Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен (книга бесплатный формат .txt) 📗

Роланд повернув різьблену скриньку до рожевої сумки і знову обережно сховав її за Тауеровою шафою з цінними книгами. Книгу з церквою на обкладинці він уже поставив на місце, перевернувши її догори дриґом, щоб швидко можна було знайти.

Вони вийшли надвір і стали поряд, на повні груди вдихаючи свіже повітря.

— Ти впевнений, що тебе стурбував лише передзвін? — спитав Каллаген. — У тебе був такий вигляд, наче ти привида побачив.

— Тодешевий передзвін гірший за привидів, — сказав Роланд. І ця ухильна відповідь, здавалося, задовольнила Каллагена. Та коли вони вже спускалися стежкою, Роланд згадав обіцянку, яку дав друзям: більше нічого не приховувати від тету. Як же швидко він її порушив! Але він відчував, що саме так треба вчинити. Деякі з імен у тій книжці були йому відомі. Його друзі теж упізнали б їх. Пізніше потрібно буде дізнатися, чи книга справді настільки важлива, як він думав. Але зараз вона могла лише відволікти їх від справи з Вовками. Якщо їм вдасться виграти той бій, то, ймовірно…

— Роланде, з тобою точно все гаразд?

— Так. — Він поплескав Каллагена по плечі. Друзі зможуть прочитати ту книжку і так з'ясувати, що вона означала. Можливо, описана в ній історія була лише вигадкою… але як таке могло бути, коли…

— Отче?

— Так, Роланде.

— Роман — це ж історія, правда? Вигадана історія?

— Так, і до того ж довга.

— Але вигадка.

— Так, до цього й зводиться художня література. До вигадки.

Роланд поринув у роздуми. «Чарлі Чух-Чух» теж був вигадкою, але заразом і правдою в багатьох моментах. Важливих моментах. Ім'я його автора змінилося. Існувало багато різних світів, і всі їх тримала вкупі Вежа. Можливо…

Ні, не зараз. Він не повинен усе це обмірковувати зараз.

— Розкажи мені про місто, куди поїхали Тауер і його друг, — попросив Роланд.

— Не можу, я нічого про нього не знаю. Просто знайшов його в телефонній книзі штату Мен, от і все. А ще карту поштових індексів, на якій було показано, де це містечко.

— Добре. Дуже добре.

— Роланде, ти впевнений, що нічого не сталося?

Калья, подумав Роланд. Каллаген. І змусив себе всміхнутися. Змусив себе ще раз поплескати Каллагена по плечі.

— Все нормально, — сказав він. — Повертаймося до своїх.

Розділ V

ЗБОРИ ФОЛЬКЕН

Ще ніколи в житті Тіанові Джефордсу не було так страшно, як того дня на сцені Павільйону перед усіма фолькен Кальї Брин Стерджис. Він знав, що людей унизу не більше п'ятисот, щонайбільше — шістсот. Але йому здавалося, що їх сила-силенна, і їхнє мовчання позбавляло мужності. Шукаючи підтримки, він подивився на дружину, але обличчя Залії було худим, темним і виснаженим, як у старої жінки.

Те, що відбувалося в природі, теж не заспокоювало. Небо було ясним і без жодної хмарини, але для п'ятої години вечора було занадто темно. Коли Тіан піднімався сходинками на сцену, сонце сховалося за хмари, що громадилися на південному заході. Погода була зловісною, як сказав би Тіанів дідо. У вічній пітьмі Краю грому спалахували блискавки.

«Якби я знав, що дійде до цього, нізащо не заварив би цієї каші, — розгублено думав Тіан. — І цього разу отець Каллаген не врятує мою шкуру». Хоча Каллаген теж був на зборах, стояв і Роландом і його друзями — людьми великого калібру, — склавши руки на грудях, обтягнених простою чорною сорочкою з пасторським комірцем. На шиї в нього висів хрест Людини-Ісуса.

Він переконував себе заспокоїтися, Каллаген обов'язково допоможе, і чужинці теж вступляться. Для того вони й тут. Їхній кодекс честі вимагав від них допомагати, навіть якщо це означатиме їхню смерть і кінець шляху до мети, хай би якою вона була. Він переконував себе, що потрібно лише запросити на сцену Роланда, і Роланд вийде. Колись стрілець уже стояв на цій сцені й танцював комалу, і завоював їхні серця. Чи сумнівався Тіан, що він завоює їхні серця знову? Ні, не в цьому він сумнівався. Боявся він, що цього разу танець життя стане танцем смерті. Бо смерть була роботою цього чоловіка та його друзів. То був їхній хліб, то було їхнє вино. То був шербет, яким вони ласували наприкінці трапези. На тих перших зборах (невже минуло менше місяця?) Тіан виступав від безсилої люті. Але місяця вистачило, щоб підрахувати вартість. А що, як усе це було помилкою? Що, як Вовки спалять усю Калью своїми світляними палицями, востаннє заберуть потрібних їм дітей, а решту — старих, молодих — підірвуть своїми гудючими кулями смерті?

Усі мешканці Кальї стояли перед ним і чекали. Айзенгарти й Оверголсери, Хав'єри і численні Туки (хоча близнюків потрібного Вовкам віку серед Туків не було, отакі таланливі були ті Туки), Телфорд з чоловіками своєї родини, його повновида, проте сувора дружина — з жінками, Стронґи і Росітери, Слайтмени й Генди, Росаріо і Поселли. Темною чорнильною плямою знову скупчилися манні. Їхній патріарх Хенчик стояв порад з молодим Кантабом, якого так любили всі діти. Ще один улюбленець дітей, Енді, тримався осторонь, взявши тонкі сталеві руки в сталеві боки. Його електричні очі спалахували в присмерку. Сестри Орізи зібралися групкою, як птахи на дротяному паркані (серед них була й Тіанова дружина). Ковбої, наймані робітники, підмайстри, навіть старий Бернардо, місцевий п'яничка.

Праворуч від Тіана неспокійно заворушилися ті, хто ніс опопанаксове перо. За звичайних обставин для цього з головою вистачало однієї пари близнюків. Переважно люди знали, про що йдеться, й пером обносили задля годиться. Цього разу (ідея належала Марґарет Айзенгарт) священне перо возили три пари близнюків: від містечка до кожного малого угіддя, від малих угідь до кожної ферми, — на возі, яким правив незвично мовчазний Кантаб, поганяючи пару коричневих мулів. Найстаршими були близнюки Гегенгуди. Обом було по двадцять три роки, і народилися вони в рік останнього набігу Вовків (на думку більшості селян, вони були бридкими, як смертний гріх, проте роботящими, і на тому спасибі). Середульшими були вродливі близнюки Тейвері, які намалювали для стрільця карту. Останніми, наймолодшими, виявилися Геддон і Гедда, хоч в Тіановому виводку вони були найстарші. Саме Гедда дала йому сили почати. Тіан зустрівся з нею поглядами й побачив, що його добра (хоч і простенька з лиця) доня відчула татків страх і готова була от-от розплакатися.

Не лише Едді й Джейк чули чужі голоси в своїй голові. До Тіана заговорив його дідо. То не був голос немічного старого, дрижачого й майже беззубого. Озвався голос чоловіка, яким Джеймі був двадцять років тому: старого, проте сильного й спроможного дати такого запотиличника, що ти міг перелетіти через Річковий шлях, якщо огризнувся до нього чи з чимось забарився. Джеймі Джефордс, який одного разу виступив проти Вовків. Хоч деколи Тіан не вірив дідові, проте зараз сумніви розвіялися остаточно. Бо в це повірив Роланд.

«Чого дляєшся? — гаркнув голос. — Те' ґедзь вкусив чи корова хвицьнула, шо ти такий причмелений? Виклич 'го й відійди. А то вже далі він хай рішає, шо робить, добре це чи ні».

Але Тіан ще на мить затримав свій погляд на мовчазній юрбі. Сьогодні смолоскипи не мигтіли різними барвами (бо ж не на свято вони тут зібралися), а горіли рівним помаранчевим вогнем. Він хотів щось сказати, відчував потребу щось сказати. Хоча б визнати, що частково це і його заслуга. Добре це чи ні.

У пітьмі на сході нечутно вибухали блискавки.

Роланд стояв, точнісінько як панотець, склавши руки на грудях. Зустрівшись поглядами з Тіаном, ледь помітно кивнув. Навіть у теплому світлі смолоскипів сині очі стрільця здавалися крижаними. Майже такими, як у Енді. Втім, іншого заохочення Тіанові було не треба.

Він узяв перо й виставив його перед собою. Юрба завмерла. Здавалося, люди перестали навіть дихати. Десь далеко за Кальєю прокаркав расті, неначе затримуючи в дорозі ніч.

— Не так давно я стояв перед вами в Залі зібрань і розповідав про те, в що я вірю, — почав Тіан. — Що коли приходять Вовки, вони забирають не лише наших дітей, а й частки наших душ і сердець. Щоразу, коли вони крадуть, а ми стоїмо осторонь, наші рани глибшають. Якщо глибоко врізатися в дерево, воно загине. Якщо позбавити наше містечко серця, воно помре також.