Повiя - Мирний Панас (читать книги полные TXT) 📗
Холод пронизав її аж до самого серця, безмiрная туга спустилась на душу, безнадiйна тривога опанувала її. Вона опустила коло забору свою в'язку i сама сiла на неї. "Ну, куди ж тепер, куди?" - "У Мар'янiвку, - наче пiдказало що їй, - там твоя батькiвщина, грунт, хата… Нiхто не вижене, з холоду не околiєш. Туди, туди, у Мар'янiвку!" - i вона схопилася вже, щоб iти.
"Куди уночi? - знову ударило їй у голову. - Десь зблудишся, тропи не знайдеш, десь замерзнеш серед поля. Друге дiло удень по-видному - прибився до якого села або хутора, переночував, перепочив та й знову свiтом далi. I нащо оця нiч? I чого все це випало уночi? Скiльки вона думала мандрувати, а от i не рiшалася, поти силомiць не випхали з хати. Куди ж тепер, куди?"
Вона знову безнадiйно опустилася на свою в'язанку. Така її туга пронизала, що аж сльози пiшли з очей… Недалеко од неї роздався свисток сторожа. Ось i його постать, закутана у кожух, показалася.
- Ти хто? Чого тут сидиш? - спитав сторож.
- А де ж менi бути, коли немає де? - одказала вона.
- Як немає де? На мiсце де стала б, робити хiба не здужаєш? Халамидниця! Iди зараз вiдсiля, а то я тебе!
Христя схопила мерщiй в'язанку i подрала далi. Рiзучий посвист сторожа роздався за нею, попередив i скривсь десь далеко-далеко у вулицi, а їй здалося - у її душi: такою пустельною вона стала у неї.
Безнадiйно вона плелася все далi та далi, зазираючи, як та приблудна собака, то в однi ворота, то в другi, чи не вiдчинена де хвiртка, чи немає де захисту, щоб до свiту перебути. А там вона знайде ярмiс. Ворота зачиненi, хвiртки запертi, по той i iю другий бiк улицi стоять будинки, мов сторожi нiмi, виставилися. Крiзь намерзлi вiкна ледве-ледве пробивається свiт, доноситься тихий гомiн, гра, спiви… Добре їм, тепло там… I тобi колись було i добре, i тепло, i тебе вiтали, поти випили, виссали все, що було доброго, красу-вроду немилосердно стоптали i вигнали на улицю пропадати. Рiзучий жаль на саму себе, на немилосердних людей розбирав її все бiльше та бiльше. Дедалi вона теряла мiру… Скiльки раз, проходячи повз ясно освiчений будинок, намiрялася кинутися i побити високi вiкна. Хай знають, як на улицi людинi пропадати! Та подивиться-подивиться i знову одiйде.
А мороз дужчав та дужчав, добрався крiзь дiрки i лати до її тiла, ущипне то з того боку, то з другого, лихоманка її б'є, рук своїх вона вже не чує, а все йде, не зостановлюється… Ось уже й мiсто кiнчається, широкий вигiн перед нею. Миготить по йому снiг то там, то там, далекi краї криються у нiчнiй темнотi. Що там її дожидає: чи смерть нагла, чи хата тепла? "Уже ж що б не було!" -рiшуче сказала вона i пiшла далi, одного тiльки доглядаючи: коли 6 їй не збитися з шляху.
Аж ось щось заблищало в темнотi: то блимне, то зникне. Чи не звiр, бува, свiтить очима? "Хоч i звiр, i йому з голоду не пропадати!" - i вона пiшла прямо на його. Недалеко й пройшла… Затемнiла хатка, заблищав огоньок крiзь вiкна. "Пiду попрошуся. Невже i сюди не пустять?" Вона пiдiйшла до вiкна, прихилилася до намерзлої шибки - тiльки свiтло грає у товстiй льодинi, а в хату нiчого не видно. Одначе чутно гомiн. Христя постукала.
- Хто там?
- Пустiть, ради самого бога, переночувати. Буботiння i гомiн чутно затихли. Жiночий голос чується i товстий чоловiчий. Аж ось засув стукнув, дверi розчинилися, i на порозi появився москаль.
- А што тебе?
- Чи не можна у вас переночувати? - спитала Христя.
- Эй, Маринка, женщина просится переночевать!
- Хай iде далi. Нам i самим тiсно! - одзивається з хати.
- Марино! Невже й ти мене випхнеш? - пiзнавши по голосу Марину. замолила Христя.
- Хто там, що й мене знав? - здивувалась Марина.
- Се я - Христя.
- Христя? Чого ж се ти? куди се?
Христя увiйшла в хату обмерзла, оклякла. Скинувши лишню одежу, вона мерщiй побралася на пiч, щоб хоч трохи нагрiтись.
Марина сидiла коло невеличкої лампочки, щось корписала голкою, з Другого боку москаль, перекидаючись жартiвливою розмовою, смикав її за шитво. Марина сердилась, лаялась, пiдбирала шитво, а коли i те не помагало - кололась голкою.
- Маринко! Заколешь! Во черт! - гукав москаль, жахаючись. А Марина носилася перед його зляканою пикою з голкою.
- Дивися! так i встромлю ув око! Так i винесу його на кiнцi голки!
- Не коли, не дури! Не буду. Ну, говорят же тебе, не буду! Оставь! - умовляв москаль.
Марина знову приймалася за шитво. Москаль, як кiт на мишу, позираючи на неї своїми очима, непримiтно пiдкрадався з-за лампи i смикнув за шитво… голка не видержала. Москаль покотився по полу з реготу, а Марина тiльки плюнула йому услiд.
Христя не дослухалася i не додивлялася до їх iгор-забавок: вона раднiша бiльше всього на свiтi тому привiтному теплу, котре обiймало її кругом серед гарячого череня. Вона чула, як воно непримiтно уходило у неї, переливалося З боку на бiк, переходило з однiї частi тiла у другу. То рука нагрiлась, ноги - як лiд; се i ноги почали зiгрiватись; голова спершу болiла - i голова перестала; у душi тихая радiсть, на серцi теплий спокiй… Сон стиха крадеться, плутає думки, вiдбирає помку, сповиває спочинком тiло… Христя i незчулася, коли заснула.
Не швидко прокинулася. Тихо, свiтло жеврiє. Серед полу коло його Марина зiгнулася, корписае голкою, кругом нiкого не видно.
- Ти й ще досi не лягала, Марино? - спитала подруги.
- Оце! А ти й не чула. Я вже давно удосвiта сиджу. Добре ж ти спиш.
- То так перемерзла, заснула. Так уже i свiт видно.
- Швидко повинно б свiтати.
- Ох, ох! Збиратися ж, - спускаючись з печi, мовг.ла Христя.
- Куди?
- Та вже ж не куди. У Мар'янiвку.
- По такому холоду? Вибрала путь!
- А що ж ти будеш робити? жид вигнав… де я буду зиму зимувати?
- А в Мар'янiвцi де?
- А своя хата.
- Сподiвайся! Досi i хата розвалилася.
- Та вже старої немає. Жид шинок на тому мiсцi вибудував.
- Сподiваєшся, жид тебе до себе пусте?
- А не пусте - хай iде к лихiй годинi. Моє добро, батькiвщина.
- Яка там у ката батькiвщина? Ви ж панськi. В надiл вам дано. Не стало вас - общество й передало ваш надiл другому.
- Ти шуткуєш, Марино? - виставляючи до неї своє зблiдле липе з якоюсь нугвичкою замiсть носа, спитала Христя.
- Чого шуткую. Хiба ти не знаєш?
Христя замовкла, уставившись на свiт здивованими очима. Свiт тон, здається, їй нiскiльки не перечив дивитись, так вона у його уп'ялася, мов прикликала його у свiдки, мов допитувалася, чи правду каже Марина, чи бреше.
