Предок - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн читать бесплатно .TXT) 📗
Сам отець Кирило був великий книжник, але не великий господар. В своїм часі він був улюбленим учнем Іова Борецького, тодішнього ректора Братської школи, пізнішого митрополита, і намірявся віддатися науковій і зв’язаній з тим духовній діяльності, забирався до постриження, аж разом всі ці плани розбили чорні брови дівчини, доньки тодішнього бурмістра київського пана Матвія Мачохи. Кирило пробував перемогти себе, на цілі місяці тікав з Києва, мучився і сох і, нарешті, втративши надію перебороти своє серце, махнув рукою на свої плани й оповів свою біду Борецькому. «Милостивець і меценат» братських спудеїв (так названий він в написі на гробі), пожалкувавши над втраченими почасти надіями, визвавсь одначе сам висватати своєму улюбленцю пишну патриціанку. Йому пощастило, і за кілька місяців Кирило Іванович вже празнував своє весілля, а невдовзі висвячений був на священика. Іов, ставши митрополитом, приділив його до кафедри, а по смерті тодішнього протопопа отець Кирило зостався при цій церкві протопопом.
Кирило, закинувши гадки про монашество, не закинув своїх наукових інтересів. Він уславився в Києві, як дуже начитаний богослов і завзятий бібліофіл. Серед книжних і просвітніх інтересів тихо пролітало його життя, закаламучене двома лише тяжкими пригодами: смертю його милостивця Іова, котрого незвичайно любив і був йому безкінечно відданий, і смертю жінки, що вмерла через рік пізніше, лишивши йому маленьку донечку Настусю. З тих часів життєві інтереси отця Кирила ділились між бібліотекою й донькою, котру дуже кохав.
III
Грицько застав отця Кирила в родиннім кругу: був у нього швагер, син небіжчика Ма-чохи, що того року був райцею, з родиною своєю, і ще якийсь свояк. Грицька повітали як добре знайомого. Отець Кирило стрічав його дуже радо. В нього давно був уже план — із ним він не вагався поділитись із свояками,— що як воно буде добре, мовляв, якби Грицька женити з Настусею: було б кому передати свої .книжки й свою роботу. Отця Кирила немало 'мучило те, що він не мав сина, і хоч навчив свою Настусю не тільки читати й писати, але — що вже зовсім виходило дивно — навчив і латині, одначе розумів, що вона його не заступить.
За обідом піднялася розмова й зараз же перескочила на Хмельниченка. Отець Кирило і Мачошенко знали його особисто, пам'ятали й старого Хмельницького, що був підстаростою за небіжчика Даниловича. Добре пригадували участь Богдана в повстанні Павлюка, коли він був військовим писарем. Мачошенко, покладаючись на незвичайні здібності Хмельниченка, пророкував велике значення його замислу.
— Народ заворушився вже, бачу. Немало й нашого міщанства, мабуть, потягне: он ті ре-меснички молоді, що собі чуприни підголюють та вуса по-козацьки запускають. Та й у вас у Братстві, пане Пісченку,— засміявся він до Грицька,— знайдеться, певно, немало охочих проміняти перо на шаблю.
— Що ж, воно не дивно, пане райцю: кожному свій народ милий. І я, коли б на те пішло, не від того був би,— додав він, скинувши оком на Настусю, що змарніла якось за ці дні, неспокійно прислуховувалася до цієї розмови й тепер, на ці слова, разом зблідла.
— Ти? Пішов би в козаки? — здивовано запитав отець Кирило і додав з обуренням: — А не забирай собі в голову того: твоя річ книжка та перо!
— Inter arma silent musae (під час війни замовкають музи),— відповів Грицько.
— Silent, sed non belligerant (замовкають» але не беруться до зброї),— відповів йому в тон отець Кирило.— Ти вже, якби раз пішов на війну, попрощався б уже з наукою, це певно знай: одне з другим погодити не можна. І я за себе скажу: як я тебе люблю, але, якби ти зрадив науці, знати тебе не хочу.
— А проте хто нам відновив митрополію, хто заступив нашу релію (релігію), як не небіжчик гетьман Сагайдачний? — сказав Грицько.
Ця згадка за Сагайдачного утихомирила отця Кирила, що мав велике до нього поважання, але він все-таки додав:
— Ніколи не пристану, аби ти йшов у козаки.
Тут пан райця, скориставшись з цього перемир'я, поспішив перевести неприємну розмову на нейтральну тему.
— Гарно поступає Академія під новим ректором. Знав покійний митрополит, в чиї руки її передати.
— Аякже,— жваво прийняв цю тему отець Кирило.— Гарна то була декламація в неділю. І ти, Григорію, був не останній. Як то ти за геометрію говорив? Щось там від Ксенофанеса.
Ксенофанес значніший з філософів давніх,—
почав декламувати Грицько,—
Обиватель з Греції Кольофонів славних,
Архетипом ніякимсь бога називати,
Без початку й кінця казав признавати.
Змилил однак тот мудрець, бо розум в поганській
Іще ховав темності і владі шатанській...
— От власне! — перебив його отець Кирило.— Хотів я тобі закинути: не повинний був єси казати, що ті славні мужі під владою ша-танською перебували.
— Але прошу вас, панотче,— втрутився пан райця, що теж в своїм часі скінчив братські школи.— Адже до Христа весь світ був у власті диявола...
Тут піднявся жвавий диспут й затягся на довгий час. Отець Кирило пішов за допомогою в свою бібліотеку і став виносити один фоліант за другим на побиття своїх противників. Але на цей раз все те мало інтересувало Грицька. Він нудився й думав за свою мандрівку в козаки. Було вже рішення у нього безповоротне — тікати. Тільки розбивався гадками — чи сказати Настусі, чи ні. Хотів сказати, але, побачивши її змучене лице та перестрах, постановив не казати:
— Нащо її мучити! Нехай трошки пізніше довідається.
IV
Уночі під вівторок Грицько Пісченко викрався з двома товаришами з Братства мандрувати на Низ.
Все було продумано наперед: вони прилучились до ватаги, що їхала з хлібом до Черкас. Треба було стерегтися застав і сторож, що польські старости, передчуваючи рухавку, могли розставити. На цей раз таких застав на тій дорозі ще не було, і спудеї щасливо добралися до Черкас, але тут далі, на пограниці «диких степів», було вже небезпечно: старостинський уряд пильнував утікачів і уряд міський мав йому помагати, хоч не дуже пильно те робив. Не пускали без причини на степ, не перепускали борошна, коней, запасу. Але всеможний посередник — гріш улегшував як всюди, так і тут справу. Кандидати на козаків, котрих назбиралось і без наших спудеїв досить, тікали ватага за ватагою далі на Низ,— входили в по розуміння з сторожами й мостили дорогу в стеци під ріжними причинами.
На цей раз було умовлено, що кілька міщанських ватаг вийдуть в степ за сіном і під тією покрівкою виберуться при них охочі. Виїхавши нарізно з усією «оказією», панове молодці з'їхалися в степу в трьох милях за містом Чигирином, коло Попового байрака. Тут, злучившися докупи, вже разом, кінно й оружно, боронь боже якої стрічі, рушила їх ватага, близько ста мужів, в Дикі Степи, «неготовими дорогами», обминаючи можливі стрічі з реєстровими або якою жовнірською хоругвою. Про саму Січ невідомо ще було напевне, чи перейшла вона до Хмельниченка, чи тримається там реєстрова залога. Про Хмельниченка казано, що він подався до Криму — закликати татар, і не знати було, де його шукати. Приходилося розпитуватись з великою обережністю. Але по чотирьох днях дороги провідник показав своїй ватазі сіру пляму на білім степу й утішено сказав:
— Ото вже козацька залога.
По чім він те викомбінував, то був його секрет, але то дійсно була застава Хмельниченка: стояла в байраці й стерегла табір, що стояв на Дніпровім острові Буцьку. Самого Хмельниченка не було — він з кількома прибічниками був у Криму. Ввечері того дня Піс-ченко з товаришами могли собі зажити автентичного козацького куліпгу, звареного у великому казані й розлитого у ваганки на братію.
V
Грицько справді вигадав для Настусі цілий тиждень. Прийнявши його мовчання за добрий знак, думала вона, що він залишив свою гадку, і тільки через тиждень пізніше дійшла до неї звістка, що Пісченко втік. Вона зомліла з жалю і потім розхворілася так, що отець Кирило не міг собі дати ради. Трошки втішала її записочка, написана до неї Грицьком перед тим, як утік, і передана їй аж пізніше, якось через десяті руки. Грицько повторював свої доводи, що мусить іти в козаки, кріпив надію скоро побачитись, «коли славне військо козацьке своїх ворогів потопче».
