Предок - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн читать бесплатно .TXT) 📗
Грицько стояв, не рухаючись, немов у сні йому привиділось.
— Івасику, голубчику, глянь, глянь на мене, серце моє! — говорила пестливо Ганна до дитини, огортаючи руками, але хлопець мовчав... І Ганна замовкла разом: разом в ній щось перемінилося.
— Вмер, вмер, ой боже,— заговорила вона вже іншим голосом.— А я ж тобі казала: зостаньмося в корчмі ночувати; адже ж я тебе прохала, а ти не послухав, а він умер, змерз,— несамовито казала вона, держачи хлопця й простягаючи чоловікові.
Грицько стояв несамовито. Попередня злість та нудьга разом підкотилися під серце.
— Ганко, мовчи! — крикнув він раптом.
— Не замовчу, це ти його вбив, от на, вмер, от,— кричала своє Ганна.
— Ганко! — крикнув знову Грицько. В руках його опинився ціпок, з яким він ішов. Грицько незчувся, як замірився і вдарив жінку по голові. Та скрикнула і впала на сніг, на огнище.
Цей крик вразив Грицька, він опам'ятався, й запал його зник разом. Далеко кинувши свого ціпка, він кинувся до жінки й став її підводити, але та важко хилилася знову. Насилу підвів її він обіруч: Ганна не стояла й хилилася, мов нежива. Серце в Грицька заколотилося й дух сперся. Він присунув її до огню, грів, тряс, ворушив. Ганна лежала з дитиною на руках, в обіймах, нерухома, тяжка, одубіла. Вона теж була мертва, як і дитина.
Ця страшна новина наче памороки забила Грицькові й відняла сили; випустивши Ганну долі, він і сам без сили, не чуючи себе, опустився на сніг.
Так пройшло кілька часу. Багаття розгорілося; гілля весело палало, шиплячи, тріскаючи; полум'я високо підносило блискучі язики, освічуючи цю чудну й страшну картину: мертвих і над ними — живого, що не ріжнився тепер нічим від мертвого. Тільки не було кому дивитись, не було кому жахатись. Ліс стояв навколо холодний, німий, струшуючи з гілля дрібки снігу на Круків. Що йому до горя, до криків людських? Вони минуть, як і все минає. Буде нова весна, нова зима, нові люди будуть метушитися під дубовим гіллям...
IV
Грицько посидів так з годину, не чуючи ні холоду від снігу, ні спеки від багаття, не чуючи нічого. Страшна думка, що він убив жінку, шкульнула нарешті його, розбуркала й розбудила передусім почуття страху й власної охорони. Не стямившись добре, механічно почав він розгортати сніг; виривши яму, поклав туди жінку з дитиною, закидав гілляками, що були назбирали удвох, і присипав снігом. Цю роботу зробив він швидко, прихапцем і, втомившись, знову сів коло цієї нової могили.
Аж тепер тільки почув він своє горе, і нещаслива пригода стала ясно перед очима. Серце нило, боліло від жалю, й від тяжкої муки вився він, як вуж... Він любив свою жінку, любив щиро, хоч і доводилося часом сваритися, лаятися з нею. Він на цілім світі був чужий, волоцюга давній, чужениця; в жінці була його сім'я, його рід, його село — все, що було свого, рідного на світі,— так тепер здавалося йому,— і все воно зникло, пропало довіку, і через нього самого; він сам загубив свою долю, своїми власними руками знищив свою єдину підпору, розбив своє життя...
Ворон закрякав над головою й розбудив знову Грицька. Він оглянувся — вже розсвіло; крізь стовбури і гілля дерев видко було сіру смугу неба. Огнище згоріло все і вкрилося сивим попелом. Грицько став на ноги й оглянувся ще раз. «Треба йти,— подумав він,— треба кудись тікати!» Він підняв на плечі свого клунка, що лежав коло нього, але за хвилину знову скинув з себе. Йому захотілося ще раз побачити жінку й дитину; він не міг уявити собі їх, аби стали перед очима; коли пригадував їх, ввижалося щось чудне й непевне. Він миттю скинув гілляки, обережно стер руками сніг з Ганниного лиця й хлопця. Ганна лежала навзнак, міцно притуливши до лона сина; вона зблідла й одубла, сльози замерзли на віях, і на лиці зосталося те ж горе, той же жаль, як і коли вона ридала й дорікала Грицькові.
Грицько стояв навколішки, нагнувшись, й дивився. Потім раптом схопився, перехрестив небіжку, згромадив знову гілляки й хутко, забувши свого клунка, пішов геть з лісу, не оглядаю чися.
Він вийшов на край лісу... Недалеко хруснули гілляки й межи деревами показалася коняка, запряжена в санки, за ними друга. Грицько не скоро завважив їх і, завваживши, разом спинився. Погонич, що йшов спереду, панський парубок, що їхав в ліс по дрова, оглянув Грицька неймовірно — де він узявся тут у лісі?
— А що це ви тут робите, дядьку? — спитав він Грицька.— Куди це ви йдете?
— Я... в село...— сказав той, розгубившись і забувши, як звалося село.
— В яке село? В Марківці?
— Еге, в Марківці,— згадав Грицько.
— А чого ж вам у Марківці? Ви не марко-вецькі, я вас не знаю; що ви тут робите? допитувався хлопець все сміливіше в цього чудного несамовитого чоловіка. Він кинув свої сани й, узявши Грицька під руку, пішов тими слідами, що проробив Грицько. Той мовчки йшов за ним.
Швидко побачили вони перед собою загасле огнище, клунки серед притоптаного снігу. Грицько, побачивши клунки, несвідомо кинувся до них, але хлопець притримав його й сам став розбирати їх. Грицько стояв коло його й дивився на клунки, наче вперше їх бачив. Оглянувшись навколо, хлопець придивився й до купи гілляк, присипаних снігом: вони надто стирчали. Він поворушив ногою, далі став розкидати руками.
— То я вбив, я! — закричав раптом Грицько, коли ще хлопець і не відкрив небіжки.
— От воно що! Максиме, гов, іди, держи!
Грицька зв'язали й відвезли в село — до
Марківець звідти було тільки з верству. Грицька розпитували, але він не хотів розказувати про свою пригоду.
— Вбив та й годі! — відказав він.
Два дні просидів він замкнений у панській коморі, потім возом відвезли його до міста. Сніг уже пропав на дорозі; після тієї метелиці знову стояли теплі дні, вже чисто весняні. Круки поспішили зі своєю втечею на яких два чи три дні!
Грицька посадили в міську «вежу», серед ринку. Ярмаркова метушня й гук лунав кругом Грицька, а той ждав свого часу. Він не думав про майбутнє, не міг навіть його собі уявити; тільки минуле мучило його. Він згадував Ганну ще дівчиною-наймичкою, потім жінкою; бачив перед собою пригоду в лісі так виразно, так живо: трохи не чув, .як тріскали, шипіли гілляки... Ці спогади вражали, лякали його, й він не знав, як втекти від їх.
Взяли його до слідства. Грицько оповів щиро своє життя: він був з Литви, з-під Новгородка, батька його звали Степан Кривий, його самого— Грицьком. Тому п'ять років, як він втік звідти в Ковельське староство, звідти під Володимир, там був парубком і оженився.
Як звичайно, не задовольнившися тим, Гридь-ка взяли на тортури — розтягали, прив'язували за ноги шнуром, припалювали залізом і огнем; так пройшло три дні. Грицько казав одне в одне, не міняючи й слова. Тоді суд видав свій декрет. Там, «пам'ятаючи болсу заповідь: «не убий», і вважаючи, що за виною того убийці три душі зійшли з цього світу» (бо жінка Грицькова на той час була вагітна), постановив суд звести з світу й четверту: «аби той «забойця», неробочий Грицько Кривий, мечем був стятий, тіло його потім на чверті розтято й на шляхах, на чотирьох місцях на палях виставлено...» Це мало статися другого ж дня, бо як на те трапився в місті саме на той час кат, позичений для якоїсь іншої екзекуції в столичнім місті Луцьку, що по тій екзекуції пропивав заслужені гроші в міських шинках.
Страшний декрет не залякав і не вразив Грицька. Йому хотілося тепер одного лише — втекти від страшних своїх спогадів і тих образів, що його мучили. Він висповідався в панотця й причастився, й уночі йому приснилося, ніби жінка бавиться з дитиною, голосно розмовляючи з нею; він чув, як плескала вона долонею по голому тілу дитини, підкидаючи її. Грицько прокинувся й, не повіривши собі, встав з лавки і пішов до дверей, але тьма стояла навколо, і він вернувся знову на лавку. Вже світало, на ринку було чутно метушню, рип возів. Грицько згадав, який день настав; йому здалося,ніби щось холодне й темне лізе на нього, й він вкрився свитою.
За кілька годин його вивели на ринок. Багато цікавого люду тислося навколо шибениці, покинувши свої вози й свій торг. День стояв чудовий: вогкий, ясний, повний нового, весняного життя й сили. Сонце золотило цю купу людей і шибеницю посеред неї, щоб і вона веселіше виглядала. Грицька вивели, віддали в руки ката, все впорядкували як слід. Тяжко вдарив катівський меч, віддавшися відгомоном по цілому ринку. Кінець!..
