Обвал - Мушкетик Юрий Михайлович (книги серия книги читать бесплатно полностью TXT) 📗

Врешті моє око помічає на сходах знайому високу постать з білявими кучерями. Тенькає серце. Едик іде не швидко й не повільно, і по його обличчю не можна нічого відгадати. По Едикових губах блукав незрозуміла усмішка. Я пориваюся поглядом уперед, в моїх очах стоїть німе запитання, й він піднімає до рівня свого обличчя ліву руку й показує чотири пальці.

Четвірка.

— Що ж, не погано, — кажу.— Я сподівався гіршого.

Мені гірчить па душі. Од власного удаваного оптимізму, від брехні. Я сподівався на п'ятірку. Втрачено один бал!

Я не запитую Едика, чого він не знав, сподіваюся, розповість про те пізніше. Хоч, зрештою, яке це має значення?

Втомлені, чвалаємо до зупинки тролейбуса. В номері Едик просто в черевиках падає на ліжко й лежить, заклавши руки за голову. Це його улюблена поза. Він мовчить, а я мовби почуваюся в чомусь винуватим. Приношу з кулінарії смажених шніцелів, сирників, їмо їх уже холодними. І холодно в мене на душі. Я запиваю сирникн молоком, Едик молочних страв не любить. Потому Едик засипає, я теж лягаю на ліжко, розкриваю Маркеса, але прочитую тільки одну сторінку. В ліжку м'яко та гарно, сон зборює мене за кілька хвилин — далася безсонна піч.

Прокидаюся від телефонної тріскотняви. Дзвонить Аркадій Васильович.

— Ну як? Як настрій? Нічого, нічого. Йдемо вгору. Набирайтесь терпіння. Дорога довга. Пройшли підгір'я. І непогано пройшли. Чималенько альпіністів вернулося. Зрізалося і відстало чимало.

— Але є такі, що попереду,— обережно кажу я.

— Є. Не дуже багато. — Й раптом його голос міняється. — Та ви що, справді, розкисли? То я зараз прийду.

— Ні, ні, — поспішливо белькочу я. Мені зараз пе хочеться, щоб приїздив навіть Аркадій Васильович з його доброю усмішкою і спокійними глибокими очима. — Починаємо готуватися до наступного переходу.

— Готуйтеся. Прогляньте шанцевий інструмент. Той, який ми вам залишили.

— Дякую.

Мені иеприєм'на ця розмова змовників. Але я повинен бути тільки вдячний за неї. Безмежно вдячний.

Проте Едик сьогодні не має на задачі сили. Може, й правильно, я сам у день здачі екзамену не робив нічого. Нехай дивиться телевізор, відпочиває. А я прогуляюся до телефонної станції.

Цього разу мені довелося довгенько чекати в черзі. До того ж не додивився й першою поставив ювілейну монету, автомат проковтнув її, гавкнув і знову загудів. Потім не набирався помер. Нарешті пролунали довгі гудки. Вони здалися мені чимось схожими на вітальні гудки пароплава.

Наш червоний телефон дзеленчав, луна гасала по квартирі в пошуках своєї хазяйки й не знаходила її. У розпачі билася в шибки, в двері, мені стало її шкода, і я поклав трубку на важіль. Якби таке сталося колись, я дзвонив би знайомим, сусідам, переполохав би всіх, і зрештою... виставив би в смішному світі себе та Любу. Разів зо два таке й траплялося, і Люба круто відчитувала мене. Мені прикро, що її немає вдома, але я вже не думаю про те, що з нею сталося нещастя. Завтра вранці вона подзвонить сама. А я дзвонити більше не буду.

Повільно брів освітленою ліхтарями денного світла вулицею. Довкола вирував, сплескував сміхом, гомонів людський натовп. Я знову дивувався, що буденного дня, пізньої дощової пори на вулицях так людно. Прислухався до сміху, вглядався в обличчя, шукав у них якогось відгомону своїм думкам, своєму настрою й пе знаходив. Я плив, мов крапля олії па воді. Він був мені чужий, незрозумілий, цей натопи. Я здивувався, й аж трохи розгубився. Раптом я мовби пірнув кудись, в якийсь інший, віддзеркалений світ, силою волі затримався там і побачик цю вулицю з іще молодими каштанами, й себе без лисини та зморщок. Себе й інших хлопців — у широких штанях і довгих піджаках, бобках-естонках і клітчастих кашкетах, дівчат у довгих сукнях і чобітках-румунках. Моя свідомість немовби роздвоїлася, вона була там, зі мною колишнім, але й контролювалася мною ж з відстані у двадцять шість років. То був мій натовп, і я був його. Я був його живою часткою, належав до нього, почувався злитним з чимось великим, цілим, безсмертним. Я чогось хотів від нього: любові, визнання, дружби. Я не міг уявити себе поза ним, бо, здавалося мені, він не зможе проіснувати без мене й дня, а тепер ось спробував уявити себе з цим новим натовпом, і не можу. Я для нього чужий і зайвий навіки, піду, як і прийшов, і піхто не помітить мого приходу та зникнення. Хіба мало приїжджих диваків блукає по цих вулицях!

Я розумію: вся справа в мені самому, в моїй уяві, в моєму настрої, тоді мене теж ніхто не знав, але тоді я міг підійти до будь-кого й заговорити з будь-ким, одержати згоду або відмову, але те й інше означало, що я свій і мною захоплюються, як своїм, і зневажають, як свого ж.

Я прийшов додому. Едик позіхав у кріслі перед телевізором. На килимі біля нього валялася купа качанів від яблук, кісточок абрикосів та черешень. Вдома на таке свинство я обов'язково обурююся, а тут мовчки зібрав у газету качани та кісточки й відніс у кошик для сміття. Мені захотілося пити. Вийняв із холодильника пляшку мінеральної води, почав відкривати, і в цю мить задзвонив телефон. Підняв трубку. Молодий дівчачий голос попросив Едика. Здогадався — дзвонила Катя. Вона дзвонить Едику кожного вечора.

Едик розмовляв ліниво, сонно. На якесь її запитання відповів: п'ять. Мабуть, вона запитала, як він склав хімію. Фарба ніяковості залила мені обличчя, хоч я й подумав: перед дівчиною, яку кохають, хочеться похвастатися; але, мені здається, і в такому випадку краще сказати правду.

Я знову спав у вітальні, але цього разу підіслав поролоновий матрац.

День шостий

Ох і обрид мені цей готель. А ще ж тільки шостий день. Я взагалі істота домашня й не люблю чужих займищ і пасовшц. Я не люблю людського тирла, тимчасовості, поспіху, хоч гам буваю поспішливий, петерилячий і нпвіть вибуховий. Мене пригнічує готельна, перемацана тисячами рук розкіш, оця висока, не сучасна, з пикатими, пузатими яігголятами (у небесних магазинах було вдосталь м'яса і ковбаси) стеля, надуті адміністратори й офіціанти, непривітні покоївки. Мене нудить од запаху поганої мастики, ресторанного борщу, що просмоктується навіть у номер, чужих чемоданів. Сьогодні ними заставлено весь вестибюль. Великі, важкі, імпозантні, вони здаються мені непроханими і нахабними. Як і люди, котрі їх пакували, а тепер товпляться біля столика адміністратора та біля сувенірного кіоска. Я не люблю й іноземців і намагаюся пе вступати з ними в контакти. Вловлюю в них щось чуже, далеке, від них вів пихою, холодністю, зверхністю, і я в свою чергу застібаюся перед ними на всі гудзики. Розумію, що мої враження оманливі, що скрізь, по всьому світу є хороші й погані люди, але нічого вдіяти з собою не можу. Всі іноземці уявляються мені неробами, людьми, які з нудьги тиняються з однієї країни в іншу, тиняються з лінощів, невміння знайти роботу своєму розуму, своїм рукам. Вчора у барі до мене підсів якийсь череватий канадець і почав окейкать, яке то зелене місто Київ, яка тут смачна горілка і які погані авто.

— Де пан тримає свої авта? — сікався він до мене.— І чи є в пана авто з автоматичною коробкою переключення швидкостей?

Я йому відказав, що пан здебільшого їздить в авто “швидкої допомоги”, і якщо заокеанський пан по'паде туди, то особисто познайомиться з принципом управління наших машин, а також порадив частіше ходити пішки, бо в такому випадку людина краще зберігав статуру й більше бачить. Він скривився й сказав, що думка, мовляв, парадоксальна, але вона заслуговує на увагу.

Вранці я сходив на базар.

Я не вельми люблю тинятися по базарах, не люблю людського тлумиська, але мої очі мимоволі знаджують гори овочів та фруктів, я милуюся ними, як довершеними мистецькими витворами. Мене не перестає дивувати й дивуватиме до останнього дня нехитра сентенція, що на одному й тому ж шматкові землі з одинакових на вигляд зернин виростають отакі рішуче не схожі одно на одного дива: солодкі полуниці й кислуваті помідори, ніжні, з ледь вловимим запахом огірки й пекучий хрін, солодка морква й гірка, як сто чортів, редька, й вирощують їх однакові руки, споживають однакові роти, перетравлюють однакові шлунки, але в кінцевому рахунку один рот належить Ландау чи Тичині, а другий хижому, розбійному Крижу, моєму сусідові, що вже тричі відсидів за бандитизм і неробство.