Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗
Та раптом один із солдатів почув короткий, застережливий знак з вестибюля ратуші, і тієї ж миті в дверях майнув червоний фрак кур’єра Улефельда. В трикутному капелюсі, зі, шпагою, він діловито наблизився до них, тихо скомандував: «Струнко!» — і зразу ж зник. І ось уже в лункому вестибюлі почулася чиясь хода.
Солдати виструнчились, клацнули підборами, випнули груди, приставили рушниці до ноги і кількома завченими рухами взяли їх на плече. Між ними досить швидко пройшов, піднявши над головою циліндра, невисокий добродій, у якого одна русява брова була ледь зведена, а впоперек блідих щік стирчали витягнені довгі вуса. Сенатор Томас Будденброк пішов сьогодні з ратуші задовго до кінця засідання.
Він звернув праворуч, отже, не додому. Коректний, бездоганно чистий і елегантний, він ішов по Брайтештрасе ледь підскоком, як завжди, і раз по раз відповідав на поклони. Сенатор був у білих лайкових рукавичках, а паличку з срібною головкою тримав під лівою пахвою. З-під пухнастих вилог хутра видніла біла фрачна краватка. Але його пещене обличчя було невиспане. Дехто з перехожих, минаючи сенатора, помічав, що його почервонілі очі сльозяться, а міцно стулені губи дивно кривляться. Часом він робив такий рух, ніби ковтав слину, що набралася в роті, і, мабуть, зціплював щелепи, бо на щоках і на скронях напиналися м’язи.
— Ого, Будденброку, ти втік із засідання? Такого ще не бувало! — гукнув до нього хтось на розі Млинарської — сенатор зразу не помітив хто.
Перед ним спинився Стефан Кістенмакер, його приятель і шанувальник, що всюди, де тільки йшлося про громадські справи, повторював його думки. У нього була кругла борода, що вже почала сивіти, страхітливо густі брови і довгий, пористий ніс. Кілька років тому, заробивши багато грошей, він кинув торгівлю вином, яку тепер провадив його брат Едуард сам, і жив з відсотків; а що в душі трохи соромився свого становища, то завжди вдавав, ніби страшенно перевантажений роботою. «Я занапащу своє здоров’я! — казав він і пригладжував рукою сивий, покарбований гарячими щипцями чуб. — Але людина на те й живе на світі, щоб працювати, не шкодуючи своєї сили». Він годинами з поважною міною простоював на біржі, хоч не мав там аніякісіньких справ, і обіймав безліч різних посад, які нічим його не обтяжували. Недавно він став. директором міської лазні, радо брав на, себе обов’язки присяжного в суді, маклера, виконавця заповіту, скрізь працював у поті чола…
— Адже тепер засідання, Будденброку, — ще раз сказав він, — а ти гуляєш?
— А, це ти, — тихо мовив сенатор, насилу ворухнувши губами. — Часом я не добачаю. Так болить, що несила всидіти.
— Болить? Де?
— Зуб болить. Від учора. Я цілу ніч не стулив очей… У лікаря я ще не був, зранку мав справи в конторі, а тоді не хотів пропускати засідання. Але не міг витримали! І оце йду до Брехта…
— Котрий зуб?
— Нижній, з лівого боку… Кутній… Звичайно, дірявий… Ох, і болить же… Бувай, Кістенмакере! Я поспішаю, сам розумієш…
— Авжеж, думаєш я не поспішаю? Страх, скільки роботи… Бувай! Видужуй! Нехай вирве його! Найкраще зразу вирвати, та й годі…
Томас Будденброк пішов далі, зціпивши щелепи, хоч від цього йому було ще гірше. Зуб крутило, палило вогнем, а тепер той скажений біль поширився на всю ліву щоку. В запаленій кістці ніби вистукували розпечені: молоточки, на щоках з’явилися червоні плями, а з очей текли сльози. Безсонна ніч розшарпала йому нерви. Розмовляючи з Кістенмакером хвилину тому, він мусив натужуватися, щоб голос у нього не зірвався.
На Млинарській сенатор зайшов до пофарбованого вохрою будинку і піднявся на другий поверх, де на дверях на мідній табличці виднів напис: «Брехт, зубний лікар». Служниці, що відчинила йому, він не добачив… У сінях тепло пахло смаженим м’ясом і цвітною капустою. Потім раптом на нього війнуло гострим духом приймальні, куди його завели.
— Сідайте! Хвилиночку! — почувся баб’ячий голос.
То був Йозефус, що сидів у кутку кімнати в своїй блискучій клітці і скоса підступно дивився на сенатора маленькими злісними очицями.
Сенатор сів біля круглого столу і спробував розважитись гумором «Летючих листків», але зразу ж гидливо згорнув книжку, притиснув до щоки прохолодну срібну головку палички, заплющив запалені повіки й застогнав. У приміщенні стояла тиша, тільки деренчала Йозефусова клітка, яку він шарпав дзьобом. Пан Брехт мав звичку, навіть як був вільний, змушувати пацієнтів чекати.
Томас Будденброк швидко підвівся й налив собі з графина на столику склянку води, що відгонила хлороформом. Тоді відчинив двері в коридор і роздратованим голосом гукнув, що коли пан Брехт не має дуже нагальної роботи, то хай буде такий ласкавий і поспішиться. У нього дуже болить зуб.
Відразу по цьому з дверей кабінету вигулькнули сиві вуса, гачкуватий ніс і лиса голова зубного лікаря.
— Прошу, — сказав він.
— Прошу! — верескнув Йозефус.
Сенатор не всміхнувся на те запрошення. «Важкий випадок!» — подумав пан Брехт і зблід…
Вони швидко пройшли в кінець світлої кімнати, де біля вікна стояло велике вертке крісло з підпіркою під голову й зеленими оксамитовими бильцями. Сідаючи, Томас Будденброк коротко пояснив, що в нього таке, відкинув голову назад і заплющив очі.
Пан Брехт трохи підкрутив крісло, потім з дзеркалом і пінцетом заходився оглядати зуби. Від його рук тхнуло мигдалевим милом, а з рота — смаженим м’ясом і цвітною капустою.
— Доведеться виривати, — заявив він за хвилину і ще дужче зблід.
— Виривайте, — мовив сенатор і міцніше стулив повіки.
Запала мовчанка. Пан Брехт порався біля шафи, дістаючи потрібні інструменти. Нарешті він підійшов до пацієнта й сказав:
— Треба трішечки змастити.
І відразу ж виконав погрозу: густо змастив ясна якоюсь рідиною з різким запахом. Потім, тихо й лагідно попросивши сенатора не рухатись і розтулити рота якомога ширше, почав свою роботу.
Томас Будденброк обома руками вчепився в оксамитові бильця. Він майже не відчував, як щипці опинилися в роті і вчепилися в зуб, але скрегіт і дедалі болючіший, лютіший тиск у голові підказав йому, що все йде якнайкраще. «Господи поможи! — подумав він. — Треба витримати. Біль наростатиме й наростатиме без кінця, стане нестерпним, катастрофічним, шаленим, пронизливим, нелюдським, роздиратиме мозок… А тоді буде по всьому. Треба витримати».
Так тривало три або чотири секунди. Пан Брехт тремтів від напруження, і те тремтіння передалося Томасові Будденброку. Він дрижав усім тілом, навіть трохи подався вгору й почув тоненький писк у горлі в лікаря… Раптом він відчув страшний поштовх, струс, щось лопнуло, затріщало — йому здалося, що в нього поламалися шийні хребці. Він швидко розплющив очі. Тиск минувся, але в голові гуло, біль шаленів, пік запалену, понівечену щелепу, і він виразно відчув, що мети не досягнено, що це не край усім мукам, а несподівана катастрофа, яка тільки ще дужче погіршила становище… Пан Брехт відступив. Він прихилився до шафи з інструментами, блідий як смерть, і сказав:
— Коронка… Я так і знав.
Томас Будденброк виплюнув трохи крові у синю мисочку побіч себе — отже, ясна поранені — і спитав, уже майже непритомний:
— Що ви знали? Що сталося з коронкою?
— Коронка зламалася, пане сенатор… Я цього й боявся… Зуб надто викришений… Але я зобов’язаний був спробувати…
— Що ж тепер буде?
— Покладіться на мене, пане сенатор…
— Що ви хочете робити?
— Треба повиривати корені. Козячою ніжкою… Їх чотири…
— Чотири? Отже, треба чотири рази закладати козячу ніжку і рвати?
— На жаль, треба.
— Ну, то на сьогодні досить! — сказав сенатор і хотів швидко підвестись, але залишився сидіти й відкинув назад голову. — Шановний добродію, ви не можете від мене вимагати того, що перевищує людську силу, — мовив він. — Я себе не дуже добре почуваю… На сьогодні з мене принаймні досить… Чи ви не будете такі ласкаві відчинити на хвилинку вікно?
Пан Брехт виконав його прохання й сказав:
— Я був би дуже радий, пане сенатор, якби ви не відмовились заглянути до мене завтра або післязавтра, о котрій завгодно годині, тоді ми відкладемо операцію. Мушу признатися, що я й сам… А тепер я ще дозволю собі сполоскати вам ясна і змастити, щоб не так боліло…
