Михайлик-джура козацький. - Пригара Марія (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
-Івашку! — гукнув Михайлик на весь степ.
Той скочив з коня, побіг назустріч. Ой же як схуд, вигнався за зиму! Червоний шрам з-під шапки — до самої брови.
-Івашку! Батько Мехтод у вас?
-Батько Мехтод? Ні, немає...
-Де ж вони?
Михайликові й руки опустилися...
НА МОРІ
...Що на морі Чорному, На камені білому Сокіл-білозорець Квилить-проквиляе.
От уже котрий день не йде з голови давня-предав- ня, сто разів співана дума... Михайлик, зіщулившись, сидить коло облавку, великими смутними очима поглядає на море, дивується, що це він пливе з братчиками в похід. Одна за одною біжать без кінця й краю зелені, мов скляні, хвилі, здіймаються горбами; нема серед них білого каменя, не видно й сокола-біло- зорця.
Летіли слідом чайки — кигикали жалібно, ніби прощалися, але й вони відстали, не схотіли, мабуть, залітати далеко в море.
Михайлик знов і знов перебира в думках, як усе сталося. Тоді, на хуторі, він мало не стерявся, хотів бігти зараз же на Січ — допитатися в кошового, де батько, але дід Матвій відрадив. Батько, сказав, пішов у дуже далеку дорогу,— може, прийде до літа, а може, й ні...
А як зовсім не прийдуть? — спитав Михайлик тремтячим голосом.
Дід Матвій зітхнув:
-А ти не думай. Прийде!
І тут закурив дим у степу. Всі хуторяни сипнули за ворота й спинилися мовчки. Один за одним здіймались чорні стовпи на обрії. Козацькі бекети запалили смоляні бочки на могилах: то був знак, що Січ скликає козацтво в похід. І справді, ще до смерку примчав гонець з сусіднього зимівника, сповістив, що кошовий Бородавка рихтує вісімдесят байдаків — іти морем на Туреччину; охочі хай скачуть зараз же на Січ, товариство відпливе за три дні.
Дев’ятеро молодих козаків поскакало вранці з хутора найбистрішими кіньми, десятим скакав Михайлик. Не було б, кажуть, долі, та лихо помогло: він зразу надумав, що робити...
Івашко ридма ридав, просився й собі, але дід відрубав: ні! Коли, мовляв, дурний розум виб’ю, тоді пущу, а Михайлик,— нічого не вдієш,— хай уже їде!
Баскими кіньми духом домчали до перевозу, поромом перехопилися на той берег.
На березі ніде було пропхатися: вся Січ вийшла вантажити байдаки. Козаки котили по дошках бочки з водою, з сухарями, з пшоном, з сухою рибою, з порохом; тягали невеличкі гармати-фальконети, приладновували їх на облавках по чотири, по шість на човен. Курінні отамани стояли над душею, квапили братчиків, хоч ті без того із шкури пнулися: часу лишалося обмаль.
Хлопці одразу відстали, пішли шукати Канівський курінь, що з ним мали йти в похід, а Михайлик став протискуватись між козаками, виглядаючи Бородавку. Осьде він — ходить по мокрому піску, обдивлясться припнуті до паколів навантажені байдаки, що глибоко осіли в воду.
Широке обличчя схудло, вилиці випнулись, малі очиці горять колючим, сухим блиском.
Зненацька Михайлик розгубився. Як його підійти? Прожене, знайшов, скаже, час... Та, ніби відчувши його погляд, кошовий оглянувся. Тінь посмішки скривила пошерхлі губи.
-А, це ти? Про батька питати прийшов?
Знову, як тоді, стало гаряче всередині.
-А ви скажете?
-Не скажу, бо й сам нічого не знаю. Щось інше спитай... Мерщій тільки: бачиш — ніколи.
І враз Михайлик наважився: наче стрибнув униз головою у воду.
-Пане отамане... Ви ж мене отоді... за джуру хотіли...
Кошовий звів угору кущуваті брови.
Надумався — саме впору. Позавтрому ж відпливаємо.
-Я з вами...
І злякався: от зараз гримне! Але ні — глянув, мугикнув:
-Мені скигліїв не треба.
-Я не скиглій!
Знов — хтозна-чому — колючії очиці потепліли.
-Ех, ти... козак. Гаразд уже! Скажи там моїм хлопцям, що пливеш зі мною. Або ні: біжи перш погукай мені Супруна Мусія — курінного з Калниболот- ського — знаєш?
І до вечора зраділий Михайлик бігав, кликав то курінних, то сотників, ходив скрізь за кошовим, як прив’язаний, боявся присісти на піску відпочити.
І от — пливе в морі. Вже не батьків син — козацький джура. Тридцять весел зліта вгору одним помахом, падає, не хлюпнувши. Веслярі гребуть щосили, тільки краплі поту скочуються на вуса.
Байдак сидить у воді глибоко: сім десятків козаків у ньому й вантажу багато, якби не в’язки очерету, досі б уже й хвилю черпнув. Проте мчить, як вітром гнаний, хоч вітерець — вологий, солоний — ледве подихає.
Решта байдаків розсипалася без ладу, пливуть — котрий збоку, котрий десь позаду. Кошовий свисне чи рукою махне — всі опливуться до нього, їх одразу й не вгледиш: одне, що сидять глибоко, а друге — сонце Криє блиском, одбивається од хвиль, сліпить очі.
Михайлик зітхнув, обвів очима козаків. Усі свої, усіх знає ще з Січі. Он рудовусий Степан, якого стрів тоді з кошовим у степу. Сидить боком на лаві, зашива подерту на паси сорочку, підставляючи сонцеві широкі волохаті груди. Коло нього — поляк Стах. Сонце спекло його, мов рака, тільки брови біліють на червонім з широкими вилицями обличчі.
Він мов прилип до Степана, хоч той бурчить на нього з ранку до ночі — муштрує по-своєму. Він і прізвисько приточив Стахові: Ляшок.
На Січі всім дають прізвиська, а як коли, то й ім’я міняють; так ведеться, мабуть, ще з тих часів, коли перші козаки збудували для захисту першу Січ на Хортиці.
Стах відчув Михайликів погляд, широко всміхнувся йому, кивнув на море: глянь, мовляв, яке диво!
Ще б пак не диво! Михайлик перехилився за облавок, занурив руку в воду! Ти диви! Спекота, хоч голяка сиди, а вода холоднюща!
І враз схаменувся, мало не скрикнув: коло самої руки виринуло гостре чорне рило. Круглі оченята блимнули весело, наче підморгнули. Гнучке, довге тіло вискочило з моря, перекинулося, звилося колесом, пірнуло, скочило знову. За ним виплигнуло друге чудисько, третє, четверте, такі утнули танці, що байдак почало кидати з хвилі на хвилю. Михайлик захлинувся.
-Ой, що це?
Один з веслярів посварився на плигунів веслом.
-Морські свині. А бодай вас — ще байдак перекинете.
-А вони кусаються?
-Наче ні. Хто їх знає...
Старий козак, дід Демид, що сидів коло Михай- лика, похитав головою.
-Це мудрий звір, сину. Бува, що людину рятує.
-А як рятує?
-Підпливе, коли тоне, й підхопить на спину...
-А тоді?
-А тоді до берега везе...
Михайлик і рота роззявив. Ану ж, якби стрибнути зараз у воду — підпливе оте страшило чи ні?
Тим часом повіяв свіжий вітер, погнав по морю білих баранців. Напнулося вітрило, що досі мляво звисало із щогли, байдак побіг швидко, то здіймаючись на водяні горби, то пірнаючи в ями. Хвилі захлюпували через облавки, обливали холодним дощем. Козаки закуталися в киреї. Тільки кошовий, мов не чув вітру й солоної зливи — стояв коло стерничого, пас очима човни, що ховались за хвилями. Не раз траплялось, що розкидала буря козацькі байдаки по всьому Чорному морю, вивертала весла з кочетків, зривала вітрила, гнала запорожців живцем у бусурменську неволю.
Проте зараз вітер-горішняк віяв рівно, на бурю наче не скидалося. Братчики заходились обідати: хто гриз тараню з сухарем, хто сьорбав соломаху, розколотивши підсмажене борошно з водою.
І враз усі покинули їсти: з правого боку замаячив удалині корабель. Спершу ледь помітний, як тінь, він зростав край неба дедалі швидше, ішов хутко,— мабуть, на веслах. Бородавка глянув у прозорну трубу, що висіла в нього на поясі, й потемнів: на щоглі зеленою латкою майорів турецький стяг.
Мов у степу, покотилося понад морем козацьке «пугу-пугу». Хорунжий Міняйло, здоровий, як дуб, став, ухопившись за щоглу, замахав корогвою.
У відповідь замахали з найближчого байдака, з другого... з десятого... Усі човни попливли до отаманського, зупинились, хитаючись на хвилях. Сонце світило на засмаглі мокрі обличчя, на темноверхі шапки: в поході козаки стереглися, не вдягали кольористих шапок та жупанів, навіть дула мушкетів змочували розсолом, щоб не грали на сонці.
Міняйло, що мав голос, як козацька сурма, прогудів наказ у стулені трубкою долоні — байдаки хутко розбились двома ключами. Менший — п’ять байдаків — поплив назустріч ворожому кораблеві, більший — на чолі з отаманом, звернув ліворуч.
