Ґарґантюа і Пантаґрюель - Рабле Франсуа (е книги txt) 📗

— А чи багато, куме (спитав Панурґ), у вас цієї лози?

— Багато (відповів Загреба). Бачите оцей кетяг, що його он кладуть під винодавлю. Це з десятинної лози. Вона вже днями побувала в точилі, та тільки сік її попівською кубушкою тхнув, і панству приварку тут було малувато.

— Навіщо ж тоді (сказав Пантагрюель) її знову кладуть під гніт?

— А щоб побачити (сказав Загреба), чи не зосталося якогось нестягненого соку, чи не можна наскараблятися хоча б на жмаках.

— Хай Бог милує! (гукнув брат Жан). І ви ще взиваєте цих людей неуками? Отакої! Та вони ж із муру сік витиснуть!

— Вони так і роблять (сказав Загреба). Вони часто кладуть під гніт замки, парки, ліси і з усього добувають питне золото.

— Листове — ви хочете сказати, — озвався Епістемон.

— Ні, питне (сказав Загреба). Тут його п'ють пляшками, до упаду. Лози тут стільки, що всіх назв не перерахувати. Пройдіть сюди і гляньте на цей виноградник, тут їх понад тисячу, і всі вони тільки й чекають, коли їхні грона опиняться під пресом. Ось вам лоза загальна, ось особлива, ось фортифікаційна, ось позичкова, ось дарча, ось ліва, ось садибна, ось дрібних утіх, ось поштова, ось жертовна, ось палацова.

— А що це за велика лоза, біля якої стільки маленької?

— Це (сказав Загреба) ощадна, нема як вона. Потому як її вичавлять, ще півроку від усього панства нею пахтить.

Щойно панство розійшлося, Пантагрюель попросив Загребу провести нас до великої винотоки, і той уволив цю просьбу. Коли ми туди вступили, Епістемон, знавець усіх язиків, почав тлумачити Пантаґрюелеві назви частин точила, точило було велике, гарне і виточене, як запевняв Загреба, з хресного дерева, і над кожною його частиною висіла табличка місцевою мовою. Гвинт преса називався прибуток; ківш — видаток; гайка — держава; рура — залеглість; барабан — недоплата; шпинделі — уморений довг; парні рури — стягнуті суми; чани — сальдо; держаки — податкові списки; лещата — квитанції; кошівки — затверджені оцінки; відра — довіреності; лійка — остаточний розрахунок.

— Царицею Ковбиків свідчусь (сказав Панурґ), єгипетським ієрогліфам далеко до цього жаргону. Сто чортів, це ж не гич що, курзю-верзю, химині кури! А чому ж, куме, друже мій, цих людей називають тут невігласами?

— Тому (відповів Загреба), що вони не вчені і аж ніяк не можуть бути такими, згідно з розпорядженням панства, всім тут має заправляти невігластво і ні на що не спиратися, опроче: так сказало панство, так панство побажало, так панство звеліло.

— Певне (сказав Пантаґрюель), і на присяглих вони чимало наживаються.

— А ви думаєте ні? (сказав Загреба). У нас тут щомісяця уприсяди ідуть. Це не те що у ваших краях: раз на рік присягнуть криво, та й квит.

Нам довелося оглянути ще чимало маленьких точил; коли ж ми вийшли з великого, то побачили столик, круг якого сиділо душ п'ятеро невігласів, брудних і сердитих, наче осли, яким присобачили під хвостами тріскавки, і невігласи ці пропускають через своє маленьке точило виноградні жмаки, позосталі після багаторазового вичавлювання; по-місцевому їх називали інспекторами.

— Такої мерзенної ледачі (сказав брат Жан) я зроду не бачив.

Після великого преса ми оглянули силу-силенну маленьких, напхом-напханих виноградарями, які чистили виноградини особливими пристроями, так званими рахунковими статтями, і нарешті ввійшли до кімнати з низькою стелею, де сидів здоровецький двоголовий доґ із черевом, як у вовка, і з пазурами, як у ламбальського чорта; його напували карним молоком, і за наказом панства з ним тут дуже панькалися, бо воно діставало з нього зиску більше, ніж із багатого обійстя, а називався він мовою неуків Двопеня. Батько його був тут-таки; мастю і подобою він од сина не різнився, але мав не дві, а чотири голови, дві чоловічі і дві жіночі, і називався він Чотирипеня. Був то найкровожерніший і найнебезпечніший з усіх тутешніх звірів, як не рахувати посадженого в клітку дідуся, під окличкою Задавнений вексель.

Брат Жан завжди мав напохваті двадцять ліктів кишок, на випадок, як йому трапиться солянка з адвокатів, і він уже злував і в'язнув до Пантагрюеля, аби той про обід подумав і запросив до себе Загребу; покинувши чорним ходом точило, ми спіткали забитого в кайдани діда, чи то неука, чи то вченого, лихо його знає, коротко, якогось гермофродита, которого за окулярами зовсім не було видно, як черепахи за черепком, і жодної харчи дід цей не визнавав, окрім тієї, що по-місцевому звуть Перевіркою. Побачивши його, Пантагрюель спитав у Загреби, звідки родом цей протонотарій і як його звати. Загреба нам розтлумачив, що він споконвіку домує тут, на превеликий жаль панства, которе його в кайдани забило, а прозивається він Ревізор.

— Святими папиними яйцями свідчусь (сказав брат Жан), це мартопляс, мені невтямки, чому панове невігластво так боїться цього папушу. Поглянь на нього, друже Панурже, пильніше; по-моєму, він схожий на Запазура, присяйбогу, хоч би які вони були неуки, а це вже вони не згірш за інших розуміють. Ними бувши, я б його двохвісткою з вугриної шкіри прогнав туди, звідки він вирнув.

— Моїми східними скельцями клянусь (сказав Панурґ), брате Жане, друже мій, ти маєш рацію! З пики цього ледачого лжеревізора зразу видно, що він ще невченіший і зліший за всіх нинішніх безталанних неуків, ті, принаймні, вичавлюють собі з усього, що на трапку лежить, без загаю: не зчуєшся, як виноградник уже обібраний, без усякого процесування і знущання, уявляю, яким лихим духом дихають на них ці Коти Пухнаті!

Розділ XVII

Як ми острів Якневсебе поминули, а зарівно про те, як Панурґа мало не вбили

Не гаючись, ми взяли курс на острів Якневсебе і дорогою повідали наші пригоди Пантагрюелеві. Неабияк уражений нашою розповіддю, він зладив про них на дозвіллі кілька елегій.

Прибувши туди, ми трохи перепочили і поповнили запаси свіжої води і дров. Місцеві люди на взір здалися нам добрими ласунами і музиками до вина. Вони повідпасали черевця і лисніли від жиру. І ще ми зауважили (чого ми ніде більше не бачили), що вони пороли собі шкіру, випускаючи жир, ось як чепуруни у моєму краю розрізають верх плюндрів, щоб тафту випустити, і роблять це вони, як твердять, не з гонору чи чвані, а тим, що інакше шкіра розсядеться. Ось чому вони раптово зростом вищали, як гінко виганяються саджанці з надрізаною садівницькими ножицями шкірою.

Неподалік від приплаву стояв шиночок, як глянути, затишний і чепурненький, а біля нього юрмилися якневсебці усякої статі, віку і стану, і це навело нас на здогад, що тут якісь фестини чи бенкет готується. Але нам сказали, що це прожери запрошені обжирати господаря, ось чому тут така навала близьких і далеких родичів та свояків. Не втямивши цього волапюка, ми помислили, що обжирати перекладається як обвінчати, обзаконити, обкрутити, обвести круг аналоя, але почули, що шинкар, за життя добрий паливода, добрий зажира, добрий лемішник, добрий баляндрасник, добрий трапезник, наче той руаякський шинкар, їсть як не в себе вже десять років і так дожирувався, так згладнув, що тепер за місцевим звичаєм дожив до розгладнення, бо ні очерев'я, ані шкіра, стільки років пороті, не годні вже прикривати й утримувати його кишки, і, зрештою, вони випадають, як випадає у бочки днище.

— Люди добрі (сказав Панурґ). А чого ж вам не стягти йому черева грубими пасами або дерев'яними, а, як хочте, і залізними обручами? Тоді він навряд чи виставляв би там свої бельбахи і так би швидко не облопнувся.

Не встиг Панурґ договорити, аж це страшенно бабахнуло, наче могутній дуб навпіл розколовся, і нам сказали, що це і є розгладнення і що цей вибух був передсмертним пуком шинкаря.

З цієї нагоди я згадав превелебного шательєрського абата, — той ніколи не жирував з покоївками nisi in pontificalibus [482]: родичі і друзі сікалися до нього, щоб він зрікся на старість своєї бенефіції, але абат відповідав: перш ніж лягти, він ні за що не розбереться, і останнім пуком, який видасть його превелебність, буде абатський пук.