Нова стара баба - Денисенко Лариса (электронные книги бесплатно TXT) 📗
Наступного вечора у двері подзвонили, я відкрила, на мене дивилася Зойка та симпатичний чоловік нашого віку. Зойку я ледь упізнала. Вишнева сукня, мереживні манжети та комірець, брошка – вишня під горлом, білі ажурні шкарпетки під туфельки з перетиночкою. Ти подивися, міс Галичина!
– Вітаю, Барбаро! Хай Бог помагає, – промовила вона до мене. Добре, що я нічого не жувала, інакше б вдавилася.
– Вітаю, пані. Слава Україні! – долучився до привітань чоловік, певно, це – «дядечко». Він поцілував мені руку. Боже мій, як давно мені не цілували руку…
– Г-г-г, – сказала я.
– Героям Слава! – допомогла мені Зойка. – Ти що, ластівко, про нас геть забула?
Богородице, я потрапила в одну з п’єс Карпенка-Карого. Матір Божа, заступниця, що мені з ними робити, я нічого не приготувала, крім славкових гарбузячих оладок. Добре, що серпень, були яблука, груші, пиріг із малиною, були горіхи, мед.
Я вибачилася і сказала, що була дуже заклопотана, переплутала години.
– Нічого, ви порядкуйте, хазяйнуйте, а я зроблю, як ваша ласка, кілька колів.
– Із чого? Осик у нас тут немає, хоча відьми стрічаються.
Зоя хрипло засміялася. Дядечко привітно усміхнувся та показав мені телефонну трубку, що він витягнув її з портфеля. Звідти ж він дістав вишню на коньяку, цитрини та мармулядні цукерки й пляшечку кленового сиропу. Трубка мені нагадала рацію майора Діденка.
– Це, пані Барбаро, мобільний телєфон, зараз хочу набрати коліжан, цебто зробити кілька колів.
– Кол – це англійською, має на увазі – дзвінки, у нього своєрідна мова, якщо ти ще не помітила, – зашипіла на мене Зойка. Зойка – великий знавець мов.
Я почала збирати на стіл, Зоя заявила, що ми постуємо. Виявляється, від себе вона принесла дерунів та вареники з капустою. Дядечко, котрого звали Іван Новак, від Зойки шаленів. Мені ця жінка також подобалася, вишукана пані, пристрасна, хазяйновита, доглянута. Єдине що, це була не Зойка. Хто завгодно, але не вона.
Я на пана Івана не справила належного враження. Звичайно, він не казав того прямо, але було помітно навіть такій непроникливій особі, як я.
Зойка злилася і все підштовхувала його до мене.
– Ви знаєте, Іванку, Барбара – дружина дисидента, поїхала за ним до Сибіру, він сидів за політику, а вона підтримувала його національні ідеї, її навіть катували тамтешні москальські вишльопки.
Ну як, скажіть мені, я могла при здоровому глузді потакати цій маячні? Я постійно виходила – щось вимити, на щось подивитися, то мені почувся дзвоник у двері, то ще щось. Але Зойка смиренно тягла пана за мною.
– Вона може принести багато користі товариству, саме такі люди потрібні у новій Верховній Раді, вона дбає за національні інтереси, вона – справжня берегиня, та ви ж самі все бачите, еге ж? Крім того, вона знаний фахівець із аграрних питань, вчена-біолог.
Пан Іван казав, що все бачить і цінує, але мусить порадитися з коліжанами з конгресу українських націоналістів.
– Бачте, ми кожну кандидатуру аналізуємо, у вас, пані Барбаро, героїчна біографія, але наскільки ви хотові вмерти за справу? Наскільки ви хотові віддати нашій батьківщині все? Наші кандидати мусять бути пасіонаріями.
Пасіонарією була Зойка. Іван це прекрасно розумів. Однак Зойка вже обох нас ненавиділа за те, що свідомо або ні ми втягували її в процес, котрий вона приготувала для мене.
– Молодша сестра сідельце знайшла, коня запряга-а-а-а-а-ла, – підморгнувши Зойці, із натяком завела я. Співаю я жахливо. Думаю, пан Іван то помітив, але, як справжній дамський догідник, підтримав мій спів, варто сказати, що слів він майже не знав, але мелодію передав неймовірно чудово. Співав він казково, про таких кажуть: вік би слухала – не наслухалася.
Зойка грюкнула чимось під столом, я нахилилася подивитися і побачила її кулак. Я зрозуміла це: Зойка прощалася з цековською клінікою.
Мушу сказати, як би негативно я не ставилася до відносин Наталі з майором Діденком, вона змінилася на краще. Стала пустотливою, жіночною, кокетливою. Я такою ніколи не бачила свою доньку, навіть у дитинстві. Вона почала голити ноги, навіть купила якусь спеціальну машинку, вимазувала на себе банки крему, робила педикюр, ходила на аеробіку та, мабуть, уперше побувала на сеансі масажів обличчя й зробила медово-кавовий масаж тіла (я про таке навіть не чула ніколи); попросила Зойку, щоб та завдяки старим зв’язкам дістала шовкові панчохи.
Наталя стала менше працювати і майже не приносила додому матеріали для перекладу. У неї з’явилися улюблені парфуми, я досі пам’ятаю, як вони звуться, темноводні, насичені – «Paloma Picasso».
Коли майор телефонував – вона пристрасно шепотіла, сміялася якось інакше. Наталя могла годинами цілуватися з ним під нашими вікнами, вони ходили в ресторани, гуляли містом і не приховували своїх стосунків.
У мене складалося враження, що вона виставляє на люди своє грішне щастя і своє грішне тіло. Я вирішила, що помилилася, і незабаром майор Діденко, як би там його не звали, увійде до нашої родини. Однак я дала маху.
За місяць Наталя повідомила (як же сяяли її очі, Зойка це звала – «о, глазки полирнулись»!), що вона починає працювати в Міністерстві закордонних справ на дипломатичній посаді. Здається, донька ніколи не виглядала такою щасливою. Зізнаюся, я подумала, що вона скаже: майор Діденко розлучився та вони подали заяву, й незабаром на нас чекає весілля.
Потім з’ясувалося: Наталя робила все, аби майор прив’язався до неї чимдуж, а ще потурбувалася про те, щоб його дружина, батько якої працював в адміністрації Президента та виступав неформальним куратором МЗС, дізналася, що може залишитися без чоловіка.
Наталя зустрілась із Діденчихою, прояснила суть справи й означила ціну питання. Уже за тиждень вона здавала документи до відділу кадрів. Ні, це не любов. Мені було шкода майора, пам’ятаю його розгублені очі – очі хлопчика, котрого не беруть до гри, не надають пояснень, віднікуються, а самі образливо гиготять за спиною. Наталя повідомила, що не може взяти на себе такого гріха – залишити двох синів без батька. Він був готовий покинути дружину та взяти шлюб із Наталкою, він навіть говорив про це зі своїм духівником, колишнім інформатором міської прокуратури. Наталя не чинила з ним жорстко, вона чинила як завжди. Раціонально.
Коли я зауважила, що вона могла проміняти цілком реальне щастя на невідомо що, примарну роботу – мрію, адже стосунки для людини є важливішими, щоб хто не казав і не думав, то Наталя відреагувала різко: «Щастя? Ма, ти що, не дивилася класику? У нас щастя завжди крадуть, а от роботу вкрасти важче».
Якось пізно увечері, уже перевдягнувшись у тонку сорочку, вона сіла на моє ліжко і сказала: «Знаєш, хто виявився його дружиною? Пам’ятаєш одну із “саш”, котра звала мене “киця” і повідомила, що у мого чоловіка роман з триперною актрисулею? Це – вона. Діденчиха. Я не знаю, що мені сподобалося більше, розповісти цій хвойді про зраду її чоловіка зі мною чи нагнути її та її батька. Все, ма, тему закрито».
Мені завжди було лячно за її душу, навіть коли я не трималася за молитви, як за віжки (шкода, що Богу не можна сказати «тпрру» чи «пішов», хоча з нас, людей, станеться), але що я могла зробити? Піти до церкви і просити Варвару Великомученицю, щоб та пожаліла дитину її грішної тезки…
Славік прийшов зі школи із синцем під оком та презервативом з полуничкою (що б воно там, у біса, не значило) в одній із кишень портфеля. Він закрився у своїй кімнаті і не озивався. Зойка, стара бруква, знову виявилася правою. «Драчки и случки». Немає на те ради. Перехідний вік.
Нарешті Славік потішив вибагливу та прискіпливу Зойчину натуру (утім, це тривало трохи більше за мить), він повідомив, що збирається вчитися бізнесу. Нарешті, бо я непокоїлася, він рівно та добре вчився, однак особливої зацікавленості ні до чого не виявляв. Коливався, що обрати: Києво-Могилянську академію чи Торгівельно-економічний. Зойка пхикнула та сказала: обирати треба базар і починати «челночити». Десь років зо два, а вже потім піти кудись вчитися, якщо виникне така потреба. Славік сказав, що вчитися збирається не «купі-продай», а серйозному бізнесу. Зойка відповіла: «Чурбан ты неотёсанный, да весь наш сраный бизнес, ёп-папало-ногу, большой или малый, это купи-продай. Начинай с низов, познавай с азов. Сумеешь загнать народу хлеба и зрелищ, хоть вот жвачки, майки, свистульки да гондоны, народ тебя накормит и ублажит».
