Зозулята зими - Владмирова Тала (е книги .txt) 📗
Він чомусь дивиться на мене з докором. А що я? Мав відраяти шефа займатися самолікуванням чи підсунути статтю про шкідливість алкоголю?! Раптово макітриться в голові, перед очима зачинають розгойдуватися якісь кольорові плями. Чорт! Ще не вистачало втратити свідомість вперше у житті?! А якби таке трапилося у степу, за кермом?
То триває тільки мить та, на жаль, це помічають.
— З вами все добренько, шановний? — у голосі ескулапа з’являються нотки тривоги. Навряд чи мою блідість він схильний пояснювати переживанням за шефа.
— Все гаразд. Але, розумієте — ніч не спав, — кажу цілковиту правду, і навряд чи першого січня це викликає подив! От відсутність алкогольного запаху — це може насторожувати. Я ж продовжую далі: — Звідки оте зараження крові взятися могло?! Мстислав Маврикійович завжди ж так берігся…
Лікар, за завченим сценарієм, співчутливо хмикає, однак із певною полегкістю: я втрапив у звичайний, добре йому відомий сценарій. Певно, цей звук має означати: якщо чогось боїшся, те і трапиться…
— Усяке буває, шановний Олеже… е…
Махаю рукою: все одно забуде, а щоразу нагадувати своє по батькові — і зовсім по-дурному.
— Ось був у мене випадок, — не вгамовується ескулап. — Одна жіночка зовсім невинно подряпалася якоюсь рослиною й не помастила дрібну ранку йодом, і е-е-е… — він спотикається, зрозумівши, що асоціація вимальовується надто похмурою.
Я користуюся моментом. Кажу, що хотів би бачити шефа, поговорити з ним. Однак, всі слова намарно. Оборону пан доктор тримає справно: от стане пану Мстиславу хоч трохи краще, тоді й дозволять побачення… Заперечую. Кажу аргументовано — он деяких відвідувачів ви все ж таки в реанімацію пропускаєте. Він тільки мить вагається — казати-не казати, а потім майже пошепки додає:
— А ви їм не заздріть, пане. Бо то все одно, що призначити останнє побачення перед смертю.
На чорта мене сюди принесло тоді? На Іренею помилуватися чи Вдову трохи розважити?
Та випробування у лікарні ще не закінчилися.
Десь посеред коридору, майже біля дверей головлікаря чується надривисте:
— Це він у всьому винен! Він! — тоненький пальчик із бездоганним манікюром направлений у мій бік. Чорт, я про Іренею зовсім забув! Репліка горе-акторки, розпочата як трагічний крик, впала до ледь чутного шепотіння. Та от сльозу вона пускати не ризикує. Макіяж і все таке… До речі, даремно: о сьомій ранку жоден найдовершеніший вечірній макіяж не виглядає ідеально. У будь-якому разі отой міні-спектакль викликає у мене стійке відчуття: «Не вірю!». Приблизно те саме читається в очах стомленого лікаря. Але жоден із нас не ризикує гратися у Станіславського щодо колишньої, майже провідної акторки нашого місцевого театру.
Я мовчки опускаюся на трохи занизький фотель, що стоїть під стіною, усім виглядом показуючи: приголомшений таким звинуваченням настільки, що і відповісти не можу. Лікар, щасливий з того, що хоч тут уникнули сварки, починає втішати шановну Іренею Гнатівну. Бідняточко! Вона так перехвилювалася… Та лікар цієї панянки добре не знає. Ще ніколи й нікому не пощастило заспокоїти шановну Іренею Гнатівну, якщо та вирішила влаштувати істерику. Тож я не без цікавості очікую, коли, врешті, вона перейде до своїх справжніх звинувачень. Наразі за Мстислава, якщо чесно, не дуже переживаю. Хоч лікар і вважається першокласним підлабузником, та добре знаю, що й спеціаліст першокласний. Якби шеф потребував допомоги саме у цю мить, облизувати його дружину доручили б комусь із допоміжного персоналу.
— І коли б цей… цей… краще виконував свої обов’язки, мій коханий чоловік не опинився б у лікарні, — тоном маленької дівчинки поскаржилася вона. Схоже, їй сподобалося заспокійлива промова лікаря. — Чому він не порадив звернутися Мстиславу до лікаря раніше?! Що ж тепер буде? — Мовчу, тож вона змушена продовжити: — І взагалі, якби цей… цей… самовпевнений хлопчисько! — «Круто!» — не зміг не оцінити я, нахапалася від Вдови реплік. Тирада триває апокаліптично. Лікар нервово сіпається. От-от запропонує «легенький укольчик» і вгатить істеричці дозу, котра здатна звалити з ніг слона. А потім ми зможемо поговорити по суті. — Якби він хоч натякнув мені, що Мстислав зв’язався із тим… розплідником, я б знайшла потрібні слова… Я б… А тепер, тепер… Це не зараження! Правда? Мого чоловіка отруїли!
Завжди вважав: якщо ставитися до усіх жінок, схожих на порцелянових ляльок, як до дуреп, обов’язково наскочиш на розумну стерву, що вдало камуфлюється. До цього дня до останнього підвиду відносив і дружину шефа. Зараз взяли сумніви: а раптом не прикидається? Так, час «вплутатися» і собі в розмову. Здивовано витріщаюся на обох:
— Пане лікарю, хіба Мстислав Маврикійович отруєний?! Ви ж щойно самі сказали, що є підозра на…
— Е-е-е! Ну, не всі аналізи готові, — якнайдипломатичніше розпочинає лікар. — Чітка клінічна картина ще не вимальована… І отруєння не можна виключати, однак… Це не дуже схоже на отруєння, — раптом цілком по-людськи додає він, зустрівшись зі мною поглядом.
— Ви що, обидва глухі? Та кажу ж Вам: мій чоловік зв’язався із небезпечними людьми! А може, може, то секретар за гроші вивів вбивцю на мого чоловіка? — не вгаває Іренея.
«Жіночко, він був зв’язаний із небезпечними людьми, коли ти ще виходила на сцену у ролі служниці з однісінькою реплікою за весь спектакль і слова такі, як «ботокс» чи «спа-салон», чула хіба по телевізору… А вже які чутки про нього ходили серед конкурентів — хоч дітей лякай», — звісно ні лікар, ні тим більше я ніколи не ляпнемо таке вголос. Цікаво інше: схоже, її істерика, нарешті, стає справжньою. Он навіть чорна цівка тече щокою. От паразити у тому елітному торговому центрі! Деруть за «ексклюзивну» косметику стільки грошей, що інколи навіть шеф дивується, переглядаючи жінчині рахунки, а підсовують підробку, що пасує перед звичайними жіночими сльозами. У передпокої з’являється, завчено посміхаючись, гарненька медсестра у коротенькому блакитному халатику. Лікарня ж бо приватна і головлікар робить усе, аби його заклад — борони Боже! — хоч у дрібницях не нагадував державну клініку. Іренея на мить перестає рюмсати, кидає швидкий погляд на ноги дівчиська. Потім похоплюється, що зараз її чоловік не в тому стані, аби спокуситися на найсуперовіші жіночі принади. І — це просто неймовірно — червоніє від сорому: Мстиславу погано, а вона тут про дурниці думає.
Можу передбачити, що буде далі: «Вибачте, лікарю. Терміновий виклик. Щойно привезли пацієнта. Й прохали Вас на хвилинку…» — «Шановна Іренеє Гнатівно, перепрошую, але… буквально чверть години. Добренько? Маринка запропонує Вам чаю і дуже Вас прошу, ковтніть пігулочку, маленьку таку. Навіть для такої сильної жінки, як Ви, такі випробування надмірні. Тоді Ви краще зможете оцінити ситуацію…».
Іренея Гнатівна лишень мить вагається, але потім вирішує, що зможе відігратися на Маринці, поки та готуватиме чайок, та й що зробить ота єдина пігулочка… Одним словом, дозволяє себе вмовити. Оп-па, схоже мені час перекваліфіковуватися. Як втрачу роботу, зможу заробити на кусень хліба пророцтвами. Усе відбувається точно за передбаченим сценарієм. От тільки в останню мить втручаюсь я:
— Іренеє Гнатівно, перепрошую, щодо квитків для Ірини Мстиславівни та її няні. Може, спробувати замінити їх на більш ранні? То я сконтактуюся із туроператором? — «поки мене ще не звільнили», — додаю подумки. Хоч не цій ляльці вирішувати такі питання.
— І кому тут потрібна ця мала негідниця?! — випалює жінка, невдоволено скривившись, наче щойно їла лимон. М-да, різко, типу люблячи, але зате чесно… От чому деякі люди вважають відвертість чеснотою, га?
— Ну-у, розумієте, Мстислав Маврикійович буде радий бачити свою єдину спадкоємицю поруч, коли йому стане легше.
Дрібнувата помста, згоден. І справа навіть не в цій стерві. Теж мені, секрет полішинеля! Всі знають, як вона насправді ставиться до пасербиці! Просто після такої безсонної ночі мене поперло на емоції. Звісно, на найдурніші. Скажімо, на мить стало шкода дев’ятирічну дівчинку, зодягнену в фірмове шмаття від відомих дизайнерів, яка ніколи не чула відмови на сакраментальне: «Хочу!». Може, тому, що згадав, як улітку приїхав повідомити їй, що батько оплатив ще одну зміну у престижному дитячому таборі. На мить губи Іринки здригнулися, але відразу те комаша гордо задерло голову.
