Повiя - Мирний Панас (читать книги полные TXT) 📗
На роз'їздi Лошаков задав земцям бенкет: там були однi тiльки пани дворяни. Пили i їли, їли i пили, незгiрше, чим на бенкетi в Колiсника, тiльки не пили, як там, "за мир", "за земську згоду", а бiльше "за победу". Полупанки прихильно дякували Лошакова, що вiн потяг руку за свого брата дворянина. А то - одтерто нас, зовсiм вiд дiла одтерто. А ми хiба колись не служили й не робили? I справниками, i непремiнними, i суддями, i засiдателями. Хрестян одiбрали - i сiре мужицтво узяло гору! За здоров'я нашого сословного предводителя! За побiду! - i нестямним "ура!" оголошувалися високi стiни дворянського дому.
Чи чуло ти, сiре хлiборобство, розтикане по горах i по долинах, по хуторах i селах, чи ти чуло той нестямний викрик дворянської радостi?
Нi, ти не чуло, тобi нiколи було дослухатися. Хатнi клопоти, клопоти села, хутора, а найбiльше клопоти бiля землi тобi ближчi були, нiж що друге. Аби земля-мати добре родила, щоб не довелося упроголодь зиму сидiти. А про земство - тобi байдуже. Твої гласнi, правда, усi їздили на збори, бiльше думаючи про те, а що там воно дома дiється, нiж про громадську справу. Вони i до тебе занесли недобру чутку про панськi замiри.
- От нашого брата хотять з земства вижити. Мулить, бач, панам очi сiра свита.
- Ат, земство! Що земство? Тiльки одно здирство! - казало ти, глухе до його, i переводило розмову про урожай, про низькi цiни на хлiб та про землю, що в тебе її так обмаль - нi об вiщо рук зачепити!
Зима. Земля, скована морозом, покрилася бiлим снiгом. Сонця не видно, високе небо замазалося зелено-бурими хмарами, припало до землi, наче нагнiтило на неї. Сумно, сумно… Один вiтер гуляє по волi, гуде та реве, мов туже посеред того всесвiтнього гробовища. Справжнє гробовище: мальованi лани прикритi снiгом, серед котрого де-не-де бовванiє почорнiлий бур'ян, темно-зеленi лiси, позбувшись свого пишного одягу, повистирчали з снiгу товстелезнi цiвки, позадирали угору посинiлi паростi; спiвучi пташки одлетiли, хiба де горобцi по токах заведуть своє цвiрiнькання та чорний крук, надувшись, жалiбно закряче з високої могили серед пустельного поля, мов поскаржиться i на голод, i на холод. I життя людське змандрувало знадвору у хати, у теплi захисти, не чутно нiгде нi спiву, нi реготу-гомону. Всюди пусто та глухо.
З зимньою добою прийшлося Христi зовсiм пропадати i вiд холоду, i вiд голоду. Одежина в неї - старе дрантя та ганчiр'я, з-пiд котрого то там, то там виглядає посинiле зашкарубле тiло, їжа - об'їдки жидiвської страви та цибуля з черствим хлiбом. Коли було теплiше, то хоч нiчнi походеньки колине-коли принесуть сороковку-другу, хоч погрiтися було чим, а стали морози - i походеньки минулися. Кого стрiнеш у холод та у вiхолу? А тут iще одного разу Христя приморозила ноги… Горять i щемлять її пальцi - боляче ступати, а жидiвка шле по воду за три гони - до самої рiчки.
- Куди менi дiйти? Я недужа, - з жалем у голосi плачеться Христя.
- А їсти дужа! А на нiчнi побiганки дужа? То коли не хочеш робити, iди собi к бiсу! - свариться жидiвка.
Нiчого Христi робити, накидає на себе рамтя та дрантя, закутує у ганчiрки голi литки та руки, бере вiдра i суне до рiчки.
Одного разу у вiхолу вона, щоб скорiше справитись, не пiшла до рiчки, а завернула поблизу до колодязя, хоч їй жид i жидiвка ще при уговорi заказали з колодязя води брати - i гiрка, i солона, нi на страву, нi помити нею.
"Питимуть. Не вiзьме їх лиха година!" - подумала Христя, набираючи воду.
Вечорiло. Пора самовар ставити, гарячим чаєм погрiтись, бо незабаром i сам Лейба прибiжить з своїх щоденних побiганок, а Лейба так любить чай.
Христя постановила самовар i сiла доїдати свою вечерю - цибулю з сухарем. Ось i жид Лейба iде.
- Сидиш, а самовар хай хоч безвiсти забiжить! - гримнув вiн на неї. Христя кинула їсти i побiгла за самоваром. Жидiвка зразу наставила чай, дiти з печi позскакували до столу, а жид вже у їутку сидить, дожидає чаю.
- Та наливай, досi вже настоявся.
Хайка начала наливати. Не чай, а якась жовта мутна водиця потекла з чайника.
- Це ти з колодязя води набирала! - угадала жидiвка.
- От, iще ж таки! З колодязя! З якої речi з колодязя! - Жидiвка попробувала, виплювала i дала попробувати Лейбi. Лейба покуштував.
- Брешеш, - гримнув вiн, - з колодязя! Христя мовчала.
- Хiба на те я тебе прийняв хлiб переводити, щоб ти за увесь день хоч раз води з рiчки не принесла! - почав виговорювати жид.
- Пiди сам та добийся до тiї рiчки у таку вiхолу! - гарикнула Христя.
- А коли так - вон з моєї хати, пранцюватi недоїдки! - скрикнув жид, вискакуючи з-за столу.
- Куди я пiду пiд нiч та лиху годину?
- Хоч i до чорта в гостi! - гукнув жид, розпалившись, i, схопивши Христю за руку, помчав з хати. Христя уп'ялася:
- Пiдожди. Дай же хоч зiбратись.
Жид кинув, а Христя почала намотувати на себе своє ганчiр'я. "Ну, куди тепер проти ночi?" - не кидала її думка, поти вона одягалася. Не можна сказати, щоб їй було страшно, або гiрко, або об чому шкодувала. Вона давно намiрялася кинути жида i давно сього ждала. Не ждала тiльки тепер - сьогоднi, зараз, та ще вночi. А от узяло та й випало! - i аж усмiхалася сама до себе Христя, дивуючись, що випало, та ще проти ночi.
Намотавши на себе що тiльки можна, останнє шмаття вона згорнула у купу, Зв'язала у лиху ряднину i, перекинувши через голову за плечi, пiшла з хати, не сказавши нiкому нiчого. Вона вже зробила скiльки ступнiв вiд хати, як З сiней почувся Лейбин окрик:
- Гей, ти! Пiдожди!
- А що ще за рада? - повернувшись, спитала Христя.
- Вiзьми ж з собою i свою воду! - уїдливо гукнув жид.
- Подавися нею! - тiльки що одрубала Христя, як цiле вiдро холодної води обдало її з голови i до нiг, дверi стукнули, засув загурчав i все стихло.
Вiд нестямки вона не знала, що їй робити, ухнула, струснулася i не пiшла, а побiгла з двору. Уже на улицi опам'яталася. Холоднi патьоки бiгли за шию, стiкали на ноги, достали тiла. Вона лапнулась за спину-хлюща хлющею! Регiт, глуз жидiвський почувся ззаду… нелюдське зло її опанувало… Вона спiткнулася на мерзлу груду, прихилилася i, як собака, одгребла руками шматок льодини i пошпурила на жидiвську хату. Почувся брязкiт битого скла, жидiвський гвалт, галас… Вона чимдуж подрала улицею i незабаром окрилася у темнiй темнотi ночi. Кожен раз тiльки, коли вона задирала руку за спину i черкалася об мокру одежу, зло розбирало її, i вона, на ходу викручуючи воду, костила на всi заставки жида. їй шкода так стало свого дрантя… Мокре, обмерзне… Поки то його висушиш - зогниє скорiше! Вона не думала про те, чи буде ще де сушити i куди вона дере тепер, а от їй шкода, що мокре. Про се думка не швидко прийшла до неї. Уже вона геть-геть увiйшла, бiльшу половину мiста прочухрала, тодi тiльки спитала сама себе: та куди ж вона йде i куди пiде?
