивниковому війську діється щось чудне, й вигукнув:

— Король Наваррський боїться!

Йому відповів Жан де Монталамбер:

— Вельможний пане, вам і вашим придворним дженджикам ще не доводилось чубитися з гугенотами. Коли вони корчать отакі пики — начувайтеся.

На ці слова декотрі пишні пани в срібних обладунках зареготали ще буйніше. Бо вони нічого не добачили, нічого не зрозуміли.

Ото, навпроти них, військо бідняків. То військо гнаних за правду. То військо, де часом можна спіткати чесноту, а іноді й знання. У короля в цьому поході позападали щоки, на ньому такий самий темний шолом і панцер, як на всіх, і єдина його сорочка на тілі ще вогка, бо не встигла висохти після прання. Він віддав на оце своє військо все, що мав сам і що мав його маленький край; отак і кожен з його воїнів прийшов до нього з усім, що мав, і зі своїм таланом. Якщо вони програють цей бій, для них скінчиться все, їм доведеться поневірятись на чужині. Тепер вони ще стоять на рідній землі, стоять навколішки й волають угору, немов смикають за мотузи від підвішених у хмарах дзвонів: «В ім'я господа я повалив усі язи?ки. Це його радісний день».

І ось, коли дві армії нарешті зітнулись, сталося так, що королівське лицарство врізалося глибоко в лави гугенотських аркебузирів. Воно навіть погнало перед собою частину Наварриної кінноти й гнало її аж до міста Кутра, а там уже заходилося грабувати обози. Залунав крик: «Перемога!» — і Жуайоз вирішив, що пора кинути в бій піхоту. Але його чекала несподіванка. Протестанти з-за прикриття обсипали убивчим вогнем фланги королівського війська, а воно не могло відповідати досить влучно, бо його гармати стояли занадто низько. Піхота кинулась тікати, кінноту відтиснуто назад. Почався бій врукопаш, і в самому його розпалі король Наваррський обнімає одного дворянина з ворожого війська:

— Здавайся, філістимлянине! [147]

Себе він, видно, мав за Самсона, але краще б він пострілом збив того філістимлянина з коня, бо трохи не поплатився життям за свою великодушність.

Коли герцог Жуайоз побачив, що все пропало, він із молодесеньким братом, паном де Сен-Совером, кинувся в найлютішу січу і там наклав головою, як і хотів. Він був лиш фаворит, і кар'єру свою розпочав не дуже почесно. Проте гордість, що розвинулась у ньому, коли він піднісся так високо, навчила його хоч умерти гідно.

Тільки-но він випустив дух, як його військо сипнуло врозтіч. Гугеноти гнали недобитків дві чи три милі: кожен обрав собі за здобич пишного лицаря, щоб потрусити йому кишені, а самого взяти в полон і відпустити лише за добрячий викуп. На бойовищі зосталося дві тисячі вбитих — майже самі католики — й більше нікого. Мертві лежали впереміш зі своїми кіньми та зброєю, лежали купами, хоч ніхто їх не накидав: ті купи утворились самі собою, як пагорки з піску й трави, що серед них вони лежали. А поміж піском, травою й мерцями повільно ходила самотня постать: нахилившись, вона вдивлялася в обличчя, а побачивши знайоме, аж точилася з тяжкої муки, тоді, нахилена, вдивлялася знов у ранньому присмерку, під низькими хмарами.

В Кутра, в «Білому коні», нагорі, у великій залі, бенкетували переможці, а внизу лежали на столі трупи герцога Жуайоза і його брата. Король Наваррський повернувся, звідки — невідомо; в переможній метушні ніхто ще й не завважив, що він десь був пропав. У своєму помешканні він застав повно поранених бранців і пішов до заїзду; там дехто таки помітив, що очі в нього червоні. Насамперед він схилив коліна перед обома переможеними; а потім, вирішив, що годі вже смутку, відігнав його й подався нагору, щоб серед тих, які сміялись і бенкетували, відсвяткувати велику перемогу. Такої прихильники істинної віри ще не здобували ніколи, навіть за часів пана адмірала, як визнавали й старі бійці, його сподвижники. Коли ввійшов король Наваррський, всі посхоплювалися з лав, разом щосили тупнули, а потім аж дух затамували, щоб стало зовсім тихо.

Анрі, сміючись, ускочив між них і вигукнув:

— Це ще не вічне життя, його ми ще не заслужили, зате заслужили земне. — Ухопив найбільший келих, цокнувся ним об ті, що простягали до нього з усіх боків його відважні офіцери. А тоді всі заходились поглинати накладене горами на величезні тарелі, й Анрі їв не менше за будь-кого. Гучно хвалились вони своїми подвигами в сьогоднішньому бою, і Анрі хвалився своїми. Голос його лунав дзвінко, мов сурма. Повітря в довгій залі було важке від диму смолоскипів, чаду кухонного вогнища, гарячого вояцького поту. На шкіряній одежі бенкетників темніли плями: які ж то від їхньої власної крові, а які — від крові вбитих ворогів?

«Я вас бачу, а ви не бачите, що я плакав… Та годі вже сумувати за своїми співвітчизниками, що їх я сам мусив покласти трупом, хоч колись вони ще вірно послужили б мені. Он зі стелі звисають їхні прапори — те, що від них лишилось. Це добре, так і слід, — але прапора короля Франції я не захоплюватиму і сам він не лежатиме на столі внизу, в той час як я бенкетуватиму нагорі. Цього не буде, присягаюся», — так казав він собі, водночас бадьоро цокаючись келихом із бенкетниками.