Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович (библиотека электронных книг .txt) 📗
В новійшій історіоґрафії сї оповідання Стрийковского наробили чимало заколоту. Напр. проф. Антонович тим способом описує успіхи Глинського в Київщинї: ”Люде з Київського князївства стріли Василя Глинського радо. Довідавши ся, що повстаннє Глинського має на метї відновленнє самостійного руського князївства, міста відчиняли йому ворота, земяне прибували в його табор і складали йому присягу. Славний староста черкаський і канївський Остафій Дашкович получив ся з ним на чолї полків своїх повітів. Кияне думали, що настав час, коли їх місто стане знову столицею великого руського князївства” — Монографіи І c. 243. Сей живий образок ш. автор опер головно на оповіданню Стрийковского, але Стрийковский (II c. 346) каже тільки, що Василь Глинський був обложив Житомир і Овруч (Zytomira i Owrucza dobywal, — але, видко, не взяв і що йому присягли деякі київські бояре й шляхтичі. Про сам Київ анї згадки, й очевидно, що Київа Глинський навіть не пробував здобути: инакше в кореспонденції Жиґимонта з Менґлї-ґераєм про Київ ми б про се почули (див. особливо лист 101 в збірцї Пулаского). Що до Остафія Дашковича з черкаськими і канївськими полками, то тут стала ся така історія: Стрийковский каже, що Дашковича прислав був в. кн. Василь з московським полком в поміч Мих. Глинському в Мозир: Wasil w. x. moskiewski przislal mu na pomoc Ostaphija Daskiewicza onego slawnego kozaka (ktory sie byl do niego przedal, jako mial obyczaj) z dwudziesta tysiecy ludzi moskiewskich jezdnych. Двадцять — тисячний московський полк з Дашкевичом на чолї — се фантазія або побільшеннє, хоч се повторяють і нові дослїдники (Пулаского Ostafi Daszkiewicz — Szkice I c. 243, Welff Kniaziowie c. 83); але що Дашкевич дїйсно був післаний до Глинського з Москви, се потверджує сьвідоцтво Івашка Немирича — у Бонєцкого Poczet rodow litewskich c. 243 (з Литов. Метрики). Антонович, видно, уважав Дашкевича за канївського й черкаського старосту, й відти виросло його представленнє; але канївським і черкаським старостою Дашкович став не скорше як в 1514 р. — див. Пулаский 1 c. c. 244.
Що успіхи Глинського в Київщинї зовсїм не були значні, найлїпше видко з того, що в своїй реляції до Москви він не згадує про Київщину нїчого.
Взагалї сучасні листи й документи дають дуже важний матеріал до доповнення й сконтрольовання хронїстів. На першім місцї стоїть реляція Глинського, вислана в Москву з його післанцями під час повстання, але перехоплена в Литві — видана в Актах Зап. Россіи II ч. 20 під хибною датою 1507 р. Далї, дуже важні відомости містять листи Жиґимонта до Менґлї-ґерая, зібрані у Пулаского Stosunki z Mendli-Cirejem ч. 99-104 (перед тим більша частина її видана була в Актах Зап. Россіи т. II). Важний також лист Жиґимонта до в. кн. Василя з червня 1508 р. в Актах Зап. Рос. II ч. 36. На жаль судові зізнання звязані з повстаннєм не видані всї; в Актах Южной и Зап. Россіи І ч. 46 подане інтересне, цитоване вище зізнаннє Колонтаєва, але нпр. зацитоване у Бонєцкого Poczet c. 243 зізнаннє Немирича не видане й досї.
40. Лїтература по історії Кримської орди.
Історія Кримської орди не богата лїтературою. З давнїйших треба згадати: Sestrencewicz de Bohusz (арцибіскуп могилївський) Histoire du rоуаnmе de lа Chersonese Taurique, Brunswick, 1800, І і II, друге вид. 1824 р. (і по росийськи: Исторія о Тавріи, I-II, 1806). Langles Notice chronologique des khans de Crimee — в додатку до його Vogage da Bengale a Petersbourg, III, Париж, 1802. Наmmer Geschichte der Chane der Krim unter osmanischer Herrschaft, Відень, 1856 (натомість Zinkeisen в своїй Geschicte des Osmanischen Reiches Крима майже не чіпає). Хартахай Историческая судьба крымскихъ татаръ — ВЂстникъ Европы, 1866. Новійша лїтература, з якою властиво треба рахувати ся, складаєть ся з двох праць: Howorth History of the Mongols, Льондон, 1880, де VII глава II тому (c. 448-626) містить історію Кримської орди. Друга важнийша: В. Смирнов Крымское ханство подъ верховенствомъ Отоманской порты до начала XVIII в., Петербург, 1887, і продовженнє її: Крымское ханство подъ верховенствомъ Оттом. Порты въ XVIII в. до присоединенія его къ Россіи, Одеса, 1889 (Записки одесского істор. тов. т. XI). В працї Говордза, а ще більше у Смірнова, вага лежить в джерелах орієнтальних — турецьких і арабських. Иньші джерела, західно і східно-европейські — італїйські, нїмецькі, московські, а ще більше — русько-литовські й польські, використані дуже мало. При тім праця Говордза дуже коротка, а Смірнова написана незвичайно хаотично й важко. Спеціальні моноґрафиї вказую в поодиноких місцях при текстї.
41. Італїйська кольонїзація Чорноморя.
Про італїйську кольонїзацию Крима й торговлю див. особливо: Н. П. Мурзакевичъ Исторія генуэзскихъ поселеній въ Крыму, 1837. M. G. Canale Della Crimea del suo соmmеrсіо е del sui dominatori dalle origini fino ai di nostri, commentari storici, Genova, т. I-III, 1855-6 до наших часів належать т. І і початок II, 1855 (цїнний для свого часу матеріал, але ненауково оброблений). Кене — Описаніе музеума кн. Кочубея, I-II, 1857, також по французьки. Heyd — Die italienischen Handelscolonien am schwarzen Meere, 1862-3 (Zeitschrift fur die gesammte Staatswissenschaft), що в переробленій і доповненій формі війшло в його Geschichte des Levantehandels im Mittelalter, I-II, 1879; крім того в французький переклад сеї працї, переглянений і доповнений автором: Histoire du commerce de Levant, publiee par Furсу Raynod, Липськ, 1886 (про кримські кольонїї особливо т. II c. 158 і далї нїм. вид. = II c. 156 франц. вид.). Брун Notices historiques et topographiques concernant les colonies italiennes en Gazarie Memoires de l'acad. de Petersbourg, серія VII т. X, 1866 і в новій обробцї — О поселеніяхъ италіанскихъ въ Газаріи — Черноморье т. І. Йогож Матеріалы для исторіи Сугдеи, 1872 — Черноморье т. II. Юргевичъ Уставъ для генуезкихъ колоній въ ЧерноморьЂ изд. въ ГенуЂ въ 1449 г. — Записки одеського істор. тов. т. V. Amedeo Vigna — річні огляди подїй — Esposizione storica degli avvanementi, за рр. 1453-1475 в його Codice diplomatico delle colonie tauro liguri, i Discorso storico sulle quistioni private при кінцї кодекса (в т. VI і VII 1-2 Atti della societa Ligure di storia patria, 1868-1879). Волковъ Четыре года города Кафы (1453-1456) — Записки одеські т. VIII. M. Ковалевскій Юридическій бытъ генуезскихъ колоній на Черномъ морЂ во второй половинЂ XV вЂка Сборникъ посв. В. Буданову. Його ж реферат на харківськім зїздї: Къ ранней исторіи Азова, головно про венецьку кольонїю в Танї, в Трудах з'їзда т. II, 1905. Чимало дрібнїйших заміток і материялів до сього питання в тихже Записках одеського історичного товариства.
42. Татарська полїтика Литви й Польщі.
Для історії відносин до Татар Польщі й вел. кн. Литовського зроблено досї дуже мало. Одинока моноґрафія — Ю. Бартошевича Poglad na stosunki Polski z Turcya i Tatarami, na dzieje Tatarow w Polsce osiadlych, na przywileje tu im nadane, jako tez wspomnienia o znakomitych Tatarach polskich, Варш., 1860, і для свого часу були працею занадто поверховою, а тепер не має нїякого значіння. По за тим маємо тільки ряд статей К. Пулаского Stosunki z Tatarszczyzna, w polowie XV wieku (Ateneum 1882, II), Stosunki Polski z Tatarszczyzna od polowy XV w., т. I — Stosunki z Mendli-Girejem, chanem Tatarow perekopskich (1469-1515), 1881 (збірник грамот з великою, на 193ст. вступною розвідкою про відносини за Менґлї-ґерая), і її продовженнє: Machmet Girej, chan Tatarow perekopskich i stosunki jego z Polska (1515-1523) (Szkice i poszukiwania histor. II, 1898). Нарештї останнїми часами порушив татарську полїтику в. кн. Литовського В. Ляскоронский в своїй статї: Русскіе походы в степи въ удЂльно-вЂчевое время и походъ кн. Витовта на татаръ въ 1399 г. (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1907 кн. IV-V), але в тім виявив таке незнаннє фактів, джерел, лїтератури, що його виводи і погляди не мають нїякого інтересу. В загальних курсах по історії в кн. Литовського і литовсько-польських відносин Антоновича, Філєвича, Барбашева й ин. є тільки дуже побіжні замітки до татарської полїтики, так само і в курсах польської історії. Тільки в книжцї Папе Litwa i Polska присвячено досить уваги татарським справам, хоч воно й має характер досить епізодичний. Смірнов в своїм курсї історії Крима дотикає також татарсько-литовсьвих відносин (особливо c. 153 і далї), але повне необізнаннє з джерелами русько-литовськими, зазначене вже вище, паралїзує сї його екскурси. Досить напр. сказати, що про звісний конфлїкт Литви з Татарами про Поділє він говорить на підставі Шлєцера, що опирав ся на Кояловичу, а той на Стрийковскім!
