Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
З огляду на такі небезпечні симптоми упадку й деморалїзації старшина польська і козацька вважали потрібним постарати ся сильним ударом привести кампанїю до кінця. Сміла козацька атака на турецький табор піддала гадку в ночи напасти на Турків. Плян сей, підданий мабуть козаками ж і горячо підтриманий на воєнній радї польській Сагайдачним, рішено здїйснити в ночи під 12/IX. Головну ролю мали відограти козаки: мусїли підлїзти під обоз турецький, в числї 20 тисяч, і з ними піхота угорська. Конні козаки, реґулярні, мали тодї перші ударити, за ними козаки запорозькі піші з піхотою угорською мали впасти в табор, а кіннота польська вчинити великий шум, і з музикою, трубами, бубнами рушити на Турка. О півночи дано знак і військо почало ладити ся; досить довго потягнули ся сї збори, і вже починало днїти, поки вийшли з таборів. Запорозцї одначе, по землї лїзучи, встигли скрасти ся під сам табор, поки ще розвиднїло ся; були вже під самими шатрами турецькими, а їх не помічали Турки. Але в сю хвилю пішов дощ. Козаки стали бояти ся, що їм позамокають рушницї й самопали, й не можна буде стріляти. Дали знати Ходкевичу, що з нападу мабуть нїчого не вийде, і війську дано наказ вертати ся назад, а цїлий плян затаєно 12).
Ся неудача, відсуваючи на неозначений час кінець війни, була приводом до того, що в козацькім таборі почали ся розрухи. Як вище було сказано, через опізненнє не було приготовлено запасів, і військо козацьке терпіло біду. Конї гинули без паші, і козаки бояли ся зістати ся зовсїм піші. Тягали ся по польськім таборі, просячи сїна, і польські вояки з ласки, як жебранину, кидали їм вязки сїна, хто що міг; дїлили ся з ними сухарями. Але прошеним хлїбом не розживеш ся, тим більш що й польське військо не роскошувало: за браком сїна годували коней дубовим листєм, та й його не легко було дістати. Невдоволеннє козацтва збільшало ся. Жертвою його впав Бородавка, стятий 8/IX. По невдалій експедиції 12/IX слїдом вибухло знову в козацькім таборі. Козаки докучали Сагайдачному, жадаючи, аби кинув Поляків і вертав ся на Україну. Иньші ходили до польської старшини, представляючи, що для мізерної заплати — 40 тис. золотих, яку мовляв мали дістати за свою службу (та й то був ще журавель у небі!) не можуть рискувати пропасти тут без хлїба і паші. Конашевич дав знати Ходкевичу і кор. Володиславу. Kop. Володислав, дуже популярний серед козаків, лежав хорий і сам не міг посередничити. Рішено було, що він вишле від себе комісарів — воєводу познанського Опалїньского, Стан. Любомірского, що заступав тодї гетьмана польного, і Як. Собєского (автора найцїннїйших мемуарів про сю кампанїю). Вони були запрошені на козацьку раду і тут Собєский, добре знайомий з козаками ще з московської війни, держав до них мову, вихваляючи їх заслуги перед річею посполитою, давнїйші й нинїшнї, та просив для особи Володислава витрівати до кінця в кампанїї, а обіцяв іменем польських комісарів додатку 10 тис. золотих, з тою умовою, що вертаючи ся, козаки не будуть чинити нїяких насильств, а спокійно будуть чекати виплати, де їм скажуть. Се був марний додаток, та ще в такій далекій перспективі, і рада козацька досить нерадо прийняла солодкі річи Собєского, нарікаючи, що гроші малі, а ще й коли їх виплатять, не знати. Але Сагайдачний і иньша старшина козацька пустила в рух свої впливи, і завдяки їх авторитету і популярности королевича, для якого все се мовляв робило ся, вдало ся козаків заспокоїти й намовити їх лишити ся до кінця кампанїї. Тільки зажадали, щоб їм то все обіцяне комісари і сенатори, які були в польським війську, письмом ствердили, і се зроблено 13). І коли старий гетьман Ходкевич кілька день пізнїйше скликавши військову раду (з Сагайдачним і полковниками козацькими також), випробовуючи настрій війська, запитав, чи не лїпше завчасу відступити, уважаючи на недостатки й деморалїзацію війська — козацька старшина рішучо спротивила ся такій гадцї і достроїла ся до загального настрою польських вождів. „Хоч не шляхтич, доказав, що відвагою може помірятися з найвизначнїйшими рицарями”, наівно завважає при тім польський мемуарист про Сагайдачного 14). А серед затиша, яке наступило потім, козаки для забави на власну руку здїйснили плян нїчного нападу, в меньших розмірах тільки, раз і другий, з чималим ефектом: побили Турків, пограбили і пополохали башів; самого Гусейна башу, бувшого візира, трохи не зловили — втїк до лїсу і там в ямі лежав ледво живий в страху аж до раня, а козаки з тріумфом принесли до табору його дорогу шубу соболину, золотоглавом криту, й иньші річи. Заохочене сим успіхом два днї пізнїйше уже в третє ударило козацтво на турецький табор за Днїстром, при мостї, й погромило його, тільки знову „против заборони гетьмана свого” злакомило ся на грабуваннє й дало час Туркам прийти до себе 15).
Серед таких немилих сюрпризів і невдалих атак на польський і козацький табор встиг простигнути воєвничий запал султана, що з початку нїчого не хотів чути про якусь згоду. Переговори, розпочаті ще по тій невдалій нічній атацї, за посередництвом господаря молдавського, але не підтримані тодї Турками, тепер піддержані були ними. Ще раз, коли до них прийшла вість, що старий, схорований Ходкевич умер (24/IX), попробували вони, чи не вдасть ся з того скористати. Хоч смерть сю затаєно, Турки знали про неї зараз, і другого же дня, сподїваючи ся скористати з замішання, всїми силами вдарили на польське і особливо козацьке військо. Але як і ся битва не удала ся, другого же дня зажадали вислання послів для рішучих переговорів. Правда, попробували, може польско-козацке військо, покладаючи ся на переговори, буде меньше обачне, і ще раз задали всїми силами битву — сильнїйшу нїж усї попереднї (28/IX), але була вона і остання. Польське і козацьке військо, якому Турки „міцю і силою всею докучали” 16), відгромило їх і задало сильні утрати, і ся битва стала останньою. Невважаючи на побіду, польська старшина теж жадібно прагнула кінця війни з огляду на просто розпучливе своє становище: не ставало нї пороху нї куль уже зовсїм, комунїкація була перервана, татарські загони буяли в тилу армії, а про помічні полки з Польщі, про загальний шляхетьський похід, давно ухвалений, не було чути, невважаючи на всї принаглення з-під Хотина. Тому другого ж дня вислано послів до переговорів; в інструкції поручало ся уложити згоду на умовах quo ante bellum 17), а для того щоб зробити турецькі сфери прихильнїйшими, послам позволяло ся дати впливовійшим вельможам „дарунки”.
Одначе хоч султан простиг добре вже з свого запалу, все таки мирити ся на сих умовах не хотїв. Турецькі відпоручники жадали для Порти річного харачу і укарання козаків за їх наїзди. Польські посли не годили ся. Що до козаків, то тільки на будуще запевняли, що від них більше наїздів не буде; повторяли старі оповідання, що козаки множать ся через татарські наїзди, а морські походи виходять в переважній части від донських козаків — вони то ходили в останнїй похід; валили на мертвого Бородавку — що то він був головним привідцею, але за те вже заплатив життєм; самі його козаки стяли. Тепер же, казали, мови не могло бути про караннє козаків, після того як вони відбули сю кампанїю спільно з Поляками, і Поляки заручили їм, що їх не полишать. „Не годить ся нам відступити й карати тих, що чинять таку службу нашій отчинї, яку й Турки самі бачать, і вже тепер вони не своєвільники, а товариші наші, взяті на службу і платню річею посполитою як і ми” 18). Крім таких благородних мотивів, якими Поляки дуже були пишні, тут були і більш практичні: дати поріжнити себе з козаками було дуже небезпечно, бо самі ж Турки могли таке поріжненнє використати. Тому посли не прийняли й ради одного з посередників: здурити Турків і видати їм яких небудь вязнів з камінецької або иньшої вязницї назвавши їх проводирями Запорожцїв; посли зміркували, що се поріжнило б козаків з ними і „позбавило б польський табор добрих вояків” 19). Але подібну фікцію в справі харачу допущено: обовязати річпосполиту давати султанови річну данину посли не згодили ся рішучо, але пристали на те, щоб дати дарунки султанови і хоч розуміли, що сї дарунки візир перед султаном представить, як харач, данину, — не протестували против сього. 20) Щедрі дарунки, обіцяні головнїйшим дорадникам султана, вигладили всї иньші трудности, і в днях 3-5/X угода була прийнята, а 9/X формально довершена, і подана до відомости козацької ради. „Ще за житя небіжчика вел. гетьмана (Ходкевича) обіцяно їм було під честю і сумлїннєм, що їх не відступимо, Туркам не видамо і без зносин з ними анї не приступимо до трактату анї тим меньше не уложимо, і завсїди гетьман Сагайдачний з старшинами і полковниками важнїйшими бували на найтайнїйших радах, тому і тепер в їх колї здав я докладну реляцію з усїх переговорів і докінчення трактатів, а заразом іменем королевича і п. гетьмана запитав їх гадки в справі порядку маршу військ під Камінець; вони заявили вдоволеннє з умов згоди й обіцяли сповнити те, що до них належало, в послушности, яку обовязані вони показувати річи посполитій”, — записує один з послів Як. Собєский. 21) Мала ся на гадцї тут перша умова трактату — що козаки не будуть ходити на море. Старшина мусїла розуміти, що без того згода з Турками не прийде до кінця, і — мусїла заявити згоду, все иньше покладаючи на те, що „якось то буде”. Що до маршу Сагайдачний заявив готовність приладити ся до роспоряджень королевича. Але потім не тримаючи ся сих роспоряджень спішно в ночи козаки рушили за Днїстер, не ждучи польского війська: правдоподібно бояли ся, щоб не вважаючи на всї шляхетні запевняння польські не скропило ся на них. Тут стали табором під Брагою й довгою стрільбою витали королевича, коли він їхав повз табору 22).
