Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
Вислали також, виходячи, посольство до короля. Обіцяли на будуче службу і послушність, прирікали згоди з Туреччиною не нарушати, на море не ходити, а за те, з огляду на положені заслуги, незлїчимі жертви кровю і житєм для річи посполитої, просили ріжних полекш і вигід, і між иньшим — „заспокоєння віри нашої старинної грецької.” 23)
Просили в сїй справі вставити ся перед королем королевича, гетьмана, комісарів — свідків їх „крівавих заслуг і вірности”.
Примітки
1) Навпаки оден з дневників пригадує то Бородавцї, що він рік тому perversis factionibus ас machinationibus перебив булаву у Сагайдачного (дневник Публ. бібл., подібно в дневнику Остророга с. 23). Симпатиї Поляків були рішучо по сторонї Сагайдачного, се теж не треба забувати.
2) Ся історія Хотинскої кампанїї, меньше інтересної для нас по собі, цїнна описами й подробицями козацької участи, характеристичними з історично-побутового становища й інтересними для оцїнки відносини польського правительства й суспільности до козачини.
3) Дневники с. 18, 44, 125, Жерела VIII с. 249, Ґрабовский I с. 130.
4) Третяк в своїй розвідцї приймає цифру козацького війська 30 тис., як подано у Собєского, Пясецкого, і в подрукованім реєстрі тек Нарушевича 111 с. 403 (з Приміткою, що пораховано тільки таких, що мали бодай рушницї). Реєстр виданий у Паулї подає 40 тис., як і Вассенберґ. Детальний виказ, виданий в Жерелах VIII ч. 151 (як низше) має більше значіннє, нїж сї сумаричні цифри, він подає число козаків на 41520.
5) Жерела VIII 250, імена полковників дуже покалїчені, поправляю, де можна.
6) Про озброєннє козацького війська завважає Цитований дневник тек Нерушевича: kozakow zaporowskich bylo 30.000 naymniey rusnicznych, co sie mogli pieszo pisac, bo szabel nie wszyscy mieli — c. 403.
7) Перегляд ріжних звісток про число турецько-татарського війська у Третяка с. 131-4, де показано також, як в польських джерелах раз у раз побільшувано число сього війська для більшого звеличання хотинського тріумфу.
8) Bronili sie dziwnie meznie, пише про них у сїй битві Собєский.
9) Дневники с. 126-7, 129,130-1, лист Собєского у Третяка с. 204.
10) Під 7/IX: rano poczeli Turcy prymykac pod kozaki, і знов: tegoz przeciez dnia i do kozakow zaporoskich... impet czynili Tyrcy; під 9/IX: do Zaporzcow przecie wielki bardzo impet uczynili (c. 134-137, 139); а пише людина, що сидїла не в козацькім, а польськім таборі.
11) Commentarii 99-100.
12) Дневники с. 85,142, Comentarii86-7.
13) Дневники с. 144, Commentarii c. 116-8 = 92-3 пер.
14) Commentarii 126-7 = 97 пер.
15) Дневник Собєского с. 147, 149, 150.
16) Дневник с. 154.
17) Інструкція в дневниках с. 157.
18) Дневники с.165-6, Commentarii c. 166-7 = 112-3 пер.
19) Commentarii 171= с. 115 пер.
20) Пор. у Третяка op. c. с. 187.
21) Дневники с. 179. Commentarii 192 = с. 124 пер.
22) Дневники с. 181. Нїяких подробиць про прощаннє козацького війська чи Сагайдачного дневники не подають; для нього і не було місця супроти того, що козацьке військо тихенько поспішило чим дуж забрати ся з польського табору. Через те богаті подробицї про всякі знаки печаливости кор. Володислава для Сагайдачного, різні дарунки йому на прощаннє, з такими привабними деталями росповіджені в збірцї Величка й поданій там нїби то автентичній кореспонденції Сагайдачного з кор. Жиґимонтом, мусять уважати ся фантастичними. Сї листи — фальсіфікати, правдоподібно самого Величка; оповідання його — фантастика в тімже дусї. Третяк, признавши ті листи апокрифами „утворенними правдоподібно за часів Хмельницкого” (в дїйсности — за часів Мазепи, як показує їх мова), хотїв бачити в Величковім оповіданню образ того, „як в переказах козацьких відбила ся фіґура королевича і відносини його до козаків”, і дещо з того таки не витерпів, щоб не взяти до тексту (с. 194 — він відкликуєть ся до предсмертного листу Сагайдачного, друкованого в Актах Юж. и Зап. Рос. II ч. 47, але лист сей взятий з Величка ж, І дод. с. 47, так само як і оповіданнє Лукомского ibid. IV с. 175). Каманїн покористував ся сими величківскими документами й звістками також, і викликав тим їдкі дотинки Корзона (див. прим.). Жукович супроти Корзонових заміток був обережнїйшим, хоч в його словах і звучить певне недовірє до такої гіперкритики і дещо таки він узяв з тих апокрифів, хоч з остереженнєм (III с. 190-1). Але, розумієть ся, їх треба раз на все викинути з історичного інвентара, як і всяку иньшу величківщину.
23) Жерела VIII ч. 152.
VIII. Від Хотина до Курукова.
КІНЕЦЬ ТУРЕЦКОЇ ГРОЗИ І РОЗЧАРОВАННЄ ПРАВОСЛАВНИХ: КОЗАЦЬКА СЛАВА В ПОЛЬЩІ ЗА ХОТИНСЬКУ ВІЙНУ, НЕПРИХИЛЬНІСТЬ ДО КОЗАЧИНИ КОР. ЖИҐИМОНТА, КОЗАЦЬКІ ПЕТИЦІЇ ПО ХОТИНСЬКІЙ КАМПАНЇЇ, ЇХ ЗМІСТ І ЗНАЧІННЄ, НЕПРИХИЛЬНІСТЬ ДО НИХ КОРОЛЯ, ІНСТРУКЦІЯ КОМІСАРАМ, ЗАМІРИ ПРАВИТЕЛЬСТВА.
Хотинська війна була апоґеєм козацької слави в річипосполитій польській. Поляки участники і сучасники війни не знаходили слів похвали і признання для заслуг, положених козаками для спільної отчини, для їх воєнних подвигів, відваги, мужности. Їх порівнювали з клясичними взірцями відваги і патріотизму, ставили навіть вище тих античних героїв — більше понадто неможна було сказати в тих псевдоклясичних часах 1). Їx уважали головними спасителями Польщі від страшної турецької тучі — сучасний український мемуарист шляхтич Єрлич, далеко не прихильний козачинї, передаючи погляди своїх кругів, признає головні заслуги в сїй війнї Сагайдачному: „він тримав на собі весь тягар війни, і давав їй раду, а що радив, то приймали панове гетьмани і королевич й. милость” 2). Правда, він при тім поясняє, що сей Сагайдачний був чоловік не простого уродження, а шляхтич з Самбора. Але Поляки, не підозріваючи того шляхетського походження Сагайдачного, великодушно признавали, що він і иньші його товариші, не будучи шляхетського роду, рівняли ся своїми чеснотами з прирожденними шляхтичами.
Але подвиги сї були вчинені, славословія прошуміли, і на сцену виступала звичайна історія — „раб зробив своє дїло, нехай раб собі йде”. Козацьке чесне воїнство на свою голову громило турецькі орди. Наставляючи груди свої за річпосполиту, забезпечаючи її від воєнної небезпеки, робило непотрібними свої услуги в близшій будучности. Воно підкопувало той ґрунт, на якім стояло raison d'etat козачини з становища польських державних інтересів.
Король Жиґимонт, в своїй неприступности до нїяких благороднїйших почувань вдячности, обовязання і т. под., а безпечно дуже завзятий на козачину за її вмішуваннє в церковну полїтику і перебиваннє його, королївських, релїґійних плянів, спішив не зіставити анї на хвилю яких небудь ілюзій у хотинських героїв, яких небудь надїй на те, що їх геройство, їх безграничне пожертвованнє, їх всїми признані заслуги для річипосполитої дадуть їм які небудь реальні здобутки, якесь полїпшеннє їх убогого побуту, поправу їх пів-правного становища. На козацьку петицію, вислану з политих козацькою крівцею хотинських рівнин, на сї безмірно непретенсійні прошення скромних героїв, він приготовляє брутальну, холодну, безсердечну відправує
Козацька петиція звучала так:
„Посольство запорозьких козаків до короля й. м. і річипосполитої — прошення за кріваві, у всїм християнськім світї славні і всьому поганству очевидні заслуги.”
„Запевнити мають наші посли нашу готовість до услуг королеви і річипосполитій — нїколи не були ми непокірними, і в нинїшній війнї з цїсарем турецьким всюди, де треба того було, не жалуючи свого здоровля і добутку, наставляли ми наші груди, скільки сил наших ставало, за віру християнську, за честь королївську, за цїлість отчини нашої готові голови свої положити не жалуючи. І на далї, тепер і завсїди, хочемо як найбільше прикладати ся до волї їх (короля і держави). Не будемо воювати держави цїсаря турецького анї землею, анї на Чорнім морі, не хочемо нарушати згоди святої й стариною усвяченої — і рішучо хочемо занехати Чорне море.”
