Михайлик-джура козацький. - Пригара Марія (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Михайлик, зблідлий, похололий, вчепився за облавок — аж пальці защеміли. Байдаки мчали, мов якийсь казковий Гонивітер-Крутивус дмухав їм услід: от уже ледве можна вловити помахи весел, тоненьку, мов шпичка, щоглу, яка пірнає серед хвиль...
Нема... Щезла...
На кораблі, мабуть, одразу запримітили козацькі човни: він звернув, поплив швидше. От над ним знялася хмара диму, розкотився далекий грім — ударили гармати.
Бородавка міцніше притис трубку, на вилицях забігали жовна.
Ні! Пішло ядро мимо! Стовп води знявсь над морем. Байдаки розсипалися навсібіч, мов гуси, ще додали ходу.
Знову вдарило з корабля: не одна гармата—кілька.
Обличчя кошового сіпнулось: козаки, що стежили за ним, похмуро перезирнулися: оце вже не минуло! Хто ж то впав з розтрощеного байдака, зчервонивши кров’ю хвилі, хто пливе, розтерзаний, покалічений, змагається із смертю? Не взнаєш — не видко...
Ще і ще розкотились постріли, тягнучи за душу.
І враз Бородавка опустив руку з трубкою, зітхнув на повні груди.
Допливли хлопці!
Михайлик розтулив закляклі, збілілі пальці. Ох, що там діється зараз! Підпливли козаки, вчепилися гаками за облавки, сипнули на корабель — і закипіла, завирувала січа.
А на лавах, коло весел, брязкотять кайданами невільники, чорні, висхлі... Здіймають руки, волають-го- лосять, щоб бігли до них, розбивали кайдани. Братчики, ріднесенькі, не баріться, рятуйте швидше! Уже сили немає терпіти!..
Зненацька покрик прокотився над байдаками: над кораблем схопилася чорна хмара диму. Важко гримнули вибухи — один, другий... Корабель удалині почав тонути.
Поволі, знехотя поринав у воду, сідав, занурювався глибше й глибше. От уже тільки щогли стримлять з води. Ще трохи — й вони зникли.
Зблідлий Бородавка не відривав трубки від ока. Що ж сталося? Невже якийсь турок, побачивши, що рятунку нема, пожбурив з одчаю вогонь у бочку з порохом: хай гине й корабель, і козаки, що напали на нього? Так воно, певне, і є!
Та невже всіх братчиків повбивало: не врятувався ніхто?! Хоч як ворожи — не вгадаєш...
І враз напружений зір вловив на погибельнім місці якийсь рух. Дві тоненькі шпички-щогли затанцювали, закружеляли навколо. Певне, таки вціліли два човни, й козаки плавали зараз у бурунах, витягали з води, хто лишився живий. Не дуже їх, мабуть, було багато; от уже щогли стали віддалятися й наче розтали, загубилися в просторі...
Назад, до своїх, козаки не повернулися, попливли, куди їм сказав кошовий.
Бородавка важко опустився на лаву. Ще тільки похід почався, а двох сотень братчиків як не бувало.
Його наче придушило тягарем. Сидів, понурившись, мовчки дивився собі під ноги.
Понурилися й запорожці.
Шкода хлопців! — перший прогудів Степан.— А проте смерть дорогу знайде. Аби пам’ять була...
Степан казав те, що в кожного було на думці. На утлій волосинці висіло козацьке життя, але козаки не боялися смерті, кепкували з неї, може, тому, що вона завжди стояла в них за плечима.
Усі заворушилися, загомоніли. Веслярі дужче налягали на весла, бо вітер став ущухати, вже подихав ледве-ледве.
Михайлик раптом згадав — обдер три здорові тарані, набрав у пазуху сухарів з бочки й, хапаючись однією рукою за козацькі плечі, став пробиратися до Бородавки.
Ось... Ви ж не їли...
Той кивнув, узяв їжу, не дивлячись, став обгризати суху рибину, все так само міркуючи про своє.
Михайликові раптом подумалось, що в кожного є лихо,— пече, сушить серце. Он і кошовому не дає спочину: наказало зломити королівську заборону, погнало в трудний похід.
А що то за лихо — хіба спитаєш?
Він примостився на бочці коло облавка, сумно задивився на море, що геть принишкло, вгамувалося й, ніби хизуючись своєю красою, стелило козакам шовкову дорогу, помережану призахідним промінням.
Край неба, десь за жмутками зарожевілих хмар, озвалися стогнучі голоси, пливли ближче — жалібні, на диво знайомі.
Козаки задерли голови. Так і є — лелеки! Летять запізнілі ключі з далекого вирію—додому, на Україну, на ясні зорі, на тихі води, кудись на Київщину або Чернігівщину, де оце тільки зараз прокинулася весна.
Хоч як потомились, а бач, не схотіли спочити де- небудь у турецьких плавнях або на відлюдних скелях, линуть на одчай душі, проти ночі, аби швидше, аби долетіти...
Небо потемніло од розкинутих довгих крил, жалібні поклики залунали над головою. І раптом — нечувана річ! — звідкілясь, з ледь потемнілого неба, впала на бідолашних лелек орлина зграя. Залунав лютий клекіт, полетіло, кружляючи, пір’я. І вже перший довгошиїй птах з розбитою головою грудкою звалився в море: за ним ще і ще...
Та лелеки хутко отямились і стали боронитися. Били нападників довгими дзьобами, цілячи в голову, нападали гуртом, намагалися підім’яти, зашарпати.
Ось п’ятеро налетіли на орла, почали дзьобати щосили, скубти пір’я. Той заклекотів невдоволено, знявся вгору. Але зараз же каменем упав на лелеку з пораненим крилом, що, шукаючи рятунку, спустився низько, майже до самої води...
Тут уже Михайлик не витримав, скрикнув: «Ой, дайте лука!»
З тонким посвистом шугнула стріла, вп’ялася в орлину шию.
Братчики заворушилися, загули: «Молодця!» То тут, то там тенькнула в дужих руках нап’ята тятива, одна за одною злетіли стріли. Підбиті хижаки важко падали вниз, силкуючись втриматися на широко розкинутих крилах.
Вцілілі орли з гнівним криком знялися в височінь, зрозумівши, мабуть, що програли бій. Деякий час ширяли, взолочені сонцем, потім наче розтали: хтозна, де й поділися.
Певне, полетіли в свої орлині сховища, на гори та бескети.
Пошарпані лелеки безладно кружляли над морем, немов виглядаючи вбитих товаришів,— та враз на покрик ватажків стали шикуватися двома ключами: знов полетіли вперед, витягши довгі шиї. Стогнуча скарга потроху завмерла над морем.
Незабаром прийшла ніч, розгорнула м’які темні плахти, вповила тишею воду й небо. Байдаки без плескоту сунули в темряві, несхибно прямуючи до узбережжя, козаки вгадували путь по зорях. Михайлик і собі дивився, дивився на зорі — великі, на диво іскристі, та й задрімав, схилившись головою на облавок, чиясь дбайлива рука прикрила його киреєю.
Прокинувся од стишеного гомону багатьох голосів: байдак вже не плив — стояв коло берега, похитуючись на дрібній хвилі. Навколо, ледь видні при світлі пізнього місяця, роїлися човни. Чути було, як неподалік хтось похапцем, заникуючись, оповідає:
Курінний як торохне шаблею в двері, а звідтіль як не вискочить турок, як не пожбурить, гемонська душа, горщика з приском, курінному межи очі! Курінний сахнувся, а горщик і влучив простісінько в бочку з порохом — там їх дві, а може, й три стояли коло гармат. Ми й незчулись, як гахнуло...
Ой, це ж оті два човни припливли! Хтось розказує про вибух!
Михайлик підхопився, витяг шию, силкуючись роздивитися, хто саме, але побачив тільки темну постать: оманливе місячне світло плутало, стирало обриси. Високий змучений голос поспіхом доказував:
Тут таке знялося... горить усе... корабель тоне... Нас побило, геть порозкидало... Мене дошкою по голові як торохне! Спасибі, хлопці з води виловили — й ще, може, з десяток: були б пішли на дно риб годувати.
-Ану, тихо! — почувсь приглушений окрик кошового,— Один за одним — на берег і — до брами!
Одразу змовк голос, заплескотіла, захлюпотіла вода, залунав по березі шурхіт сотень ніг.
-Гей, джуро!
Де й сон дівся.
-Я тут!
-Зостанешся в байдаку. Пильнуй, щоб не наскочив хто. Гляди ж: прогавиш — голову зрубаю!
-Я не прогавлю...
Тремтячими руками намацав мушкета: гаразд, що завидна поставив коло себе.
Братчики одразу щезли, мов крізь землю провалилися. Михайлик до болю в очах втупився в передсвітню млу, прошиту тьмавим місячним промінням. їй- богу, щось ворушилось у ній, повзло, скрадалося до байдака! Руки самі стисли мушкета. Тільки-но підповзе трохи — стріляти!
Шурхотлива хода почулася на березі: чиїсь кроки чапали, ближче, ближче... Хлопець схопився, націлився.
