Обвал - Мушкетик Юрий Михайлович (книги серия книги читать бесплатно полностью TXT) 📗
...Червоні, як сонечко, помідори, й руки, що вкладають їх до кошиків. Руки спокійні, руки нервові, руки хижі. Я одвертаюся. Я теж щойно вкладав до кошика червоні сонця.
Повертаю до рядів, де продають сир. Едик сиру не їсть, а я снідаю чаєм з сиром. Для Едика я купив у крамниці комісійної торгівлі ковбаси.
Купуючи овочі та фрукти, я починаю торгуватися, я боюся, що наш банк може лопнути задовго до кінця екзаменаційного марафону. Диво як легко в буднях людина переходить лінію окопів і опиняється у таборі, в якому не сподівалася опинитися. По-перше, раніше я ніколи не торгувався на базарі, запитував ціну (і цим вже, як мені здавалося, показував, що я з тих покупців, які знають, де що коштує) і купував продукти, по-друге, я все життя стояв з тими, хто по той бік колгоспних прилавків. Я сам селюк, живу в сільській місцевості і знаю, як важко гарують люди на землі, навіть на тих своїх городах і в садках. З полуницями, які, на думку міського жителя, ростуть майже так само, як і суниці, ой скільки клопотів. Посадивши, випоївши водою, їх треба десять разів шарувати, проривати, підгодовувати. І коли який-небудь мініатюрний нафарбований ротик при мені кривиться й з обуренням говорить щось про селюків, “жлобів”, я не мовчу теж.
Жлоби, вони є скрізь. Оті дядько й тітка, які продають величезні — кожна завбільшки в кулак — полуниці, то — жлоби, бо підживлюють полуниці фекаліями, видно з кольору ягід та кількох листочків у корзинах,— і ота фіфа — капелюшок з пером, губки червоною петелькою — теж жлобиха, бо аж сичала, торгуючись з високою тіткою за два бурячки, й купила три кілограми дорогих фекалійових полуниць.
І ось я упіймав себе на думці: гилять, кугути, за кілограм білого наливу по два карбованці! Та в мене вдома його, як кажуть тепер, навалом. Корзинами доводиться виносити до ями в кінці саду...
Отже, я па якийсь час опинився у протилежному таборі. Дивуватися нічого, ми завжди в якомусь таборі: молодих і старих, питущих і непитущих, тих, які курять, і тих, які не курять... порядних і непорядних.
Знову тягну свою сумку пішки на четвертий поверх — ліфт возить важкі валізи у супроводі швейцарів. Підходжу до нашого номера і чую за дверима регіт — чоловічий і жіночий. Ще раз обмацую очима синій ромбик з цифрою чотириста сімнадцять — чи не помилинся. Ні, номер наш. Прочиняю двері. Посеред номера стоять Едик та незнайома дівчина й сміються. Помічаю на килимі щітку і пилосос. Ага, покоївка. Покоївочка. Товстенька, пухкенька, рум'янощока. “Пийте морквяний сік і ви матимете такі самі щоки”. Тепер зі сніданком доведетьгя зачекати, адже ми користуємося контрабандою — вмикаємо кип'ятильник.
Дівчина (її звати Ліза, “Лисавета”, проказав про себе) качається, мов колобочок, по номеру й подзвонює сміхом. Сміх у пеї трохи верескливий, але приємний. І личко тож.
— У вас піколи це можна прибрати, ви вдома і вдо'ма. Наші дівчата вже кажуть: може, вони там самогон варять або гроші малюють.
Звертається мовби до нас обох, а очима так і пасе Едика. О, я гаразд розумію той погляд — кокетливий, хтивий, закличний. Добре, що Едик що таке теля, яко на цьому не тямиться.
— Варимо,— каже Едик і сміливо вмикає кип'ятильник. Я йду у ванну голитися.
— А якщо я донесу, — лукаво підлякує Едика Ліза.
— А от і не донесеш, — відказує Едик.
— А от і донесу. Що ти мені зробиш!
— А то вже моя справа.
— Не тільки твоя.
— Наша, — погоджується Едик.
Я голюся, дзижчить бритва, й вони думають, що мені нічого по чути. Ліза скрикує, і я мимоволі зупиняю бритву. “Ого, конфлікт переростає в договір про взаємну допомогу. З закликанням військ на чужу територію”. Мені смішно, але я трохи й спантеличений, чимось мене Едик вдивував. Він здивував ще дужче, коли н зайшов до вітальні. Ліза стояла па стільці обличчям до вікна й намотаною на швабру ганчіркою знімала павутину над гардинами. Вона нахилилася вперед, туго випнувши для рівноваги іншу, не малих розмірів частину свого тіла.
— Послухай анекдот, — сказав Едик. — Йде по вулиці чоловік, а поперед нього — жінка. Він і каже: “Ох і зуби, ох і зуби”. По кількох кроках знову: “Ох і зуби”. Жінка не витримує, обертається й гукає: “Чого причепився, звідки ти бачиш мої зуби”. — “Як же, щоб такий задок наїсти, треба мати добрі зуби...”
Едик і Ліза сміються. Вона не ображається. А мені став соромно. Здається, я не давав Едикові приводу розповідати в моїй присутності такі анекдоти.
Я нахмурююсь. На кілька хвилин у кімнаті западає непевна тиша. На підвіконні покашлює радіо, то замовкає зовсім, то щось шепеляво шепоче, у круглому отворі регулювання звуку іронічно водить довгими вусами тарган, здається, він принюхується до нових пожильців. Може, й справді вже пішов душок?
Лисавета пішла, ми поснідали і взялися до математики. Власне, взявся Едик, я в нього На підсобних роботах. Знайти синус, вирахувати кут, зробити арифметичні підрахунки. Математичні знання, а чи їх тлумачення в школі, розвиваються так шалено, що ми здаємося у порівнянні з сучасними учнями, як літаки “Блеріо” біля ЯКів та АНів. З Вовкою я дотупав до дев'ятого класу, а від Едика відстав у восьмому. І чому це Едикові забаглося піти на відділення, на якому ще й потрібно складати математику? Здасться, так йому радила Люба. А їй, очевидно, Аркадій Васильович. Хтось там у нього є дуже певний.
Едик кепкує наді мною, ганяє мене по воду та за черешнями, а мені й то робота. Час тягнеться, як розтоплена смола за підошвами.
Годині о шостій вечора в двері щось зашкрябало, мені здалося, що то шкрябає в кутку миша, а потім тихенько застукотіло, я пішов і відчипив. У коридорі стояв Онищенко. Євген Сидорович Онищенко був схожий па прохача. Він взагалі, як я вже казав, пряде свою ниточку тонко, подає голос рідко, а сьогодні ще й мав невеселий вигляд.
Ледве Опищонко переступив поріг, Едик підвівся, діловито склав папери й вийшов до спальні, щільно причинивши за собою двері. Мені здалося, в його очах зачаїлася якась загадка. А ще здалося, що ми з ним усе більше входимо у змову. Нехорошу змову, дужо нехорошу. Так входять... Ні, цур! — не треба. Починаю клепати па себе й на сина.
Я запросив Євгена Сидоровича до столу. Я не знав, діставати пляшку, чи ні. Мабуть, не діставати, але він може подумати, що я — скупердяй, що пе шаную його, якби це був Аркадій Васильович, то я б так не монявся, і я вистаппв па стіл коньяк. “Чого він ходить? — подумав. — Адже й чарка йому не вельми до смаку. Так наказав йому Аркадій Васильович?” Розмова волоклася, неначе тачка з поламаним колесом. Я щось запитував, Онищенко відповідав або й не відповідав, а тільки схитував головою, він мовби дивився на мене й повз мене, лихо, а не бесіда. Маленький, чорненький, вія скидався па побитого цуцика.
Я запитав його про дослідну роботу в інституті, й Онищенко знову похитав головою.
— Я не лікар. Я викладач іноземної мови. Працюю в медінституті — оце й увесь зв'язок з медициною. Я її, сказати правду, боюся.
— Чого її боятися?
— Тепер страшна медицина. Тільки що — під ніж або починають шепотітися, поставлять гачечок у лікувальній картці, пошлють на всілякі перевірки. Ось як у мене...— Його очі блищала, як у хворого ведмедика, так я подумав, хоч і не знаю, чи блищать у хворих ведмедів очі.
— Що ж у вас?..
— Пішов до хірурга, а він... записав щось. І сказав, аби прийшов через тиждень. Я прийшов через тиждень, він подивився й сказав: прийдіть ще через тиждень... Ось так. А я йду, і коліна мені тремтять.
— На що ж скаржитесь? — несподівано запитую голосом, яким не користуюся вже шостий день.
— Гуля. Під лівою лопаткою. Я відставив склянку з коньяком.
— Скидайте сорочку.
— Ви... ви ж не хірург.
— У нас лікарня широкого профілю. Я цих ґуль перем'яв у руках більше., ніж груш. Скидайте, скидайте, не соромтеся.
Боязко оглядаючись, Опищенко роздягнувся до пояса. Тепер він був ще дужче схожий на барильце. Я придавив середніх, з волоський горіх, розмірів гострувату гулю.
