Зозулята зими - Владмирова Тала (е книги .txt) 📗
Руслана
Як відчувала: не варто було виходити на вулицю! Хоч відсиджуватися перше січня в чотирьох стінах — то не для мене! Інші, правда, ледь не добу відсипаються після святкувань… І мені не завадило б. От тільки мій організм своєрідно реагує на каву. Усіх навколо той напій начебто бадьорить, а мене просто вимикає. При цьому він (організм тобто) виявив неабияку принциповість і в протилежному випадку. Хоча й лікар «швидкої» запевняв, що «заспокійливий укольчик», вколений після аварії заклопотаною медсестрою, мав би звалити мене з ніг ледь не до наступного ранку. Натомість кілька годин сну — і я майже бадьора.
Хе, прокидатися у чужій порожній квартирі — те ще задоволення. І звідки це дурне відчуття, що із цим помешканням щось не так? Як слід вивчивши стелю, якій би не завадила принаймні косметична побілка, я не витримую боротьби з цікавістю. І привід знайшовся цілком пристойний: мені вкрай потрібна ванна кімната. Тож слід її розшукати. Звісно, то так лишень говориться. У двокімнатній квартирі типового планування не втрапити до ванни — це треба дуже постаратися.
Жодного натяку, що тут колись мешкав Олег. Певно, я не очікую, що він житиме водночас у двох помешканнях у протилежних кінцях міста. Це стовідсотково помешкання сторонніх людей. Або квартиронаймачів, можливо, якихось його родичів. Але ж ніби тут пройшло його дитинство? Чи то я недобре розтовкмачила спросоння, а тепер фантазую? Не так просто прибрати з помешкання ознаки перебування людини. Навіть коли хтось покидає тимчасовий притулок, то все одно залишається щось «на згадку». А тут сліди Олега старанно приховано. Навіть не приховано, а знищено. Я аж зраділа, коли наштовхнулася у комірчині на валізку зі старими чоловічими речами. Відзначила, що її тільки-но відкривали, залишивши відбитки пальців на тонкому шарі пилу. Свою совість заспокоювала тим, що я — не злодійка, жоден предмет не переміститься з моєю допомогою за межі цієї квартири. Просто дуже допитлива особа.
Однак совість наполягає, що й за таку-от цікавість варто було б ввести статтю до Кримінального кодексу. Я й не сперечаюся й активно беруся за прибирання. Совість розцінює це як відвертий підкуп, але трохи стишується. Навіть із задоволенням викручую ганчірку — у минулому чиєсь рожевеньке вбрання. Нічого, не так важко вигнати перші ознаки пустки разом із особливим запахом осиротілого без людей приміщення. Впораюсь. Любить Олег цю квартиру чи ні, а варіантів у нього небагато. Он, у ванній кімнаті в кошику для брудного одягу його сорочка лежить, на поличці — волога бритва. Будинок непомітно починає прив’язувати його першими ледь помітними нитками. Вони, будівлі, це вміють…
Не скажу, що прибирання — то моє покликання. Якщо вірити Тетяні, офіційній дівчині мого брата Романа, якраз навпаки. Та все ж, квартира гіршою після моїх зусиль точно не стає. Прикидаю, чи не варто винагородити себе чашкою чогось гарячого, бо саме нарила на кухні якісь пакетики чаю. Їсти не хочеться, мабуть, таки завдяки лікам. Але чом не привід перепочити? Вилізаю на стілець. Зазираю на верхню полицю кухонної шафки, не надто сподіваючись побачити щось путнє для чаювання. Але хтозна? Може, сухарики чи бублики віднайдуться? Автоматично стріпую рукою порох і наштовхуюсь… Тоненька папка майже злилася з полицею в одне. Якби не кілька збляклих плям від гуаші, я б не звернула на неї увагу.
Знаю, що чиню підлоту. Знаю. Але хто триматиме важливі папери в такому місці? Я ж і не думаю навіть зазирати до отого клятого пакету із «бізнес-планом». Це вже точно не мої клопоти. А ось сюди глипну лишень вкрай ока… Старанно клопочуся із чайником. «Ой, не варто таки влізати в чужі справи!» — стукає в скроні мудра думка. Та відмахуюся від неї, наче від набридливої мухи…
Зручніше вмощуюся за столом і відкриваю теку.
Не вмію я описувати картини. Про здібності до малювання годі й говорити. Та це зовсім не заважає чітко розуміти, що подобається, а що — ні. Отут відразу на думку спадають картини Джозефіни Волл. Знаю, дехто порівнює їх із надто барвистими листівками, інші ж списують форуми захопленими відгуками про вміння художниці передавати дрібні деталі на малюнках. Цікаво, оті самі коментувальники колись бачили малюнки юної художниці, підписані «Єва» з коротким розчерком на кінці, схожим на стилізованого птаха? Зараз не перевіриш. Кілька років тому хтось дбайливо прибрав їх з усіх сайтів, де публікувалися художники-початківці, що обирають фантастичні сюжети. Чесно? Я від Євиних малюнків ніколи не була в захопленні. Хоч і першою ладна посперечатися з тими, хто стверджував: Єва Торі — то така собі «анти-Волл». Може, і Волл починала з такого. І тому назавжди залишила на своїх картинах надто старанно прописані деталі фону та особливу манеру зображати волосся, коли кожне пасмо ніби живе своїм життям. Ми з Євою, схоже, були ровесниці. Я захоплювалася фентезі-малярством ще школяркою і не знала тоді нікого іншого, хто б так легко перетворював добру казку на жахіття, але на жахіття переконливі та яскраві. І ось зараз, сидячи на кухні Олега, я перебираю аркуші з тими малюнками.
… Он, дві гарненькі дівчинки схилилися над квіткою. Над ними — феї із крилами метеликів. Ідилія? Ага, якщо враховувати, що одна із подружок — напівпрозора. Чи то привид, чи якесь фейрі. «Справжню» малу то не бентежить. А от на обличчі жінки, що завмерла на задньому плані — неприхований жах.
На іншому аркуші спляча юнка. Над нею — сни, реальні, як і вона сама. Ви вже бачили таке і не раз. Придивіться пильніше й побачите ще одну деталь головоломки. Біля тендітної руки лежить золотиста пляшечка, надто мала, аби в ній зберігати алкоголь. Незвична тара більше пасує для ліків. Чорна кішка наполовину вилізла із туману сновидіння назовні. На її морді нема хижого виразу. Швидше, неприховане задоволення від вдалої оборудки.
Це — не копії, роздруковані на лазерному принтері, а оригінали, виконані фарбами та олівцями. От ще цікавий сюжет…
Ні, досить. На таке надивишся, а потім із підозрою приглядатимешся до знайомих пейзажів, вишуковуючи й там подвійне дно. Так описував свої відчуття від споглядання цих малюнків один мій знайомий. Хоч це і не завадило йому свого часу створити невеличкий архів робіт цієї Єви. І саме вчасно. Бо незабаром в Інтернеті, на одному з мистецьких сайтів, з’явилося коротке повідомлення, що Єва Торі загинула. Причина — нещасний випадок. Висловлюємо співчуття рідним та близьким. Хтось із тих рідних відповів лаконічно: «вдавися тим співчуттям». Того ж дня її картини почали зникати з сайтів.
Я дивлюся на ледь збляклі аркуші, і мені відразу починають відкриватися відразу кілька речей. По-перше, Торі — то не політична партія у Британії. Ті, хто захоплюється східною культурою, знають: це, по-японськи, птах. І не такі псевдоніми собі люди беруть. І ще, оте зневажливо кинуте Ільком в обличчя Олегу: «сестра-наркоманка». Ну, добре, Ілько вже своє за це отримав. Сказала б упевнено «з відсотками», бо він у реанімації, якби не згадала оте: «минулого разу, коли перед машиною на дорогу вискочило дитинча, він не встиг загальмувати, бо був надто п’яний». А хіба я ліпша від нього?! Таємниці порозгадувати захотілося? А тут — просто Олегове життя! Буденна історія: жила собі дівчинка, яка дуже любила малювати, і якій, очевидно, затісними видалися звичні рамки свідомості. Після невдалого експерименту вона тепер на кладовищі, старший брат звинувачує себе в цьому й обходить квартиру, де вони разом зростали, десятою дорогою.
От чорт, як же гидко від самої себе. Поспіхом запаковую малюнки в теку. Один аркуш вислизає. Підхоплюю на льоту. Цього малюнку мені бачити не доводилося. Той же акуратний підпис і дата у нижньому кутку. За два дні до повідомлення про Євину смерть. І назва малюнка, ледь не каліграфічно виведена на звороті: «Зозулята зими». Здогад ледь помітним серпанком влітає в голову.
