Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗
Дощ знову припустився, густий, рівний, сповнюючи своїм монотонним, безнадійним, нудним шелестом тишу курортного парку.
— Так, життя — препогана штука, — зауважив сенатор Гізеке, вже добре напідпитку.
— Мені вже набридло жити, — додав Христіан.
— А хай воно западеться! — сказав пан Гош.
— Он іде Фікен Дальбек! — мовив сенатор Гізеке.
Фікен Дальбек, господарка корівні, дебела, зухвала жінка років сорока, усміхнулася до гостей за столом. Вона йшла з дійницею доїти корів.
Сенатор Гізеке втупився в неї посоловілими очима.
— Які груди! — вигукнув він.
Консул Дельман докинув сороміцький дотеп, від якого всі знову лише коротко пирхнули в ніс.
Покликали кельнера.
— Я впорався з пляшкою, Шведере, — сказав Дельман. — Треба колись і заплатити. Хоч раз треба… А ви, Христіане? Чи пак, за вас платить Гізеке.
Але тут сенатор Будденброк стрепенувся. Досі він, загорнувшись у пальто з піднятим коміром, склавши на колінах руки, з цигаркою в роті, сидів і майже не брав участі в розмові, а тепер раптом випроставсь і гостро спитав:
— Ти не взяв з собою грошей, Христіане? Тоді дозволь мені розрахуватися за тебе.
Вони порозкривали парасолі і вийшли з веранди трохи прогулятися…
Кілька разів брата відвідувала пані Перманедер. Тоді вони разом вирушали до «Чаїного каменя» або до «Морського храму», і Тоні Будденброк чомусь завжди жвавішала й ставала незвичайно войовнича. Вона палко обстоювала волю й рівність для всіх людей, беззастережно відкидала становий поділ, суворо виступала проти привілеїв та сваволі й твердо вимагала, щоб людей винагороджували за їхні заслуги. А потім заводила мову про своє життя. І говорила дуже добре, неабияк розважаючи брата. Щаслива! їй ні разу в своєму житті не довелося мовчки проковтнути і затаїти в собі образу. Вона не промовчала ані жодної радості, ані жодної прикрості, якими наділяла її доля. Все — чи то щастя, — чи горе — вона пускала з потоком банальних, по-дитячому поважних слів, які заспокоювали її потребу комусь звірятися. З шлунком у неї було не все гаразд, зате на серці — легко й вільно, так легко, що вона того навіть не усвідомлювала як слід. Її не ятрила ніяка прихована рана, не обтяжувало жодне промовчане переживання. Тому спогади про минуле не завдавали їй муки. Вона знала, що доля в неї була лиха й зрадлива, а проте не лишила по собі ніякої ваготи і втоми; власне, Тоні навіть не вірилось, що вона справді все те пережила. Та оскільки то були відомі всім факти, вона користалась ними, щоб похвалитися, і говорила про них з неймовірно поважною міною… Палаючи щирим обуренням, вона гнівно викрикувала імена осіб, що заподіяли їй — а отже, й усій роди її і Будденброків — кривду в житті, і тих імен з роками набралось таки чимало.
— Плаксивий Трішке! — вигукувала вона. — ГрюнліхІ Перманедер! Тібуртіус! Вайншенк! Гагенштреми! Прокурор! Зеверін! Що то за шахраї, Томасе! Але бог їх покарає, цієї надії в мене ніхто не відбере!
Коли вони підходили до «Морського храму», починало вже смеркати: адже була осінь. Вони спинялися на мокрій зеленій кручі, в одній із звернених до моря комірок, де пахло деревом, як у купальних кабінах, і де стіни, збиті з грубих дощок, були вкриті написами, ініціалами, серцями й віршами. Стоячи поряд, вони дивилися на вузьку смугу кам’янистого берега й на похмуре бурхливе море.
— Хвилі… — сказав якось Томас Будденброк. — Вони набігають одна за одною і розбиваються, набігають і розбиваються, без кіпця, без мети, понуро і безглуздо. А одначе вони дають людині спокій і втіху, як усе просте й необхідне. Я дужче й дужче люблю море… Мабуть, колись мене більше вабили гори, тільки тому, що вони лежать далі. Тепер я вже туди не поїхав би. Мені б там, мабуть, було страшно й ніяково. Гори надто свавільні, розкидані, різноманітні… Я б напевне почував себе там пригніченим. Цікаво, яким людям миліша монотонність моря? Мені здається, що тим, хто надто довго заглиблювався в лабіринт свого внутрішнього світу і хоче бодай у зовнішньому знайти єдине — простоту… Не те важливо, що в горах ти сміливо пнешся вгору, а біля моря спокійно лежиш на піску. Але я знаю, яким поглядом дивляться на гори, а яким — на море. Погляд упевненого в собі, впертого щасливця, сповнений відваги, рішучості і життєвої снаги, ширяє від вершини до вершини; а над безмежжям моря, що з таким таємничим, приголомшливим фаталізмом котить свої хвилі, блукає затуманений, безнадійний і мудрий погляд, що вже колись глибоко заглядав у сумний лабіринт своєї душі… Здоров’я і хвороба — ось у чому різниця; Людина відважно пнеться в чудесну розмаїтість гостроверхих, стрімких, поораних прірвами гір, щоб випробувати свою життєву силу, яку вона ще не витратила. А той, кого втомив внутрішній хаос, шукає спочинку в неосяжній простоті зовнішніх речей.
Пані Перманедер притихла, приголомшена і прикро вражена, як притихають простодушні люди, коли в товаристві хтось раптом мовить щире й значуще слово, «Хіба ж про таке кажуть», — думала вона, вперто вдивляючись удалину, щоб не зустріти братового погляду. І ніби мовчки перепрошуючи його за те, що їй стало соромно за нього, вона притягла до себе його руку.
Розділ сьомий
Настала зима, минуло різдво, був січень 1875 року. Сніг, на тротуарі втоптаний, перемішаний з піском і попелом, обабіч вулиці лежав високими купами, дедалі сірішаючи, осідаючи, дірчавіючи, бо надворі було тепло. Бруківка була мокра і брудна, з гостроверхих дахів капало. Зате небо, без жодної хмаринки, аж світилося блакиттю, і в тій блакиті мерехтіли й танцювали, мов кришталики, міріади атомів світла…
У центрі міста вирувало життя, бо була субота й базарний день. Під готичними аркадами ратуші різники повідчиняли свої ятки і з закривавленими руками важили товар. На ринковому майдані навкруг колодязя торгували рибою. Дебелі перекупки, гріючи руки у витертих муфтах, а ноги біля жаровень, стерегли своїх холодних, мокрих бранців і на всі лади закликали кухарок та господинь, що ходили по ринку. Ніхто не боявся, що його ошукають. Важко було купити щось несвіже, бо майже вся сита, м’ясиста риба була ще жива. Декотрій було добре: вона жваво плавала, хоч і в тісному відрі, та все-таки у воді. Натомість інша лежала на дошках, страхітливо витріщивши очі й важко віддимаючи зябра, душилася й розпачливо ляскала хвостом, аж поки їй перерізували горло замащеним у кров ножем. Довгі ситі вугрі звивалися, виписуючи дивовижні візерунки. В глибоких кадовбах кишіли чорні балтійські краби. Часом величезна камбала з нестямного жаху судомно натужувалася і кидалась далеко від дошки на слизький, засмічений брук. Тоді перекупка ловила рибину, клала на місце і, лаючи її, навертала до обов’язку…
Близько полудня на Брайтештрасе було людно. Діти з ранцями на плечах верталися зі школи й перекидались напіврозталими сніжками, сповнюючи вулицю гамором і сміхом. Конторські учні — хлопці з добрих родин, у данських моряцьких кашкетах або в елегантних костюмах за англійською модою і з портфелями в руках, — ішли з гідністю, пишаючись, що вони вже не гімназисти. Поважні, сивобороді, заслужені городяни, вираз обличчя яких свідчив про їхні непохитні національно-ліберальні переконання, постукували паличками і уважно поглядали на викладений кахлями фасад ратуші. Перед ним виставлено подвійну варту: сьогодні засідав сенат. Два солдати-піхотинці в шинелях, з рушницями на плечах, незворушно крокували взад і вперед по брудному розталому снігу. Вони зустрічались посередині напроти дверей, перемовлялися кількома словами і знову розходились у різні боки. Коли ж повз них, піднявши комір і заклавши руки в кишені, проходив офіцер, що поспішав за якоюсь панянкою, водночас не поминаючи нагоди попишатися перед молодими дамами, що сиділи коло вікон у сусідніх будинках, солдати ставали коло своєї будки, поправляли на собі шинелі і віддавали честь… До тієї хвилини, коли треба буде вітати сенаторів, що виходитимуть з ратуші, ще довго. Засідання тривало всього тільки три чверті години. Мабуть, їх устигнуть ще змінити…
