Нова стара баба - Денисенко Лариса (электронные книги бесплатно TXT) 📗
Життя набуло звичайного ритму. Ми забували провітрювати кімнати, мити підлогу хлоркою та намащуватися йодом. Славік добре вчився, йому все легко давалося, так само, як колись Наталі. «С чего ему худо учиться? Ты видела, сколько он жрёт?» – розважала нас своїми «логічними» викладами Зойка.
Насувалися часи змін, навіть я це відчувала, від цього відчуття я зіщулювалася, бо ніколи за моє життя зміни не приносили мені щастя. Де ж ці щастяноші, чому саме до мене вони не поспішають? Чому забарилися? Невже ніхто не передасть мені щастячка, хоча б на півжменьки?
Наталя, навпаки, була задоволена, роботи у неї прибувало, оплата також збільшувалася, але й тратилися ми значніше. «Найкраще, що ми можемо зробити в цей час, – почуватися здоровими», – казала Наталя.
Дякувати Богові, зі здоров’ям у нас все було в порядку. Щоправда, Славік якось захворів на дизентерію, з’їв немиту помідорку, яку поцупив у запилюженому ящику, коли ми стояли в черзі за овочами, але вже обійшлося. Відкололи, відпоїли, відгодували. «Хоть поймёт, что такое, когда жопа болит. А то ты ж его зацеловала, и по заднице его никто не лупил, так Боженька напомнил, что оно всяко-разно бывает», – казала Зойка.
Вона думала, що його робити. Спекуляції майже відійшли в минуле, хоча Зойка не кидала свої оборудки. Тому вона замислилася над власним виробництвом.
– Зоєчка, ну що ти будеш виробляти, га? Ти ж тільки купляла та продавала, то й зараз купуй та продавай, краще за тебе цього ніхто не робить, – улещувала її Наталя.
– Нет. Понимаешь, сейчас настоящее шанель никому не нужно. Дорого. Но многим надо выглядеть на все 100 и быть в шанелях. Вопрос, чего можно делать с этими идиотами? Понять, что они могут потянуть. В смысле цены. Это раз. Уразуметь, сколько их есть в киевской природе и прижопье. Два. И нашить им шанели столько, сколько они смогут купить. Три. Найти тех, кто будет это шить. Это – четыре. Что-то как-то вот так.
Зойка стала ходити швейними училищами, й незабаром утворилася команда. Свій пошивний цех. Тепер вона діставала кілька справді фірмових речей, а її дві бригади шили подібні моделі та прикльопували до товару фірмові лейбли.
Ще були люди, котрі займалися реалізацією, їх готувала Зойка. На фабриці «Киянка» вона домовилася брати трикотаж, котрий перефарбовувала, із цього шили «сексуальні сукні».
Першою носійкою «сексуальної сукні» була Наталя. Сукня світло-смарагдового кольору обтягувала фігуру, можливо, й не давала простору фантазії, натомість представляла поживу чоловічим поглядам та рукам.
Мені Зойка презентувала трикотажний костюм, стриманий та елегантний. Сама вона вдягалася жахливо, але цим не переймалася.
«Насувається ера змін! Щодня це ставатиме помітніше, як навесні – додається день. Усе стає іншим, ми вже інші», – філософствувала Наталя, відриваючи ще один календарний день-листок. Вона змінила зачіску, тепер її гладке волосся перетворилося на щось грайливе, одні пасма наче вивалювалися з-під інших, зачіска звалася «каскад».
Зойка сварилася стосовно постачання ґудзиків та змійок. Змійки відповідали за силует. Ще хтось із її кравчинь не розумів, що таке рукав «летюча миша», Зойка сама це пояснити не могла: «Это как рука старой толстой бабы, у которой провисает тело на руке, хорошо так провисает, сантиметров на пятнадцать – двадцать! Кой ляд ты у меня спрашиваешь, зачем это шить? Люди такое хочут – будем шить!»
Я перемазувала кремом коржі для медовика, сьогодні Славік закінчив молодшу школу, у нього також почнеться нове, майже доросле життя, нічого важливішого за це для мене не існувало. «Ба, хочу чаю! Йой! Торт!» – почулося його тупотіння та такий рідний ведмежатково-басовитий голос із кухні.
Того дня Зойка заповзла до квартири майже рачки, і я спочатку подумала, що вона п’яна. Нещодавно підпалили її швацький цех, добре, що не постраждали люди, але фінансова шкода була великою. Зойка ходила говорити з різними людьми, сварилася, просила, домовлялася і майже з усіма пила. Звичайно, це позначалося на її печінці, що була змучена багаторічною алергією.
Я допомогла їй підвестися, вона попросила, щоб я довела її до туалету. Змити за собою вона була не в змозі, і я помітила, що в її сечі кров.
– О Господи, – тільки що й промовила.
– Вот так, Варка, какие-то падлы сделали из моих почек биточек, бери записную книжку, ищи там Аркадия Михайловича, он на букву «п» или «в».
Я ледь дотягнула Зойку до дивана, вона осіла, зі стогоном, попросила маленьку подушечку під бік. У записній книжці було два Аркадія на «п» та на «в» і навіть ще один на «х». Мене кинуло в жар, бо я ніколи не вміла спілкуватися з цим «блатним» світом записної книжки Зойки, я навіть не знала, як представлятися!
Добре, що прийшла Наталя, миттєво зреагувала та викликала «швидку допомогу».
Наступного дня ми познайомилися з майором Діденком. Він опитував Зойку стосовно побиття та нападників. Вибачився, що навряд чи когось знайде та і взагалі не бачить підстав порушувати кримінальну справу (черговий «вісяк»), і не порушував би, якби йому не зателефонувала одна поважна людина, а ще одні поважні люди з іншого боку просили переказати Зойці в наполегливій манері, щоб не особливо рипалася.
Зойка гмикнула, вона була подібна на восьминога – зусюди стирчали крапельниці, катетери та щось ще, ніс був набряклим та синім, волосся обліпило череп.
– Я твои погоны майорские как увидела, служивый, сразу поняла: жопное дело. Или тебе дали под жопу, или меня взяли за мою. Ты не надрывайся, видишь, оно как складывается, ёп-папало-ногу.
Зойка сказала, що розуміє: ніхто не поверне їй гроші, ніхто не поновить цех задарма. Хіба що позичать, але виставлять такий відсоток, що мама не горюй. Її непокоїло тільки те, що на неї знову можуть напасти.
– Я-то уже старая баба, мозги у меня надёжно приклеены, а вот зубы – нет, почки тоже на какой-то гнилушке держались. Думала, что нужно найти дружочков и поговорить с ними, а теперь вижу – поговори с теми, кто мне рыпаться не советовал. Скажи, что Зоя всё поняла. А больше я тебя, служивый, ни о чём не попрошу. И тот человек, тебя вздрочнувший, тоже не попросит.
Більше Зойку ніхто не підстерігав, але справа її нищилася.
– Падальщики, – кивала Зойка у бік записної книжки. – У меня ещё ни один зуб не выпал, чуют мою беззубость, рвут мясо, пока не загнило, кто сколько может, то и урывает.
Цех за безцінь відійшов двом молодикам, зв’язки плуталися та обривалися. Але Зойка не лютувала, наче скорилася (це мене лякало найбільше). Вона нікому не телефонувала, ніхто не телефонував їй, шепотливо представляючись (скільки ж було на моїй пам’яті таких дзвінків – уночі, удень, під ранок).
Біля неї сидів Наум Львович, тримав її за руку та просив поплакати.
– Зоюшка, та что тот бизнес? Ну – таки да, ну рухнул. Так и Советский Союз рухнул, кто б такое ждал, кроме евреев, а? Поплачь, золотая моя, поплачь!
– Не дождётесь! – давала відсіч Зойка й не плакала, за неї плакав Наум Львович і дуже просив поїхати з ним до Ізраїлю подивитися на доньку, яка недавно народила йому онука.
Зойка ненавиділа Ізраїль, ця країна забирала чоловіків, котрим Зоя подобалася, але вона поважала Ізраїльщину за гарний смак.
Наум Львович звідти не повернувся, побачив своїх, на що ніколи не сподівався, бо рідна країна кілька разів не випускала його туди; й помер, сповнений ніжності та подиву. Він дожив до нового життя, інакшого, вільного, але воно, як норовлива коханка, зустрілось із ним, зваблюючи, кинуло оком і пішло, розбивши серце.
Що б я не намагалася кому розповідати, відчуваю сама, наскільки позначається на моєму мовленні читання романтичних новел.
Зойка сказала так: «Помер мой еврейчик, топчут его там свои, зарыли в свою красную землю, да и хорошо, тут бы жлобы по живому топтались, не ждали бы…»
Зойка три дні не вставала. Наталі поведінка Зоєчки не подобалася, однак вона не знала, як зарадити у цій ситуації. Нічого кращого не вигадала, ніж почати сперечатися. А у випадку Зойки та Наталі – це суперечка, а там і сварка. Попросили б Попелюшку розібрати все те по різних мисках зернятками – ніколи б не впоралася, бідненька.
