Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен (книга бесплатный формат .txt) 📗

— А забагато — це скільки?

Роланд мовчав, спрямувавши погляд блідо-блакитних очей на схід.

— Більше, ніж ти можеш собі уявити, — нарешті відповів він. — І, сподіваюся, більше, ніж гадають вони.

У другій половині дня Доналд Каллаген стояв перед незнайденими дверима, намагаючись зосередитися на Другій авеню року 1977 року. За орієнтир він узяв ресторанчик «Чу-Чу», до якого вони з Джорджем і Лупе Дельґадо часом заходили пообідати.

— Я завжди їв яловичу грудинку, — сказав Каллаген, намагаючись не дослухатися до пронизливого вереску своєї матері, що долинав з темного черева печери. Коли вони прийшли сюди з Роландом, його погляд одразу прикипів до книжок, які переправив на цей бік Кельвін Тауер. Так багато книжок! Від такого багатства у щедрому серці Каллагена заворушився черв'ячок жадібності. Але надовго йому цікавості не вистачило. Він узяв із шафи першу-ліпшу книжку (нею виявився «Віргінець» Овена Вістера) і поставив назад. Важко роздивлятися книги, коли на тебе криком кричать мертві друзі й милі родичі, лаючи останніми словами.

Цієї миті мати запитувала його, чому він дозволив вампірові, брудному кровопивці, зламати хрестика — її подарунок.

— Твоя віра завжди була слабка, — скорботно сказала вона. — Надто слабка віра і надто сильний потяг до пляшки. Думаю, ти б і зараз не відмовився випити, правда?

Боже милий, ще б пак. Віскі. «Ейншент Ейдж». Його серце калатало вдвічі, ні, втричі швидше.

— Грудинка, — пробурмотів він. — Полита коричневою гірчицею. — Внутрішнім зором він навіть бачив пластикову пляшечку, в якій була гірчиця, і згадав марку. «Плочманз».

— Що? — не розчувши, перепитав Роланд у нього за спиною.

— Я кажу, що я готовий. Якщо ти не передумав, то з Богом.

Роланд рвучко розчинив скриньку. І знову голову Каллагена блискавкою пронизав передзвін, зроджуючи згадку про людей закону в їхніх машинах. Шлунок зіщулився в животі, з очей ринули сльози.

Але двері, клацнувши, відчинилися, і крізь них зазирнув навскісний промінчик сонячного світла, розганяючи морок печери.

Глибоко вдихнувши й помолившись (О Пресвята Діво, що непорочно зачала свого Сина, молися за нас, хто звертається до Тебе), Каллаген ступив у літо 1977 року.

І, авжеж, у місті був полудень. Обідня пора. І, авжеж, він опинився перед «Чу-Чу». Здавалося, його появи ніхто не помітив. На дошці, що стояла біля дверей ресторану, було написано:

Гаразд, бодай одне питання вирішилося. 24 червня, отже, Едді побував у Нью-Йорку вчора. Що ж до другого…

Каллаген повернувся спиною до Сорок шостої вулиці й покрокував Другою авеню. Одного разу він озирнувся й побачив, що двері прямують слідом за ним так само віддано, як пухнастик-шалапут — за Джейком. Він бачив Роланда, що сидів там і вставляв щось у вуха, щоб заблокувати шаленство дзвіночків.

Пройшовши два квартали, він раптово зупинився. Очі полізли на лоба, щелепа відвисла. Роланд і Едді його попереджали, що чогось такого й слід чекати, але в душі Каллаген цьому не вірив. Він думав, що цього чудового літнього дня, який так разюче різнився від хмарної кальїнської осені, знайде «Мангеттенський ресторан „Пожива для розуму“» цілим і недоторканним. Ну, в крайньому випадку там висітиме табличка: «ВІДПУСТКА, ЗАЧИНЕНО ДО СЕРПНЯ», — чи щось таке. Але книгарня буде на місці. На місці.

Книгарні більше не було. Чи то пак, від неї мало лишилося. Увесь фасад вигорів, його оточили жовтою стрічкою з написом «Розслідування». Підійшовши ближче, він відчув запах горілого дерева, паперу і… ледь чутний запах бензину.

Підстаркуватий чистильник взуття, що влаштувався зі своїм крамом перед взуттєвим магазином, сказав Каллагену:

— Жахіття, правда? Дякувати Богові, там нікого не було.

— Еге ж, кажу спасибі. Коли це сталося?

— Серед ночі, коли ж іще? Думаєте, бандюки серед білого дня коктейлями Молотова розкидаються? Вони не генії, але на таке вже їм клепки вистачає.

— А не могла загорітися проводка? Замикання?

Чистильник змірив Каллагена цинічним поглядом. «Та годі тобі», — промовляв той погляд. Пальцем, замащеним кремом для взуття, він показав на руїни, над якими курився димок.

— Бачите ту жовту стрічку? Думаєте, жовту стрічку натягають там, де щось саме взяло й загорілося? Ні, друже мій. Кел Тауер заборгував поганим хлопцям. По вуха був у боргах. Про це весь квартал знав. — Чистильник промовисто здвигнув бровами, густими, білими й кошлатими. — Як подумаю, скільки він втратив… У нього там були рідкісні книжки. Дуже рідкісні.

Каллаген подякував чистильникові за інформацію, розвернувся й покрокував Другою авеню в той бік, звідки прийшов. Крадькома пощипував себе, щоб переконатися, що це все не сон. Він глибоко вдихав міське повітря з його домішками вуглеводню і насолоджувався кожним звуком: бурчанням автобусів (на деяких автобусних бортах була реклама «Янголів Чарлі»), стукотом відбійних молотків і нескінченним меканням клаксонів. Перед крамницею «Вежа могутності» він на мить зупинився, зачарований музикою, що лилася з колонок перед дверима. То була стара пісня, якої він уже не чув бозна-скільки років. Вона була популярна ще в ті часи, коли він жив у Ловелі. Щось про гамельнського щуролова.

— Кріспіан Сент-Пітерз, — пробурмотів Каллаген. — Так його звали, цього співака. Господи, Людино-Ісусе, я справді тут. Я в Нью-Йорку!

Підтверджуючи це, пролунав сердитий жіночий голос:

— Може, хтось і може собі дозволити цілісінький день стовбичити на тротуарі, але декому тут пройти треба. Може, хоч убік зсунетеся?

Каллаген промурмотів вибачення (хоча навряд чи його почули чи хоча б оцінили) і рушив далі. Відчуття, що це сон, — надзвичайно правдоподібний, — не полишало його, доки він не наблизився до Сорок шостої вулиці. А там він почув гомін троянди, і його життя змінилося безповоротно.

Спершу її голос був тихішим за бурмотіння. Але мірою наближення він став розрізняти багато голосів, янгольських голосів, що співали, підносячи свої впевнені радісні псалми до Господа. Ніколи в житті Каллаген не чув нічого приємнішого. Він зірвався й побіг, а опинившись біля паркану, поклав на нього руки. З очей несамохіть потекли сльози. Напевно, на нього зиркали люди, але йому було байдуже. Зненацька він почав краще розуміти Роланда і його друзів та вперше відчув себе часткою їхнього ка-тету. Не дивно, що вони прагнули вижити будь-якою ціною! Не дивно, якщо на кону було це! На тому боці паркану, вкритого лахміттям оголошень, було щось нескінченно прекрасне…

Юнак у ковбойському капелюсі, з довгим волоссям, стягнутим гумкою в кінський хвіст, зупинився й поплескав Каллагена по плечі.

— Класно тут, правда? — спитав ковбой-хіпі. — Не знаю чому, але класно. Щодня сюди приходжу. Хочеш, щось розкажу?

Витираючи заплакані очі, Каллаген повернувся до юнака.

— Так, мабуть.

Юнак провів рукою по своєму лобі, потім торкнувся щік.

— У мене були найжахливіші в світі прищі. Лице було страшне, як атомна війна. А тоді десь у кінці березня — на початку квітня я став приходити сюди, і… шкіра очистилася. — Юнак розсміявся. — Дерматолог, до якого відправляв мене тато, сказав, що це окис цинку подіяв, але я думаю, що мене вилікувало це місце. Щось у ньому є. Ти це чуєш?

І хоч у Каллагенових вухах дзвеніла солодка пісня голосів, неначе він слухав хор собору Нотр-Дам, він похитав головою. Інстинктивно.