Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗
Коли повернувся доктор Ланггальс, що ненадовго ходив додому, то не помітив у хворого ніяких змін. Він перемовився кількома словами з доглядачкою і знову попрощався. Доктор Грабов також зайшов ще раз, лагідно поглянув на хворого й пішов. Томас Будденброк, закотивши осклянілі очі, і далі ворушив губами, і в горлі в нього клекотіло. Почало смеркати. Надворі на хвилю спалахнула вечірня зимова заграва і кинула пучок бляклого світла на заболочений одяг, що лежав на стільці.
О п’ятій годині пані Перманедер припустилася нерозважного вчинку. Сидячи біля ліжка навпроти невістки, вона раптом згорнула руки й почала горловим голосом проказувати один псалом… Усі закам’яніли, слухаючи її.
— О милосердний боже, — голосно почала вона, — пошли благий кінець. І хай на смертне ложе…
Вона молилася так щиро, що думала тільки про те слово, яке зараз мала вимовити, і не врахувала, що не знає до кінця строфи і на третьому рядку їй доведеться ганебно спинитися. Так і сталося: вона урвала псалом на високій ноті і спробувала надолужити все неперевершеною гідністю своєї постави. Всі в кімнаті зіщулилися з ніяковості. Малий Йоганн так закашлявся, що здавалося, ніби він стогне. Після цього вже ніщо не порушувало тиші, крім передсмертного хрипіння Томаса Будденброка.
Всім аж полегшало, коли служниця заявила, що в сусідній кімнаті — Гердиній спальні — приготовано якусь їжу. Та тільки-но вони взялися до супу, як у дверях з’явилася сестра Леандра і лагідно кивнула головою.
Сенатор помер. Тихо схлипнув кілька разів підряд, і губи перестали ворушитися. Тільки це й змінилося, очі його давно вже були мертві.
Доктор Ланггальс, що за кілька хвилин був уже на місці, приклав чорну трубку до грудей померлого, довго слухав і після сумлінного огляду заявив:
— Так, це кінець.
І сестра Леандра білим, тендітним підмізинним пальцем обережно стулила мертвому очі.
Пані Перманедер упала навколішки, притулилась обличчям до ковдри й голосно заридала: з властивою її щасливій вдачі щирістю, вона бурхливо, нестримно виливала свої почуття, нічого не приглушуючи і не приховуючи в собі, і це давало їй полегкість… Підвелася вона з мокрим обличчям, але зміцніла духом, заспокоєна і врівноважена, готова відразу подумати про повідомлення, які треба було негайно замовити і якнайшвидше надрукувати, — величезну кількість «аристократично» оформлених повідомлень про смерть…
З’явився Христіан. Звістку про нещастя з сенатором він одержав у клубі і відразу пішов звідти. Але, боячись побачити щось страшне, він спершу вибрався в далеку прогулянку за міську браму, тож його ніде не могли знайти. Тепер він сам вернувся і вже в передпокої почув, що брат помер.
— Не може цього бути! — сказав він і, шкутильгаючи, водячи навколо очима, рушив сходами нагору.
За хвилину він уже стояв коло братового смертного ложа між сестрою і невісткою. Стояв трохи згорблений, скидаючись на знак запитання, лисий, з запалими щоками й обвислими вусами, з величезним, гачкуватим носом, худий, кривоногий, і його малі, глибоко посаджені очі вдивлялися в братове обличчя, таке мовчазне, холодне, неприступне й бездоганне, непідвладне ніякому присудові людському… Куточки вуст у небіжчика були опущені майже зневажливо. Колись Христіан дорікав братові, що той не заплаче, коли він помре. І ось тепер Томас сам лежить мертвий. Він просто помер, не сказавши жодного слова, гарно й тактовно відійшов у небуття, безжально лишивши інших соромитись за себе, як часто бувало за його життя! Чи добре він робив, чи погано, завжди виявляючи тільки холодну погорду до Христіанових страждань, до його «муки», до чоловіка на канапі, що кивав на нього, до пляшки зі спиртом і до відчиненого вікна? Це питання відпало, втратило сенс, бо примхлива смерть у своїй раптовій необ’єктивності вирізнила й виправдала Томаса, прийняла його й звеличила, вшанувала, владно викликала до нього повсюдне боязке зацікавлення, а ним, Христіаном, погордувала, хоче й далі глумитися з нього сотнями різних каверз і зачіпок, які ні в кого не викликають пошани. Ніколи ще Томас Будденброк так не імпонував своєму братові, як цієї хвилини. Успіх має вирішальне значення. Тільки смерть примушує людей поважати наші страждання, вона ушляхетнює навіть наймізернішу нашу недугу. «Виявилось, що ти мав слушність, схиляю перед тобою голову», — подумав Христіан, швидко, незграбно опустився навколішки й поцілував холодну братову руку, що лежала на ковдрі. Тоді підвівся і, водячи навколо очима, почав ходити по кімнаті.
З’явилися інші відвідувачі: старі Крегери, дами Будденброк із Брайтештрасе, пан Маркус. Прийшла й сердешна Клотільда, худа і сіра, байдуже стала коло ліжка й молитовно склала руки в нитяних рукавичках.
— Не думайте, Тоні й Гердо, — спроквола, жалібно сказала вона, — що коли я не плачу, то в мене черстве серце… Я вже виплакала всі сльози…
І їй вірили на слово, така вона була безнадійно сіра й висхла…
Врешті всі вийшли, поступившись місцем неприємній беззубій бабі, яка з’явилася, щоб разом з сестрою Леандрою обмити й переодягти небіжчика.
Того вечора Герда Будденброк, пані Перманедер, Христіан і малий Йоганн допізна сиділи у вітальні за круглим столом, освітленим великою газовою лампою, і пильно працювали. Вони складали список осіб, яким треба було послати повідомлення про смерть, і писали на конвертах адреси. Рипіли пера. Час від часу хтось вгадував ще якесь прізвище і вводив його в список… Ганно також узяли на допомогу, бо він писав чисто, а часу було обмаль.
У будинку й на вулиці панувала тиша. Лише зрідка лунала за вікном чиясь хода і швидко завмирала. Інколи полускувала газова лампа, хтось мурмотів прізвище, яке саме надписував, та ще шелестів папір. Часом вони перезирались і згадували, що сталось.
Пані Перманедер виводила свої кривулі надзвичайно старанно. Але що п’ять хвилин, ніби заведена, відкладала перо, згортала руки, підносила їх до рівня рота й голосила.
— Я не можу цього зрозуміти! — вигукнула вона, доводячи цим, що вже починає розуміти, яка їх спостигла біда… — Та це ж кінець, усьому кінець! — несподівано крикнула вона в глибокій розпуці і, ридаючи, кинулась на шию невістці, після чого з новою силою взялася до писання.
З Хрйстіаном було те саме, що з сердешною Клотільдою. Він ще не пролив жодної сльози і трохи соромився цього. Усвідомлення своєї ганьби переважило в ньому всі інші почуття. А крім того, ненастанно порпаючись у своїх хворобах, досліджуючи свій фізичний і душевний стан, він виснажився, зачерствів. Він тільки час від часу випростувався, проводив рукою по лисій голові і проказував здавленим голосом:
— Так, страшне лихо!
Проказував скорше для себе самого, вмовляв себе і намагався видавити з очей хоч кілька сліз.
Раптом сталося таке, що всіх збентежило: малий Йоганн засміявся. Пишучи, він натрапив на прізвище, що звучало якось кумедно, і не втримався. Він проказав те прізвище вголос, пирхнув, ще нижче схилився над столом, затремтів, аж схлипнув, але стримати сміху не зміг.
Спершу дорослі подумали, що він плаче: але ж ні. Вони недовірливо й розгублено перезирнулися. Тоді Герда відіслала хлопця спати….
Розділ дев’ятий
Від зуба… Сенатор Будденброк помер від зуба, казали один одному городяни. Але ж, хай йому біс, від цього не вмирають! У нього болів зуб, пан Брехт зламав його, а потім сенатор просто впав серед вулиці. Чи чувано таке?..
Та тепер уже однаково, то його справа. Що найперше треба зробити, це подбати про вінки, великі вінки, дорогі, такі, що зроблять честь тому, хто їх посилає, вінки, про які потім згадуватимуть у газетах і по яких зразу видно, що вони від людей солідних і грошовитих. І вінки прибували, напливали звідусіль — від товариств, від родин і окремих осіб; вінки з лаврового листя, з пахучих квіток, із срібла, з чорними стрічками і з стрічками кольорів міста, з написами, виведеними чорними й золотими літерами. І пальмове листя, безліч пальмового листя…
