Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові - Денисенко Лариса (чтение книг TXT) 📗
психологічним підтекстом. Можливо, що вони, ті обличчя з овальних рамок, звертаються до мене, але якщо
я хоч раз почую, як мене кличуть на цвинтарі на ім'я, то впаду нерухомий, такий само чорно-білий, як вони.
Це несправедливо. Може, комусь із них самотньо, хтось хоче щось спитати, хтось хоче мене попередити, розсмішити чи втнути щось більш-менш люб'язне, а я їх не чую, не хочу чути, бо мені шлунок скручує від
жаху.
«Це тому, що коли-небудь ми всі помремо, а хтось так само буде відвертатися від наших чорно-білих
застиглих облич. Це так сумно, нестерпно болісно», — Міра зітхає, це зітхання непомітне, як зітхання
привида. Я помічаю його лише тому, що вона притулилася до мене, на моєму плечі холоне її гарячий подих.
«Я не хотіла завдавати тобі смутку, лякати тебе». Мені потрібно сказати щось таке бадьоре, щось
оптимістичне.
«Та ти що, Еріко. Не верзи дурниць. Знаєш, яка я рада, що ми поговорили. Я ні з ким не вела таких розмов, навіть з Рудим, думала, що він почне насміхатися. Він такий, знаєш, любить посміятися над чимось. Крім
того, чого чекати від чоловіка? Розуміння та співчуття? Чи, може, зізнання у своїх власних жахах? То вже
нізащо. Добре, що ти в мене є. Хочеш, зараз я розповім тобі про мої страховиська? Про всі-всі страховиська?
Це буде чесно, до того ж надійшла моя черга».
Я нетерпляче чекаю на її розповідь. Хоча вона щойно образила чоловіків, сказала, що ми, чоловіки, ніколи
не зізнаємося у своїх страхах і кепкуємо з дівчат. Чи зізнався б я у своїх страхах, якби не був перевдягненим
у жінку? Не знаю. Чого доброго, я міг би зізнатись, я такий. Мені дедалі більше кортить почути її історію.
Але, щоб не видаватися в її очах цуценям, яке виглядає господаря, тому що боїться, що господар забув про
нього, я кажу, що спочатку треба щось перехопити. Щось смачненьке. Міра радо погоджується. Ще б пак!
Ми з'їли стільки несмачних страховиськ, що зголодніли.
Частина шоста
Забавки
Страховиська Міри
Ми поласували канапками, Еріка чудово готує, краще за все у неї виходять канапки та салати. Сьогодні це
були канапки з часником і тертим сиром. Вона так легко порається з господарськими справами, наче дихає.
Спочатку нарізала білого хліба. Не дуже тонко. Потім терла твердий сир. Вичавила пару зубців часнику.
Змішала часник та сир, вбила туди яйце, додала трохи солі. Потім намастила хлібці сумішшю й поставила їх
у духовку. Я тим часом зварила каву. Мені подобається варити каву. Рудий каже, що в мене кава виходить
запашною, міцною, такою, якою і має бути справжня кава.
«То зараз твоя черга розповідати», — нагадує мені Еріка, я бачу, що їй дуже кортить познайомитися з моїми
страховиськами. Я зволікаю, бо мені завжди бракує рішучості для того, щоб щось розповісти. Рудий каже, що в моєму стані треба пильнувати за кожним словом. «Слова завжди використовуються проти людей, так
було вчора, так є сьогодні, так буде завтра. Тому твій рот, як і державний кордон, повинен бути на замку»,
— так каже Рудий. Але я ж не прикордонник, мені важко постійно стежити, щоб не бовкнути чогось
зайвого.
«Я боюся дощів», — розпочинаю я. «Це тому ти тоді стояла і тремтіла? Тоді, коли ми вперше побачилися?
Не тому, що тобі було холодно, а тому, що ти боялася?» — відразу відгукується Еріка. Вона дуже уважна до
людей. Саме так, я тоді тремтіла тому, що йшов дощ. Величезний піднебесний водоспад. Він б'ється
краплинами об моє обличчя. Дощ тикається в обличчя, як мільйони цуценят мокрими носами. Сухе повітря
наповнюється вологою, і невідомо, як від нього сховатися.
Якщо побігти, наприклад, до переходу, все одно відчуватимеш його мокру присутність. Він прудкіший за
людину. Найгірше те, що я не можу нікуди бігти, мене наче паралізує, дощ мене водночас лякає і
причаровує, як удав кролика. Дощ жорстокий, йому байдуже кого відлупцювати, він не бачить ніякої
різниці: жінку, чоловіка, дитину, зовсім безпорадну комаху. Він — найжорстокіше природне явище у всьому
світі. Я так і бачу: ось я стою, мала і безпорадна, а мене поглинає вода, так само, як ми зараз поглинаємо ці
смачні канапки із сиром.
Цей страх перед дощем оселився в мені з дитинства. Я вже майже нічого не бачила, але твердо знала, чи піде
сьогодні дощ, чи ні. Для цього мені не потрібно було слухати прогнозів, не потрібно були визирати з вікна, вже не кажучи про те, щоб слідкувати за польотом ластівок. Я заздалегідь знала про дощ. Батьки зі мною
радилися, чи брати з собою на роботу парасолі, чи сьогодні погода обійдеться без дощів. Родичі дивувалися, як це в мене виходить. А для мене все було дуже просто: дощ пах так само, як мої страхи. Мені легко було
його впізнавати. Я звернулася до Еріки з проханням не коментувати й не перебивати мене. Так мені було
легше висловлювати свої думки.
На другому місці я б поставила м'ячі. Так, звичайні дитячі м'ячі, улюбленці всіх дітей, а також дорослих.
Колись я теж хотіла, щоб у мене був м'яч, червоний із синьою широкою смугою. Я мріяла про нього і бачила
дивовижні сни. За все моє життя жодний предмет не завдав мені стільки каліцтв, як м'ячі. Вони кривдили
мене постійно. Одного разу, коли ми грали у волейбол, м'яч, зламав мені пальця.
Ще одного разу хлопчик, який грав у футбол, влучив м'ячем мені в око. Прямісінько в праве око. Пам'ятаю, як ми з Рудим бігали й шукали щось холодне, щоб прикласти до ока, щось схоже на лід або холодну
металеву ложку, але нічого не могли знайти, було спекотне літо. Нарешті ми знайшли фонтанчик з
прохолодною водою, я схилилася, щоб вода остудила моє око. А я так боялася води, не просто води, а тієї, що ллється униз, для мене вона була тим самим дощем.
Щовесни хлопці з нашого двору здіймали пилюку, вони грали у вуличний футбол, для мене було
справжньою, нестерпною мукою проходити біля імпровізованих спортивних майданчиків, я так і чекала, що
ось-ось м'яч влучить мені в спину, скочить на голову, відіб'є нирки. Мене нудило від його веселого
стукотіння по асфальту. Серце вистрибувало з грудей. М'яч ледь чутно котився по землі, а мені здавалося, що це змія тихо підкрадається до мене. Сезон гри з м'ячем тривав довго: весна, літо, осінь. Лише зима
дарувала мені відносний спокій, я була їй щиро вдячна за це. Втім, годі вже про ті м'ячики. Я ненадовго
замовкла. Еріка так само мовчала. Вона поважає чужі прохання, а я просила її не коментувати.
«Ти помітила, що я ніколи не їм риби?» — вирішила я спитати в Еріки. «Ми знайомі не так давно», —
дипломатичне відповіла вона. Звісно, ми майже не знайомі, це правда, але мені здається, що Еріка дуже
близька мені людина. Однак мені ніяково таке їй казати, ніяково освідчитися Еріці в своєму ставленні до неї, бо я хочу, щоб вона почувалася вільною від мене, моїх забаганок, моїх сподівань, я не хочу навантажувати її
своїми сентиментальними почуттями до неї.
Я не їм риби тому, що панічно боюся риб'ячих кісток. У мене фобія щодо риб'ячих кісток. Навіть у філе
оселедця, яке сумлінно обробляють прибалтійські рибалки, я шукаю риб'ячі кістки і коли знаходжу навіть
найменшу кісточку, відразу задихаюся, як від нападу астми. Звісно, що народження цього страху відбулося
в моєму дитинстві. Все, якщо дуже захотіти, можна відшукати в дитинстві, тільки б не зраджувала пам'ять.
Мій батько — рибалка, завзятий рибалка. Найкращий відпочинок для тата — з вудочкою десь на березі
річки або в гумовому човнику посеред озера. Картинкою на стіні я бачу його нерухомий силует. У роті
цигарка, на голові старий фетровий капелюх, у руках бамбукова вудка, за його спиною засинає або
прокидається сонце. І я змалку обожнювала ловити рибу. Першу свою рибину, маленького карасика, я
спіймала, коли мені було три рочки. Батько нанизував мені черв'ячка, я закидала вудку, й одного разу
